Дунай – велика українська ріка

 
 
Володимир ПЕТРУК
 
Хто не знає знаменитої української опери Cемена Гулака-Артемовського „Запорожець за Дунаєм”? Або не пам’ятає шкільних істин про літописного засновника Києва князя Кия, який не тільки перетинав Дунай, але й заснував на його березі місто Києвець? Або про першого козака лицаря з характерним чубом і вусами – славетного київського князя Святослава, який ходив походами за Дунай на Болгарію, вів переговори зі Східним Римським імператором Цимісхієм, вдягнений у звичайну білу сорочку-вишиванку, і збирався заснувати на правому березі Кілійської протоки у Переяславці (нині там румунське село Нуферу) конкурентний Києву торговий осередок? Такі наші легендарні, майже міфологічні уявлення про Дунай. Між тим, Дунай глорифікується не тільки через княжі здобутки, а й оспівується в українських піснях з величезною любов’ю і народним пієтетом, як ніяка інша річка!
Мене, який виріс біля Тетерева та рибалив з батьком на малих річках житомирського Полісся, завжди чомусь притягували Дніпро і Дунай. Слова „Реве та стогне Дніпр широкий” піднімали в душі якісь надприродні сили, а пісня „Їхав козак за Дунай, сказав – дівчино, прощай” звучала по молодості як гімн вічної чоловічої неспокійної любові. Вже згодом я дізнався, що ця пісня, оброблена Людвігом ван Бетховеном, стала вельми популярною в Європі. Пригадується і досить звучний шлягер з характерними словами „Дунай, Дунай, ану узнай, где чей подарок” у виконанні русифікованої полячки Едіти П’єхи.
Все життя я мріяв поїхати на Дунай. Вже зовсім недавно, не маючи жодного знайомого у тих далеких краях, я таки відправився самохіть у пізнавальну подорож. Оскільки це прикордонна зона, то я мав вмотивоване пояснення своєї появи там – знайти і зафотографувати місце переходу Істру (Дунаю) перським царем Дарієм в його фатальному поході на Скіфію. Прихопив з собою і власну книжку „Велика Скіфія-Оукраїна”, видану ще до 10-ї річниці Незалежності (К., 2001), в якій було визначено і описано кордони Скіфії.Мене, який виріс біля Тетерева та рибалив з батьком на малих річках житомирського Полісся, завжди чомусь притягували Дніпро і Дунай. Слова „Реве та стогне Дніпр широкий” піднімали в душі якісь надприродні сили, а пісня „Їхав козак за Дунай, сказав – дівчино, прощай” звучала по молодості як гімн вічної чоловічої неспокійної любові. Вже згодом я дізнався, що ця пісня, оброблена Людвігом ван Бетховеном, стала вельми популярною в Європі. Пригадується і досить звучний шлягер з характерними словами „Дунай, Дунай, ану узнай, где чей подарок” у виконанні русифікованої полячки Едіти П’єхи.
Водночас я добре усвідомлював, що на дворі літо 2014 року, і вже відбулося захоплення Криму та розгоралася війна на сході. Хотілося заглянути начебто в глибокий тил, у той Кут, для якого в Москві вже було створено псевдодержавну модель Бесcарабської республіки у спробі повного розчленування України, про що йшлося в моїй книзі „Велика Скіфія переможе” (К., 2011), присвяченій 20-й річниці самостійності України. Отже, мій погляд на сучасні події переломлювався крізь призму античної, середньовічної і сучасної історії України.
Тому до опису власне подорожі я підготував виклад своїх придунайських публіцистичних міркувань, які вийшли досить розлогі не через багатослів’я, а в силу огрому історичних матеріалів. В такому вигляді ці спогади не вміщалися в газетний формат. Довелося їх скоротити.
Коли ми мислимо себе невід’ємною частиною Європи, то крім своїх північно-західних карпато-волинських сухопутних кордонів – Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі – маємо  пам’ятати й про кордон південно-західний – водний, річковий. Місто, яке його символізує, має турецьку назву Ізмаїл.
 
В ДОРОГУ!
Виїжджав я з Києва автобусом на Ізмаїл надвечір. План був такий – за ніч подолати цю значну віддаль, дістатися міста-легенди, вранці ознайомитися з ним, з’ясувати як дістатися до села Орлівки, який там доступ до Дунаю, кордону, чи треба оформляти якийсь дозвіл, а увечері влаштуватися в готель, і вже другого ранку почати пошук місця переправи Дарія.
