Дві новели про Григора

210

5 березня – роковини по смерті Григора Тютюнника. Публікуємо
новели про нашого неперевершеного майстра слова, написані Феодосієм Роговим
(1925-1992) – талановитим прозаїком із непростою долею, якого з Григорем
зв’язувала багаторічна творча дружба. Новели надіслані сином Ф.Рогового Юрієм  Роговим.

ЗАСУМНІВАВСЬ ПОВІРИТИ
ПЛАТОНОВІ

Остаточно й на все життя згоден з Діогеном: щоб менше
страждати, треба менше хотіти. Все правильно. Тільки навіщо воно мені
згадалося? Свою планиду я зрозумів давно і, повірте, часто-густо каюся, що
знайшов себе в собі і тримаюсь теї чіпкої знахідки – жити наосліп, либонь,
здоровше і простіш. Принаймні, так голові здається, якщо вона весь вік у тяжких
сумнівах. Отут, як кажуть німці, кожному своє, бо в кожного своя планида. Якщо
так – легко думку спростувати – тоді чому ж (я живий свідок) ми такі жорстокі
одне до одного? Особливо люди мого, духовного стану. Ну, скажуть, затіяв…
Коли кому потрібен світильник, той наливає в нього олію. Бо таки справді
затіваю.

 Одного якогось не
дуже пам’ятного разу я вже, мабуть, переповідав думку (даруйте, якщо комусь не
вперше трапиться її читати). Думка банальна, однак неістрибимо вічна і про те,
що визнавати не свій успіх, а то й радіти з нього – важко, далеко не кожному по
силі, а заздрісному чужий успіх і геть не стерпіти («На Русі, – сам собі
журився Гоголь, – є немала колекція бридотних… Навіть тепер плювати хочеться.
Як тільки їх згадаю»).

…Влітку одна тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року мене,
п’ятдесяти¬двох¬літнього, соромно й тепер вимовляти, викликав «кабінет молодого
автора» Спілки письменників України, і я, не гріх, що забожуся, із захопленням
наївного селюка за тринадцять з половиною годин нічного часу в загальному
вагоні шістсотдванадцятого (через Полтаву) пасажирського поїзда о сьомій ранку
прибув до Києва. Ще на платформі зустрів мене закляклими руками Григір, чомусь
худіший знаного, з’їжачений, в благенькій, може, моряцькій сорочині.

 Являтись у «присутствіє»
було ще дуже рано, і ми почургикали десятим трамваєм зі скреготом на поворотах
до нього додому, тобто на вулицю Раєвського, старовинний (гадаю собі!) будинок
за номером двадцять вісім. Десь неподалік Суворовського училища або напроти
вулиці Івана Кудрі (чи вона й тепер так зветься?) ми вийшли і в селянських
споминах, навіть з вибухами козацького реготу, раді зустрічі і один одному, що
живі душі і є про віщо безконечно говорити, спинилися, а потім зайшли в якесь
приміщення, до знайомого Григорові генерала (він, мовляв, гарний чоловік і
письменник, є в нього повість про українського, здається, чернігівського
декабриста, але, як ти зі своїм романом, не може, не дають цекісти видаватися).
Худорлявий, простенький, по всьому видно, господар кімнати, в якій Григір,
бачу, не вперше, зрадів нашій появі. Заговорили – а про що ж інакше? –
заговорили про книжки, про літературу, і, щоб не минати «гріха», стоячи, всі
троє випили на знайомство, на побратимське пам’ятання якогось капіталістичного
коньяку. По третій чарці пити зовсім не випадало, бо в домовлений час у
книгарні «Сяйво» на нас (мене та Григора) буцімто чекав (це ж Твої, Грицю,
старання, хоч Ти об цім й не признався) високопартійний панич капеу, що якимсь
чином «вів» українську радянську літературу, опікувався чистотою її основних
ідей.

 Ми з ним своєчасно і
вдало стрілися в тому ж таки «Сяйві». Ще досить стрункий чоловік, рослявий, з
червоненькими, доглянутими щічками, ще, як виявилось, і з недалеких від Посулля
великокринківських країв уродженець.

 Наша, сказати б,
зустріч тривала трудно визначити як і скільки. Минуло досить часу, щоб оглянути
один одного, обдивитися – пора б спитати в мене, геть підлеглого просителя,
чого схотів, посульський дядьку, продумав, коли писав своє (чи й наше?) «Свято
останнього млива», але «работнік цека», мій, все-таки, землячок, над_уважно й
поволеньки гортав якусь книжечку (може, й своє «Повноліття»), час від часу
звертаючись до продавщиці, котра ні на секунду не залишала без уваги
землячка-«работніка».

