Довго спить баба

254

Сутеніє рано. Спочатку темінь заливає саму хату, а вже потім
– увесь світ. Баба Галя світла не світить. Нащо? Перехомляє навпомацки, що Бог
послав на сьогодні, – хліб із солодкою водою, то й хліб, а як є каша вранішня,
то й теж добре. А тоді йде зачиняти в ганку двері – і ті, що до городу, і ті,
що до дороги, – та й лягає. Спати не спить, лиш вилежується, бо що робити?
Хазяйства нема ніякого, тільки дві курки, то й дивиться баба у причілкове
вікно, поки і геть споночіє. За вікном – смужка виораного сусідського городу
покійної Докії, а тоді двір Страхунів. У ньому починається вечірнє порання:
Женя несе свиням їсти, тоді щось пере, щось тягне до плити, приходить Олег із
сіткою, витягає впійману рибу, і Валя із животом – ось-ось має родити –
береться ту рибу чистити. Якісь розмови, сміх, а буває, що й лайка та бійка…

Лиш вона сама німиною втупиться в шибку і думає. Вкотре
думає, як по-дурному поставили хату. Просила ж – хай кухня буде очима до
дороги: відразу видно, хто йде там, хто заходить у подвір’я. Ні, не послухали.
Бо, бач, буде велика сім’я, у кімнаті вікнами до дороги житимуть молоді, то й
буде добре. А вийшло що? Пшик вийшов. Зосталась сама із звіриною, мусить від
нього замикати двері не лиш у ганку, а й у сінях, ще й на скобу брати, бо хто
знає, що в нього в голові. Не доведи, Господи, до гріха, спам’ятай і спини
його, як надумає що зле. Та стерегтись треба. І тако спитати: хіба це життя – у
вічному страху? Бо ж ні до чого не маєш права – ні ступити, ні взяти що. Як
сказився чоловік. Визвіриться на тебе, облає, обпаскудить ще й руку береться
простягати. А хіба не виволікав за коси на дорогу, аж сусіди рятували?
Розходився, що й розум утратив. Позабирав усі дощечки, весь струмент – ні
сокири, ні лопати, – нема чим снігу прогорнути до кирниці. Ну прямо зводить зі
світу, – і нічого не можеш доказати, і не оправдаєшся, і ще й не всі вірять, як
станеш кому казати про свою біду. «Він такий балакучий – не може бути, щоб аж
так варив! Та й як це так – дітей повідгонив від хати? На базарі ж он як
сміється – молодиць зачіпає…».

Дивиться баба Галя у вікно і все молиться, молиться.  І «Отченаш» прочитає, і «Вірую», і ще зо
п’ять чи й більше молитов – і наче трошки відляже їй від серця, і наче ноги не
так крутить, не так печуть п’яти, аж не знаєш, де їх подіти, соваєш усю ніч.

А та ніч довга-предовга, боки перележиш, доки дочекаєшся
ранку, і все одно якось наче й не спочинеш. Люди он порають свині, корови,
птицю, і вона б щось тримала, хоч і дуже не може, але брехня: там якісь
помийки, там сухарики, там кукурудзи змолола б та й таки вигодувала б кабанчика
– і їй трохи до борщу, і дітям. Та не можна. Він того кабанчика, якби й купила,
на другий же день або отруїть, або приб’є. Хіба не полив чимось полуниці, що
були так рясно зацвіли і роздражнили злосне серце? Пов’яли, вивелись, і тепер –
пустка перед тином. Та ще й не скажи нічого супроти, бо стає звірюкою і
лементує на пів світу та пригрожує.

Баба хреститься, перевертається на другий бік, поправляє
маленьку ватяну подушку під головою. Скільки їм, старцям, тепер треба? Пенсію
дають, тож, слава Богу, якось тягнеться. Та й тако сказати – все можна було б
мати, аби жити з розумом. А як нема розуму, то ніщо не миле, і ніде нема толку.
Гондо як Яків животату Марфу жалує, то й усе добре, але й вона, бач, труїлась –
щось під серце підійшло. А тут до обійстя нема доступу нікому. Прийшла Хіврона
до хвіртки, а він до неї: «Чого ходиш? Сповідницею хочеш бути?». То й уже не
йде. А Максим заніс якось газету, то він до нього: «Може, вже й пропишешся?». І
Максим перестав заходити. А йому повна воля: не спиняє ніхто, не совістить, не
лякає – що хоч, те й роби з цею бабою.

Баба Галя цокає вимикачем, але лампочка не загоряється.
Видно, знов відімкнули світло. Зима, то це вже почалось. На день по чотири рази
гасне: економлять.  Їй то нічого, а в
кого діти малі, чи корову доїти треба, чи он як у Килини – похорон? Попобігали,
попокрутились, – але що зробиш? Так і читала там Псавтир при лампі. А кухарці
коло плити як було? Сказали лєтрикові, щоб справив, бо ж на кожному ступні
треба світла, а він на те: вже рано подивлюсь, бо зараз не видно нічого. А це ж
похорон! Повно всього треба зробити. Сусіди позносили лампи, які в кого були, –
то поки поналивали гасу, поки те та се, вже й північ. А тут до всього треба
світла – і до скрині, і до плити, і до льоху… 
Хоч гвавт кричи. Так якось бідні люди й морочились усю ніч. А вона
вичитала сім кафизм і пішла, бо очі вхляли геть. Уже рано, як засіріло, прийшла
і дочитала. Слава Богу, вспіла. Поки батюшку привезли, то вона й справилась. А
Килина поклала до хліба лиш хустинку – не знає ніби, як це треба робити.

