Галька і Фейєрбах
– Іване! Це ти чи не ти?
Іван од несподіванки різко зупинився, подивився і кинувся
назустріч. Обійнялися, почоломкалися.
– Толяне, друже! Навіть і не снилося, що зустріну тебе,
ще й у своєму районі. Скільки вже літ продибало відтоді, як ми бачилися?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Либонь, двадцять, а мо’, й з гаком.
– Мені соколецькі
казали: Только зрідка довідується в село. Я теж буваю двічі на рік. Але, як
виходить: ти – там, я – тут, або навпаки.
– Друже! Де обертаєшся ниньки?
– Недалеко. На лівому березі квартира і робота.
– Бачиш, як-то в
житті. Живемо, наче поруч, ходимо тими самими вулицями, тільки за ці роки
жодного разу не пересікалися наші дороги. Давай запишу твій телефончик.
– І свій дай.
Як позаписували, Іван запропонував:
– Толю! А нашу зустріч не завадило б відзначити. Давай
зайдемо в кафешку.
– Я не проти, тільки часу… – і запнувся, – обмаль.
– Куди поспішаєш? Ниньки ж субота. Вихідний.
– Воно так. Але в цьому й заковика.
– Толю! Не
віднікуйся. За зустріч маємо підняти келишки. Так воно з діда-прадіда. Це
святе.
– Тоді ходімо. Але куди, щоб не людно, аби не заважали
нам?
– Недалеко тут кафе «Сонечко». Над самим Дніпром. Отож і
підемо туди.
– Ні, там барменшою працює моя Галька. Ти її, можливо,
пам’ятаєш. На рік пізніше нас закінчила школу.
– То вона твоя дружина?
– Іване, друга. З першою – розбіглися. Гальку настренчив
мій шеф.
– То чому не йдемо?
– Вона по суботах
вихідна. А напарниця – лиха, як усурійська тигра. Краще з нею не мати справи.
Іван, мов у калейдоскопі, за мить прокрутив у голові, як
одного разу з друзями зайшли до цього бару на львівське пиво. Бочкове – лише
тут. Барменша вже на підпитку, таке виробляла з молодиками. Вони гривні
стромляли їй за пазуху, хапали за груди, пощіпували за клубики, а вона
реготала, як навіжена. Один з них, видно, добрий джигунець, запитав: «Ти в
суботу вільна?». «Як птаха», – відповіла. «Добру жіночку має. Мабуть, неспроста
поміняв шило на мило. Авжеж, барменша, свіжа копійчина». Але виду не подав, що
знає її.
Зайшли в кафе «Запорожці». Всілися біля вікна.
Відвідувачів мало, музика – не заважала. Підбігла офіціантка, записала
замовлення: «Зачекайте хвилин 20».
А вони вже не поспішали, згадували школу, вчителів, свій
випускний клас.
– А пам’ятаєш, Іване, як Валька Саблучка після дев’ятого
класу звабила Сянька, нашого завуча? Тоді звіялися удвох: ніхто не знав, куди.
Цікаво, де вона ниньки?
– Та ні, Толю, кілька років тому зустрів її на десяту
п’ятницю на базарі. Ще нічого молодичка. Видно, покинула Сянька. Що їй блуд,
наче з гуски вода, стекла і знову суха. А де він обертається – таїна. Це ж
треба так прославитися?
– А ти спілкувався з нею?
– Авжеж. Вона, як
побачила мене, – зраділа. Запитала: «Ким працюєш?» Кажу: директором. А ти б
узяв мене секретаркою? А тут підійшла моя дружина: «Зачекай з півгодини, я
займу чергу за сервізом», – і пішла. Саблучка поцікавилася: «А це твоя
половина?». Так. «Тоді не піду до тебе секретаркою, бо відіб’ю тебе. А вона
гарна», – повернулася і пішла.
Только якось дивно подивився і нічого не промовив. Чи
щось своє згадав і воно шкрябонуло його за серце? Помовчав, узяв графинчик,
налляв у чарки.
– Іванку, давай за зустріч.
Випили, поковиряли виделками у салатах. Только
зголосився:
– Відчуваю, що в тебе одна дружина.
– Друже. Скільки ж мені їх мати? Хіба я хан?
– Невже не тягло до іншої?
– Ні!
– Дивний ти чоловік. А знаєш, у десятому класі за тобою
пострілювала Ксенька, ти не звертав уваги, але давав переписувати задачі, вона
в них ні бум-бум.
– Знаю! Отож слухай: вона мене ледве в гречку не затягла.
Їх трійко з сусіднього села ходили до школи, а поперед них бігла Фоса, до
млина. Пригадую, як на Зелені свята (в нашому селі храм) йшли гуртом додому.
Біля Сандоліни дівчатам – ліворуч, мені
– праворуч, а вона підсокирилася, підморгнула подругам і слідом за мною.
Даю ногам знати – не відстає. Я швидше, вона теж. Міркую:
що за напасть сьогодні? Ксенька кричить:
«Зачекай. Чому поспішаєш, немов маєш гасити пожежу? Бачиш, ще нігде не димить?»