 Я окалачувався бездіяльно
біля виходу з кімнати для письменників, готовий кожної миті шаснути за одвірки,
прикриті занавіскою, але не мусив одиноко залишати Григора – він ще сподівався
на предметну розмову, навертав до неї «отвєтсвенного», двічі повторив, що це,
мовляв, справжня література, я ручаюся і за неї, і за нього, це тобто, я, наша
надія, наш успіх не лише на Україні, і «работнік цека» оглянув мене, як музейну
річ, нічого ні йому, ні мені не сказавши, хлопнув – головно хлопнув, згортаючи,
мабуть-таки своє «Повноліття» і цим самим промовисто пояснив усе.

 Не солоно хльобнувши,
ми при зрозумілім настрої попрошкували, хекаючи та спльовуючи, по крутому до
Спілки: там знайомі, може, навіть спочутні і сумісні люди – почуємо їхні
враження про обговорюваний роман. Звітування чи як його, вже тривало – говорили
всяк своє про якусь (так називаю, бо не читав її) повість Валерія Тарасова,
редактора міської газети Феодосії. Присутніх було небагато, але приємно серцю,
глядючи на знайомі лиця, слухаючи, може, й захвальні дечиї слова, від яких мені
також соромно… Відповідаючи на посутні запитання, я паленів, мов старовинна,
пристаркувата діва, яку, сватаючи, вихваляють на всі боки, хвилювався і,
мабуть, не сказав ні слова путнього – схвально постановили видавати негайно,
тобто роман валявся у видавництві ще п’ять років.

 Пополуднавши в
якомусь спілчанському закутку («Енеї») зовсім невеликим товариством, ми
вчотирьох: я, Григір, наш посульський славетний композитор з Городища і не
скажу к чому невідомий (і незнайомий) мені поет, полковник чи що, на ім’я,
здається, Микола (нехай дарує мені, вже забудькуватому, якщо опізнає себе, а я
кажу неточно). Його можна було б і не згадати, якби його не офіцерський вчинок
удруге (після зустрічі в «Сяйві») – вдруге, кажу, за один день, остаточно не засумнівав
мене повірити в віках славетному Платону.

 Отакою розбрідною
стайкою ми вже дійшли до тої вишні, що ліворуч, звуть її, здається, японською –
це як іти од Спілки до готелю «Москва», – йшли собі, розмовляли (я зупинився
біля вишні) – бачу, на лискучій бруківці, що круто звертає вниз ліворуч,
моментально впав, лежить снопом мій Григір. Притьмом до нього, що трапилось?
Його вже підвів на ноги, обтрушує і умовляє стерпіти Олександр Іванович, якщо
пам’ятаєте його безсмертну «Яворину».

 Обтрушує, переводить
через бруківку на той бік, де метро, та й ще умовляє стерпіти: він, мовляв,
завтра ж прибіжить вибачатись. А що вдарив по-дурному, ззапотання – підло. Хоч
воно й тобі не слід було казати правду… та ще й отак заїдно: «Доки ти – як
там його називають – писатимеш отакі гидомирні вірші»…

 Я не забачив, коли й
куди подівся поет «гидомирних віршів», лише зачув, як не на жарт обурився
композитор, побачив струмочок крові на засмутнілім обличчі Григора. До ранки
притулили листочок з вишні. Мовчки постояли трійцею, поки вляглася в душах
терпка зненавида.

 Не певен, що в той
болісний момент я сам так подумав, але тепер через роки варто нам засумніватись
над пророчим заповітом Платона: від красивих образів ми, мовляв, перейдемо до
красивих думок, від красивих думок – до красивого життя, а від нього – до
абсолютної краси… додамо від себе: абсолютної краси в людських стосунках.
Цього нам тільки хочеться…

 Проте я згоден,
Григоре, – на все життя і остаточно – лиш з диваком, лиш з Діогеном: щоб менше
страждати, треба менше хотіти. Пізно я в це повірив, пізно… А ти, Голубе, ще
пізніше.

 1991.

 

 ПАМ’ЯТІ ОДНОГО ДНЯ

 Тепер я остаточно
повірив, що все прочитане осідає, мов полова, в коморі пам’яті, а потім – треба
чи не треба – випливає звідти на поверхню точнісінько в такій самій формі.