Однак мені дуже повезло, саме це слово найвлучніше в даному випадку. Бо коли близько шостої години ранку автобус прибув на автостанцію, виявилося, що там же, на сусідній платформі, стоїть автобус Ізмаїл–Рені, який їде попри Орлівку і має от-от відправитися. Не гаючи часу, вскочив до нього і вже менш як за годину був під Орлівкою.
Я щиро ділився своїми творчими намірами і пошуковими задумками з пасажирами і вони мені порадили не залишатися в Орлівці (до неї справді не було потреби заходити), а вийти далі за крутим поворотом, де дорога наближалася до Дунаю. Водій з охотою призупинив задля мене автобус в цій точці і вказав на малопомітну ґрунтовку. До Дунаю, а він десь там ховався за зеленню, лишалося пройти з кілометр – півтора.
Навколо ні душі. В далечині виднілися лісові маківки, з яких виглядала досить висока сторожова вишка. Мабуть, з неї було видно й мене.  З чистим серцем направлявся я вперед.  Зліва і справа – степ, паша для скотини тепер і для скіфських коней колись. В траві, по сторонах ґрунтовки, виглядали такі знайомі з Полісся фіолетові квіточки цикорію.
Нарешті дістався валу поперек напрямку, яким досі йшов. Коли вибрався на нього, побачив доріжку, повздовж неї – висока огорожа з металевої сітки: це ж кордон (!). А крізь сітку видно … Дунай.
Дунай!!!  Скільки ж то народів з трепетом підходили до його могутньої течії?! Тільки він глибоко внизу, ледь проглядається згори між густими заростями крутого берега. В мить стало ясно – тут ніякого знімку не зробиш, місце геть не до фотографій.
Глянув на годинник: сьома година з невеликим. Сонце тільки сходить. А я вже на березі Дунаю, хоч доступу до нього нема. Як же добре, що припас із дому гарного сидора, не розраховуючи на ізмаїльські маркети. Азарт пошуковця відступив, бо їсти вже добре захотілося. Традиційна українська домашня ковбаса, помідори, батон – просто і ситно. Тепер треба думати, що робити далі.
Вирішив я йти прямо до тієї вишки, точніше до огородженої території, з якої вона виглядала. Коли я побачив вартового на найвищому її поверсі, то й він же мене бачив. Треба йти сповідатися самому, поки мене не запитали, „що я тут роблю?”.
Саме з цим запитанням і зустрів мене прикордонник, що вийшов з постерунку. Я розказав, хто є – і чому приїхав сюди з Києва. Поскаржився, що не можу зняти місце, де скіфський цар Дарій з допомогою греків влаштував переправу семисоттисячного війська через Дунай. Показав свою книжку „Велика Скіфія – Оукраїна”. Здається, переконав. На поміч собі, згідно з військовим статутом, і мені, згідно з моїми намірами, вартовий викликав чергового офіцера. Досить швидко офіцер прибув на мотоциклі.
Починаю розповідь спочатку, хто я: науковий співробітник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук, а також письменник, досліджую стародавню історію України, зокрема скіфський її період, описаний Геродотом. Показав свій паспорт, університетське посвідчення.
Обидва військових були чемні й привітні, говорили українською. Офіцер пояснив, що має доповісти своєму командиру про мене, попросив дати документи, ясна річ, з поверненням. Мені стало навіть приємно – прикордонна служба України працює тут, у безлюдному місці, справно і ввічливо. Дійсно, це було так. Ми поговорили тим часом про події в Криму і на Донбасі, про необхідність бути пильним на всій території України. Невдовзі повернувся вже знайомий офіцер, звірка документів цілком задовольнила його командира. Залишалося питання, як же мені зробити фотографію?
Оскільки довір’я до мене встановилося твердо, як офіцер офіцеру, він порадив мені пройти вздовж берегової лісової смуги, не заходячи до неї, зо два чи два і пів кілометри, а там невеликий водоскид у Дунай на його березі робить галявину, з якої видно течію і протилежний берег. Іти довелося довго. Сонце вже припікало щораз дужче. Нарешті дорога привела мене до містка і невеличкого потічка. Зліва від нього пройма з невеликої левади аж по сам берег Дунаю.