Зупинився і запитую: куди простуєш?
«До тебе». – Чого? – «На празник. Щось мені так гижок
захотілося. Твоя мама, мабуть, наварила? Ото вже наїмся». Питаю: яке тобі діло
до моїх гижок? – «Як яке? Хочу і край».
Йдемо вже разом. Порівнялися з ліском. Цвіте глід,
шипшина. Кожен кущ, наче у весільній фаті.
Каже: «Такі
пахощі, аж запаморочили мені голову, а тобі як?». І засміялася, грайливо повела
очима у бік ліска. «Мо’, зайдемо на хвильку, нарвемо дзвіночків, якось не гарно
без квітів прийти до твоєї мами».
Мені аж кров ударила в скроні: ото вже пристала. Що
скажу: ось дівку привів на празник. А вона ще й до лісу тягне. Так і до гріха
недалеко.
– Ні, Ксеню. Зась
нам у лісок.
– Чого? Невже злякався? – і наблизилася впритул. Я
відсахнувся, немов од вогню.
– Ха-ха-ха! – сміялася, аж залящало на плесі. – Оце
парубок!
– Я ще не парубок.
– А хто? – допитувалася.
– Учень.
Минули лісок. Стежка повела навзгірок. Вже визирала хата
з акацієвого маєва. Мене гнітило: що скаже мама? Вона скумекала, усміхнулася.
– Як я купила тебе? Тобі до парубка ще сім літ доведеться
пасти свині. Який ти печальний йшов і вигадував: що сказати мамі. Хіба не
вгадала? Не хвилюйся, простую не до тебе, до Зінульки – твоєї сусідки через
ярок. А ти доростай, парубче, – і ледь не спопелила очима.
Офіціантка принесла сухого вина. Зробили по ковтку і
поклали келихи на стіл. Але Только знову підняв.
– Іванку! Давай до дна за зустріч, за наші молоді роки,
що втекли, наче голодна лисиця.
– Бачиш, як
посиділи гарно. А ти казав: поспішаєш. Маєш термінові справи?
– Маю. Але встигну. Хочу тебе, Іване, запитати (вже
розімлілий од спиртного), як оцінюєш сучасний політичний момент?
– А ніяк.
– Чому?
– В грязне діло –
не вступаю. Так мені казав один чоловік, який на Колимі відтарабанив чвертку
свого життя. Я запам’ятав його слова.
– Щасливий. А я вліз у той момент по самі вуха. Щоб ліпше
орієнтуватися – відвідую політичний
гурток.
– І що там робиш?
– Вивчаю отців філософії.
– Кого, кого?
– Світових
філософів. Сьогодні мали проходити Фейєрбаха. Чув про такого?
– Крайцем вуха. А коли заняття у гуртку?
– По суботах.
Аж стрельнуло в Івановій голові: «Якби ти в суботу не
вештався, а прислідкував, де обертається твоя Галька, то б дізнався про все.
Але чи винен в цьому Фейєрбах?»…
Березень
2013р.
ДЯКА
Бувало, Яриська, як натопить у пічці – вкладає Грицика
спати у запічку біля комина, самій місця вже нема, ноги звисатимуть на
припічок. То з череня змете попіл, застелить вереткою і залазить туди зігріти
душу.
Якось навідалася
сусідка. Смикнула клямку, зайшла до хати, обдивилася – нікого.
– Ярисько! Де ти?
– Та тутечки. – І
вилізла через челюсті.
Без дров не нагрієш хату. З лісу в’язкою їх не наносишся.
Якби з того краю, від Ладима, ще б нічого, а з присілка ноги не доплентаєш. Вже
не ті вони, добре, хоч носять по городі. Обходилися кукурузником,
соняшничинням, козячими перейдами, які складала цілісіньку осінь. А як у садку
герлигою дістане суху гіллячину – зламає. Але добрих дровець катма. Нікому
зрубати граба і привезти з лісу.
Давно в хаті нема чоловічого духу. П’ять років тому
Господь прибрав Гриця. Баба Марія напередодні казала: «Ярисько! З нього
залишилася чвертка чоловіка».
Повернувся з війни без обох ніг. Мусила його носити на
собі. Був сухоребрий, то скільки тієї ваги? Згодом товариші змайстрували йому
возика. Коли впирався патиками, щоб зрушити з місця, в грудях дзеленчало,
немовби медалі на сусідовому твинчику. А під гору на город котити возика – не
міг. Сама впрягалася. «Най хоч гав полохає, бо геть повисмикують молоду
кукурудзу».
Як повернувся з війни – разом не спали. На ніч Яриська
вкладалася на ліжку під жердкою, Гриця підіймала на лежанку. Щось повредив
осколок у чоловічій силі. Молодиця покрутилася і вгомонилася. «Хіба без цього
не живуть?».
А тут надійшла люта зима. Довелося всі лахи натягувати на
себе. Біля порожнього мисника до ранку всідався іній, а двійко маленьких
віконечок – не розмерзалися до самої весни.
Однієї ночі Гриць розбудив її.
– Ярисько! Візьми до себе, бо задубію.