 Якщо це не так, то
звідки в мені знаття, що є чимало трав, які, дещо змінюючи в органах зору,
утворюють перед людиною інший світ; що напій, зроблений з гриба, збільшує
розміри речей. Соломинка здається більшою, ніж колода, і людина, маючи нечіткий
спогад про те, що було перед нею, перестрибує через соломинку на дорозі.
Пшеничний лан перетворюється на золотий ліс, люди стають велетнями і, може,
давні казки про те, що колись землю населяли велетні (дай, Бог, їх нам тепер
побільше!) – ті давні казки, може, базуються на конструкції тодішніх очей, а не
на об’єктивному їхньому зрості чи, точніше, величі людської особи, як її
сприймає наше око сьогодні. Який критерій реальності?.. Який критерій здорового
глузду? О загадка для всіх часів!

 Я читав би й далі
навмання вибрану сторінку з премудрої книги «Зневірений дух», цієї вершини
світового письменства, але мій вудильник вже згодував окунцями та верховодами
тихоплинної Грунь-Ташані всі запаси приманки – моя черга ритися попід коріння
лепехи, різучого татарського зілля, чи одвертати уже гарно застиглі, але
непересохлі побрижені круги кізяків, щоб навибирати з-під усього того низу
рожевих порских черв’яків і, перетрусивши їх сиренькою землицею, щоб зберігали
принадний вигляд, спідручно поставити на лежачій набряклій, давно неживій
вербині, що тепер нам служить за пригаток, сяк-так засланий просохлою травою.

 «Давай варити, що
маємо…» – кажу ніби сам собі, але голосніше, ніж шумить у верхів’ях дерев
помірний вітер, щоб було чути і Йому, звичайно ж, моєму пречистому Григорові,
бо інакше з ким би ми вийшли рано-пораненьку ген з отієї притулівської хати, що
причілком до піщаної, аж рипучої дороги – за нею за сто кроків якась, мабуть,
громадська, бо світить зверху кроквами, як голими коліньми, продовгаста
повітчина, а далі високі, липкі молодою живицею сосни, під ними я швидко
назбирую в оберемок сухої глиці з дрібним хмизом і йду з ним до знаного місця,
чомусь острашно озираючись аж ген туди, куди й не сягають мої очі, але все тіло
чує якийсь рідкісний настрій того зверху задернованого місця, де з усіх боків
молодої сосонки обережно протовплюються, минаючи хрести і пірамідки, на саме
кладовище, запашне хвоєю, затишком упокою і гіркої неминучості.

 Почистив тут же
окунці, дві чи скільки там худенькі верховодки (це діло мені зроду звичне),
розпалив під казанком сушняк, витрусив з торбинки в нього зо жменьку змитого
пшінця, скришив до пальця кілька чищених картоплин – вариться. То, було, не
відтягнеш Його від вогню, як ми жили кілька днів на Пслі, – як іти з
Мануйлівки, вважай навпростець, то все луками, луками… Та ще коли босоніж та
росяно – між пальці наб’ється того цвіту, рясту всякого, що хочеться не собі
підкорятися, а не знаєш і кому. Рад би творити навіть ворогам добро, але чомусь
путь до нього перекритий, чути окрики якогось таїнства – не мушу його знати.
Нерозуміння і страх оточують мою енергію – тому я й відступаюся від того
наміру. Краще стану язичником, хтозна-відки береться затята думка, і я вже
справді на Його очах осіняюся хрестом, молюся на чисту воду своєї Сули чи Його
Грунь-Ташані – щиріше молюся, ніж на всі десять Господні заповіді: маю ж свого
власного, видимого Бога!.. Ще як згадаю, що в мене дома на острівку у морі є
така місцина, куди безпремінно являється моя всепоглинаюча, велика, як Махатма,
Любов в подобі Живої Хмаринки, то я вже не знаю, що й думати про Нього, про
наскрізь мого Григора: сидить собі ніби зовсім байдуже на неживій вербині, ноги
в воді вже побабіли, поплавець і не здригнеться – не сколихнеться, як і вся
його поза, – що він бачить у тім догори дном перевернутім грунь-ташанською
водою світі? А щось же, мабуть-таки, бачить. Та й не тільки бачить, а глянь, як
замилувався тим іншим світом. Я вже до нього всяко підсокирююсь, щоб
розбуркати, розговорити, забрати Його від чогось, мабуть, сумного, з якоїсь
безконечності – це не інакше, як витвори нашої душі. І я Йому про це кажу. Я
вже раз бував у подібному стані. І якби не виходив з нього, то мав би те, чого
не маю… зумів би сотворити свій власний час і простір, якби лиш мав свою
Любов… якби хоч напевне знав, що Вона є… нехай навіть не в моєму вимірі
часу, але щоб з простору дивилася день і ніч мені в очі, напувала святістю не
знаю якої енергії – астрального надфізичного світу… Я кричу, я стверджую
Любов – єдиносильну, всеізначальну енергію моєї психіки і справдішнього
життя… я хочу жить Любов’ю – я хочу бути Нею, о безмежно моя Жива Хмаринко…