Я спустився до цього заливаного повесні низького берега і по глинистих кучугурах дійшов до самої води. Не пляж, скажемо, але ж це Дунай! Широкий, повноводий, могутній як Дніпро у Києві. Ясно видно зарослий протилежний берег. Пробую робити фотографії, але розумію, що оку нема за що зачепитися – вода і вода, та зелена смуга по той бік течії.
За словами прикордонника, ширина Кілійського гирла навпроти їхньої спостережної вежі – 280 м. Грецька військова трієра мала в ширину 6 м, у довжину 40-45 м, глибина посадки 2,5 м. Отже, один ряд – 44-45 трієр та 10-16 м за рахунок підводних нахилів берегів. Ширина ріки могла змінитися.
Потрібен художник, який би зобразив той дивний міст з  бойових трієр, стягнених потужними канатами, закріпленими на обох берегах. Ці канати не давали течії знести кораблі або принаймні порушити їхній ажурний ланцюг.
Придивляюсь до того берега і уявляв собі там 700-тисячну армаду з цілими стадами для прогодування такого феноме-нально численного війська, яким Дарій хотів залякати скіфів і підкорити їхню країну.  Мабуть, всі до останнього деревця були зрубані, щоби щільно встелити пройми від борта до борта кожного корабля. А ця дерев’яна  дорога чи міст мав бути ще присипаний землею, бо по гіллю ж не будеш вести людей, а за ними й скотину. До чогось треба було кріпити й кінці тросів – хіба що тоді на березі стояли  могутні дуби чи інші дерева.
Переглядаючи різні карти, я повірив дослідникам, що прийшли до висновку – Дарій переправлявся саме десь тут, поблизу нинішнього села Орлівки. Подумки додавав ще один аргумент. Майже навпроти того місця, де я стояв по коліна в дунайській воді, на тому боці – румунська Ісака, а ця прикмета вказувала на достовірне місце переправи війська Османської імперії по дорозі до Пруту у XVIII ст. Звичайно, за два з половиною тисячоліття природні умови могли змінитися, але без якихось радикальних змін, як, наприклад на Чорному морі, де рівень води зріс більше як на 5 метрів. В результаті утворився Сиваш і материкова Таврика перетворилася на півострів. За сотню кілометрів від берега моря ці зміни не були помітні.
Ще рано-вранці, наближаючись автобусом до Орлівки, я бачив панорами величезних озер Ялпуг і Кугурлуй із зарослими плавнями, з колись мілководним, а може й суходільним проходом поміж ними (тепер тут насип та шосейна дорога). Саме тут або нижче озера Кугурлуй і мали проводити свої чисельні війська перси, щоб не підніматися вище на десятки кілометрів уздовж вельми видовженого озера Ялпуг, що вершиною доходить аж до нинішнього Болграда. Турки ж піднімалися вгору між лівим берегом Дунаю і озером Кагул в напрямку м. Рені і вище. Хоча мені не траплялися якісь згадки про археологічні знахідки з цих місць, але названі обставини і природні умови цієї місцевості переконують, що думка про приблизне місце переправи персів достатньо вмотивована.
Справа тут не в ширині русла – вона змінюється неістотно.  Призначити переправу нижче – означає долати не одне, а декілька гирл і болотисті тяжко прохідні острови поміж ними.  Міст мав бути один, його будівничі одержали наказ очікувати повернення персів за 60 днів. Підніматися ж вище нема теж резону, бо і там болота, і однаково довелося б спускатися униз, ближче до моря, до традиційної вже розвіданої дороги від Дунаю до Борисфену. Зрізати кут не вдасться, заважають озера.
Отже, рішення Дарія, його розвідників, радників і грецьких „союзників” було оптимальним.
Поки я виконував свій обряд омивання у дунайській воді, біля містка через потічок з’явилися двоє сільських хлопців. Постояли, подивилися на мене оддаліки і зникли, як і появилися.
Згадалася розповідь Геродота, як Дарій, після двомісячного безцільного й трагічного мандрування по Скіфії вночі прибув із залишками свого війська  до  цієї корабельно-мостової переправи. Скіфи раніше за нього прибули сюди, щоб не дати нападнику втекти. Але вони були великі правдолюби. Натомість греки обман вважали за припустиму „військову хитрість”. Тому на пропозицію скіфів зняти міст відповіли показною згодою. Почали відв’язувати краї канатів, звільняти крайні кораблі, показуючи тим, що вони вже почали міст розбирати. А як тільки скіфський загін погнався назад у степи, прив’язку моста і його настил поновили, і так спасли Дарія.