Перенесла його на постіль, він під її боком угрівся, вона
й незчулася, як зробив своє діло. Дивувалася: «Ади, таки проснулася чоловіча
хіть».
А весною почав кашляти. Повезла до лікарні. Зробили
рентген. Лікар покликав Яриську:
– Забирай свого Гриця. Він не жилець на цьому світі. Ще
протягне пару тижнів. Зрунтався осколок, от-от уп’ється в серце.
Вона з-під лавки викотила возика. Лікар запитав:
– Він чим його рухає?
– Руками, – відповіла. – Патиками впирається в землю, так
і котиться.
– Ото навпирався…
Через місяць Гриця не стало. Восени вона народила
Грицика. «Хоч зусібіч обступила біда, та якось прокапару, з ним буде
веселіше».
Останнє в писок пхала дитині. Виняньчила, виколошкала. І
як не важко – виріс.
Вже й до військкомату викликали. Це коли малий – нікому
не треба. Підріс, почали придивлятися, щоб заповторити на шахти.
А тут навідалися з району. В сільраді повідомили:
привезли Грицеву медаль «За відвагу».
– Вона мені
треба? – Тільки й витиснула з себе.
– Ти, Ярисько, не дуже розпускай язик.
Капітан простягнув коробочку з медаллю.
– Жінко! Герой заслужив її. Бережи!
– Тільки де він? У землі. Ліпше б осколок дістали з
грудей.
– Ти знову співаєш те саме. Дивися. Я тебе попереджав, –
напирав голова сільради.
– Петре! Не лякай. Мені вже їднако.
Прийшов час, забрали Грицика до війська. Написав здалеку.
Служив у будбаті. Затим листи порідшали. Як відслужив – повернувся додому. Мама
зраділа: поміч буде. А він став їздовим і зачаркував, бо одному привезе дров,
другому – глини, отако щодня.
І прохала, і паскудила
– не помагало, відскакувало, як од слупа.
Затим почав пропадати в сусідньому селі. Там і оженився,
і забув про маму. Звідти переказували: возить голову. Обоє – пиячать.
Мати змирилася з непутьовим сином, ще й хвороби обсіли,
як воші, то куди вже дибати туди. А син не навідувався. Інше в нього було на
умі, задумав продати мамину хату, якраз підійшов підходящий час. Гребля внизу
підперла річку і декілька сіл перебиралися з долини у вищі села. Хати були в
добрій ціні.
Оце Грицику не давало спокою: ні вдень, ні вночі. Якось
на торговиці зустрів колишнього сусіда. Той хоч ошивався у місті, та зрідка
навідувався у село. Запитав:
– Ще там жива моя стара?
– Жива. Тільки не
рипається з подвір’я. Мама казала: на тому тижні її завезли до лікарні.
«Оце мені
підходить у самий раз», – аж зрадів.
І закортіло: швидше продати хату, бо за місяць – два люди
скупляться, а його буде стояти. За чарчиною завів розмову з головою:
– Гнатовичу! Порадьте, як бути? – і виклав: так і так, –
поки ціна не впала, як би не залишитися в дурнях.
Гнатович усміхнувся, покрутив свій вус.
– Пораду дам за файний могорич.
– За цим діло не стане. Кажіть.
– Ти в неділю
поїдь на базар. Покрутися межи людей, пусти чутку, що маєш намір продати, прицінися і не кажи про
живу маму, ще й ключ покажи. Зараз вже шукають не халупу, людей цікавить місце.
Я скажу голові сільради, він тобі намалює довідку. Покажеш покупцеві. Йому
земелька потрібна. А держава дасть грошву під забудову. Вмикитив?
– Та як тут не вмикитити? Ви все розклали по полицях.
У неділю і знайшов покупця. Як-не-як, садок, сорок соток
городу. Сторгувалися швидко. Купець через день приїхав у сільраду, зробили
все шито-крито. Вдарили по руках. Грицик перелічив гроші. Випили
могорич. Через тиждень новий хазяїн перебрався на обійстя.
Хата була на белебені. Сусіди повимирали, їхні діти
спродалися, ніхто не звернув уваги на нових людей.
А через місяць до хати під’їхала і зупинилася підвода.
Нові хазяї саме обідали на ганку.
– Кого це принесло? – зголосився господар і поклав ложку
на стіл.
– Сходи, чоловіче, запитай, що їм треба? – підпряглася
жінка.
А баба Яриська вже котуляла до хати.
– Ви у якій справі? – забігав очима чоловік.
– Що ви тут робите, на моїм подвір’ї? – запитала Яриська.
– Чому воно ваше? Ганно, винеси купчу, нехай жінка
подивиться.
Ганна крутнулася і винесла папір.
– Ось дивіться. Нам її продав Гриць Грицьович.
– То ж мій син.
– Ну і що? Теперки тут ми хазяї.
– А я тоді хто?
– Не знаємо!
Яриська підняла руки вгору.
– Боже! За чим ти дивишся звідти? Де таке видано в світі?
Рідний син продав хату разом з мамою…
30 – 31.05.2013р.
м. Одеса