 Григір відвернувся
від шумовиння моїх словес, лише глибше затяг у себе товсте пасмо цигаркового
диму, видимаючи його з себе знервованими ніздрями. Я зрозумів Його спробу піти
в простір, створений його волею, від¬окремитись від мене, від річки, від
почуттів і думок – здатися на волю того свого простору, в якому наш земний день
стає століттям, а людина – лише тінню своєї свідомості.

 Зробилося страшно і
терпко всьому тілові од таких, мабуть, глупих пустощів розуму чи душі – адже
нам доведеться з Ним розлучатися назавжди, і коли Він повернеться назад (я в
цьому певен, що так станеться, бо Він ніде не зможе без України), то не застане
мене теперішнім, а людину іншої одміни, лише схожу на мене. Та й сам Він мене
не впізнає, бо забуде свою неземну таємницю творення власного часу і простору і
виглядатиме, як усі інші люди.

 Навіяний острах, що і
в моїй душі може раптом зникнути час і простір, змушує мене діяти швидше
звичного: знімаю з тліючого приску розпашілий казанок з варивом, несу його
біжком, охопивши попід боки пасмами зірваної лепехи, до вербини, на якій князем
сидить мій вудильник – будемо їсти, Голубе. Григір охоче погодився – погодився
поглядом. І таким якимось протяжно несподіваним і глибоким, що я не наважився
заговорити до Нього нашвидку згаданим жартом – сюди зовсім недоречним, але його
натурі завжди милим і бажаним, якщо йшлося в ньому паче всього про сільського
дядька, який буцімто ішов, ішов – у лавку чи вже, скоріше, з лавки, як тут його
напало чхання. Я, каже, чхнув, а тоді ще й кашлянув, що й зуби вилетіли. А між
ними були аж дві золоті коронки… Шукав-шукав у калюжі – еге-е, хтозна-куди
ділися. Плюнув у калюжу, притоптав чоботом та й пішов собі далі.

 Григір і після цього
тримав мене (вже з ложкою в руці) в своїм несподівано протяжнім погляді, з
якого хотілося вийти, бо мене вже відчутно стривожила якась невідомість, за
поріг якої боязко було ступати, ніби далі вже було пекло, безпростірне й
позачасове.

 Розповім Йому краще,
як тільки ось зап’є юшкою хліб, щось цілком-цілком серйозне… Ні, спершу
намугичу «Ой на ставу, на ставочку, Де лебідь ночує, Не буть мені за тобою –
Серце моє чує», а тепер… Нічого не сталося й тепер: Він не виходив зі своїх
пристрастей, зі свого мені й досі незрозумілого полону чи оточення неземних
енергій. Мене, приміром, вельми здивувало, навіть збило, звело з усталених
переконань, коли неждано дізнався, що В.Набоков, званий росіянами великим,
писав ось таке: «В період творення… «Тараса Бульби» Гоголь стояв на краю
найнебезпечнішої прірви… треба дякувати долі (і жадобі письменника здобути
світову славу) за те, що він не вдався до українського діалекту як засобу
вираження, інакше він би пропав. Коли я хочу, щоб мені приснився страшний
кошмар, я уявляю собі Гоголя, що строчить малоросійською…». Я не сказав Йому
цієї злоякісної фрази, щоб уберегти його знатужену душу від руйнівного вибуху.
Зате сказав слова Гоголя: «Боже, дай полюбити ще дужче людей. Дай зібрати в
пам’яті своїй все краще в них, припам’ятати ближче всіх близьких і, надихнувшись
силою любові, бути в силах відобразити». Чуєте, сякі-такі стулепи?.. І
надихнувшись силою Любові, бути в силах відобразити.

 Чи казати вам ту
радість, яку почуло моє серце, коли Він широко обняв мене. Обняв і проказав
страшні, непередбачувані слова великої печалі: «Коли мене не стане, ходи до
мене на могилу… Говори зі мною, як із живим, і я завжди для тебе живий буду».

 1991.

 

Прокоментуєте?