Однак слава скіфів з того часу стала настільки поширеною в античному світі, що, завдяки безперервній елліно-греко-ромейській історіографії, Скіфія тисячоліттями вважалася непереможною країною. Сюди під Орлівку навряд чи возять туристів. Начебто нічого їм показувати – хіба усно розказувати про Велику Країну і переможну війну з нападником Дарієм.
Але за буйної уяви можна собі уявити і достойний меморіальний комплекс, якби знайшовся одержимий скіфським минулим України меценат.
До 10-ї години ранку я виконав свій попередній задум побувати на Дунаї, відчув його воду, ввібрав у себе навколишній пейзаж, мало не поглинув очима всю його просторінь до протилежного берега. Пора була вертатися в Ізмаїл, шукати вцілілих нащадків задунайських чи придунай-ських козаків.
 
ІЗМАЇЛ  З  МЕЧЕТТЮ, АЛЕ  БЕЗ ФОРТЕЦІ
Повертався я в Ізмаїл в два етапи. Спочатку в Орлівці підсів у ренійський автобус, який, як виявилося, не заїжджаючи в Ізмаїл, направлявся до Одеси. Ним я міг проїхати півдороги до Нової Некрасовки  і там пересісти на інший. Дорогою помітив дивний будинок, звичайного, не котеджного типу, але з яким дахом! Смугами, на всю широчінь покрівлі (наче для знімків з супутників) з північної сторони прапор Румунії, з південної  – України.  Що хотів цим сказати хазяїн?
На сільській автобусній зупинці, чекаючи на місцевий транспорт, розговорилися з тутешніми людьми – про Київ, майдан, Крим і соціальні питання, без яких не обходиться жодна розмова на такому рівні. В цілому доброзичлива і взаємозрозуміла, незважаючи на двомовність.
По приїзді в Ізмаїл одразу беру білет на вечір до Києва,  ночувати вже не було потреби. Вільного часу – 6 годин. Іду, бреду, оглядаюсь, дивлюсь.
В центральній частині – місто охайне, з переважно двоповерховою забудовою кінця ХІХ – початку ХХ ст. Пам’ятники: Тарасу Шевченку навпроти Будинку культури його ж імені (на проспекті О.В. Суворова) та В.І. Леніну (у сквері навпроти виконкому, у 2016 р. його таки знесли).
Прекрасно відреставрований палац – нині резиденція митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела УПЦ МП. Явного борця за утвердження «Русского мира» та ярого супротивника незалежності УПЦ. Ясна річ, він тут править церковним життям. Зокрема, кафедральний собор – Покрови Богородиці (принаймні назва козацька) називає Свято-Покровським. А це гарна споруда в стилі класицизму. Висока, з позолоченою банею дзвіниця по боках від цоколя розпростерла два вигнутих крила – галереї з колонадами, мабуть єдина така в Україні.
Неподалік собору парк, а в ньому пам’ятник О.В. Суворову. Є й проспект Суворова і Музей Суворова. Тут ситуація така ж як у Придністров’ї, де й гроші свої – суворики з портретом Суворова. В музеї тогочасні військові форми, зброя, портрети, накази Катерини ІІ та рапорти на її адресу.
Козаки флотилії отамана Антона Головатого військових форм (і смугастих тільняшок) тоді не носили. Лише з копії одного рапорту, вміщеного в рамочці, можна дізнатись, як готувалися вони до штурму Ізмаїльської фортеці. Зазначено, що козаки проявили виняткову мужність і сміливість. Їм дісталося найскладніше завдання – штурмувати високі мури прямо з води Дунаю. Напередодні вони випрали свою одіж, нічого не пили, рано полягали спати, а вранці встали, одягнули білі сорочки, помолилися і так пішли у переможний бій, де проявили виняткову сміливість, бойову винахідливість і вправність.
Побачити їх у муляжах можна у філіалі музею Діорами „Штурм фортеці Ізмаїл”. За цю інформацію я й схопився. Напитавши, яким транспортом дістатися берега Дунаю і старої фортеці, приїхав до невеликої заповідної території. Виявилося, що від турецької фортеці нічого не залишилося. Ще за царизму її мури у ХІХ ст. знесли, залишалися тільки вали, які хоча б давали уявлення по контури укріплення. Але й їх було знищено вже 2013 р. запопадливими комунальними працівниками. Лише вічні води Дунаю плескалися по невеличкому пляжу, не вельми заповненому ізмаїльцями.
Вціліла тільки Мала мечеть. Оскільки турків тепер в Ізмаїлі нема геть, а панорами за комуністів робилися і в церквах (наприклад, у Переяславі-Хмельницькому), то й тут панораму зробили в мечеті. Як і кожна панорама, ця також виконана майстерно, видно й наших українських козаків, які з човнів та по драбинах вилазять на неприступні стіни.
Поруч з мечеттю пристойно озеленений сквер. От би, думка пронизує, українці подбали про пам’ятник тут Антону Головатому. Коли вже Суворову музей, то й він на пам’ятник заслуговує. А взагалі-то кажучи, Київ міг би своїми силами і князя Кия і Святослава на Дунаї, нехай і в Ізмаїлі, якось позначити пам’ятками. Чимось же і кимось треба свою давню присутність зазначати на Нижньому Дунаї, коли вже він наш.
Вдалині ліворуч виднівся порт з високими кранами Українського Дунайського пароплавства. Перевалка товарів працює, але триває якась пауза, бо кораблів на фарватері з Європи не видно, хіба що місцеві стоять, припнуті біля берега. Сторожових теж не бачив. А флот військовий річковий, як і морський, має бути!
Хто зна, що надумається Путін: заблокувати морське узбережжя Буджаку з Дунаєм включно Чорноморським флотом, чи заткнути пробку над Дністровським лиманом з допомогою військ, що дислокуються у Придністровській республіці.  В ім’я „братської допомоги” молдавському народу і „гарантії миру” може зробити те і інше. Не хотілося накликати біду раніше часу, тому я досі мовчав, але коли вже знак Путіним поданий, нехай думають наші військові, як захистити Буджак. З воєнно-стратегічного погляду ситуація подібна до Криму з Перекопом.
Правда, берег Дунаю не зрівняти з південним берегом Криму. Мабуть, неспроста кажуть, що тут всі відходи Європи присутні. Хоча тепер усі наддунайці стараються очистити води цієї суперрічки. Але вода в ній каламутна, дно та берег глинисті. Я запливав разів п’ять, спостерігаючи за нечисленними купальниками. Літнього ажіотажу нема, тим паче курортників. Кругом тихо. Потік води відчутний, потужний. Не ідилія, і все ж тут спокій. А на сході – війна.
Вже повертаючись до центру міста і йдучи до автовокзалу, заскочив у книжковий магазин – теж певний показник присутності України на своїй же території. З приємністю побачив плакатний кольоровий портрет Тараса Шевченка на стіні. Зрозуміло, традиційний – в кожусі. Але це було все, що я знайшов причетним до українського слова і книжки. Всі полиці – завізна література з РФ, Харкова, Одеси. Продавець, молода жіночка, як виявилося, українка, з подивом спостерігала за моїми пошуками.
– Що ви шукаєте, Олеся Бузину?
– Хай Бог милує, – кажу. – Він що, у вас найбільш читабельний?  І це все, що у вас було з української літератури?
Продавець пригадала, що попитом користувався Всеволод Нестайко з його дитячою літературою (якраз перед смертю вийшла його остання книжка). А загалом же лишилося сумне враження від всього баченого.
– Не присилають нам цікавих книжок з Києва, – бідкалася жіночка, коли дізналася від мене, що я тут роблю в Ізмаїлі як письменник і науковець.
Так, слабо ми свою культуру розповсюджуємо і пропагуємо. Як було на Донбасі, так і тут, в протилежному південно-західному кутку України, в Буджаку. Можуть бути і наслідки відповідні, коли не схаменемося. Чи бувають тут українські артисти, музиканти, піснярі, чи відбуваються якісь фестивалі, виставки, хоча б фотографій, якими так пишається газета „День”?
Іде війна зброї і культур. Сьогодні Маріуполь зусиллями активістів стає українським, а хто ж і коли займеться Ізмаїлом?
О шостій з хвилинами  – автобус на Київ.

Київ, Житомир, 2017