Баба налапує на тумбочці сірники, черкає. На будильнику –
пів на одинадцяту ночі. Ого, як повзе цей час. Думала, вже більше. Вчора
добряче набила ноги – на цвинтар і назад, а вони болять чогось, як скажені. Що
хоч їм роби. Вже й хусткою обмотала, і наче зігрілась. Хоч сьогодні не дуже
топила – економить дрова. Діти, як взнали про це, сварились. Але спробуй натопи
цю хату. Висока та дурна. Все тепло кудись дівається.

А ногам нічого не допомагає. Старість є старість. А ще ж і
які вони вироблені. Скільки лантухів позавдавала й попотягала – отих, що як
матрац. Скільки глини перемісила на самани – оцими ось ніжечками: не конячі ж,
людські. То хіба можуть вони не боліти? А як пастушила дівчинкою, то  чи не розбивала босими ногами кригу? Калюжі
вже пошерхли, а вона боса пасти жене. «Еге, черевики тримай про свято – не
накупимось їх», – казали тато. Молода була – не чула ніг, а тепер ось місця
собі не знаходить.

А він шоферував, раз на тиждень додому являвся – все перед
нього найкраще, як перед гостя. Діти лиш тарілочку після нього вилизували. А до
худоби, було, й не загляне.

А тепер вона має дяку: коли стала немічна, то вже й ні до
чого права не має, хоч бери й з рідного дому тікай. Оце така вона, правда.
«Господи, спаси й сохрани мене і моїх дітей, – шепоче баба Галя, втупившись у
темінь, – і не дай на поталу злому ворогу».

Годила все життя, як болячці, була нижчою, терпіла – і не
вгодила. Бо таким людям не такі жінки треба. Йому б таку, щоб із ним разом
випила, похіхікала, повіялась – і як з гуся вода. Не поєна худоба? Нехай собі.
Не висапаний город? Не біда, якось буде. Не доглянуті діти? Не пропадуть. А ми,
пролетарії, сядьмо та й повеселімось, бо скільки того життя? І все було б добре
в них, дарма, що сміялися б люди…

А тебе Бог напучував, давав віщі сни, і ти плакала тиждень,
не хотіла йти під вінець, а тато з мамою присилували і таки віддали за нелюба.
Бо ж плохенький прийшов, став у куточку. А воно патронатське – є патронатське.
І з того плохенького дідько вилупився. Та нема вже кому казати. Дарма, бабо,
клянеш і тата, й маму.

Баба Галя аж вхляла думати – і все ту саму думу. А що воно
дає – оце пересівання полови спогадів і нарікань?  Лиш розтроюдиш душу, а вона й так боляща від
гіркот. Кажуть, доля. А за що така доля? Із чотирьох сестер їй одній випала
біда. За кого відбуває? За які гріхи?

Ет, та й годі. Вже хоч би дітям дав Бог долю. Оце поки вона
жива, ще навертаються, навідуються, а не стане її – хто їх прийме? Оця звірина?
Та він же що ступить – то кляне їх, бо, бач, узяли її бік, заступаються за неї,
не дають добивати.

А чого добиває? Бо ще кортить потертись об молодших, старець
нещасний.  І що лиш собі думає? Хто його
буде ховати, як  заплющить очі? Оті, що з
ними тічкаються? Як би не так. Потрібен він їм дуже. Їм потрібні його гроші.
Але хай, хай. Обійшлася вона і, дасть Бог, ще обійдеться – і без тих його
грошей, і без його горіхів: вишкіряється за ними, як пес, аби вона вже й
жодненького не підняла. Хай, хоч і обида така, Господи. Бо ж не він, а вона ті
горіхи садила, а тепер – не руш, не твої. Хай. А ти, Господи, дай, щоб до мене
люди наверталися, і кликали при потребі, і я б могла заробити собі на хліб та й
на смерть трохи зібрати. Вже дітям вона не дає, бо й самі потихенько довчились
і на ноги стали, якось там перебиваються. А що оце варт приїхати сюди з того
Києва – дві сотні, як пити дати, лиш на дорогу. А ще ж як щось куплять? А
зарплати в них невеликі, знає. Ще й добре, що робота є. Забились так далеко від
дому, що й не часто можна здибатись. Казала їй покійна Їрина, саме стіни з
саману вигнали: «Не будуть діти з тобою, Галю». Вона тоді засміялась: «Та як це
не будуть? Уже з трьох хоч одне, та буде. І хату велику робимо – таки хтось
буде з нами». А вийшло, як Їрина казала. Спочатку найстарша пішла вчитись і
знайшла собі долю, тоді сина забрали в армію і там женився, а згодом старша й
молодшій помогла коло себе прилаштуватись. І лишилися старі вдвох. А як
почалась пенсія, як покинув шоферувати, а вона заслабла, то перебрав усе в свої
руки, й почалось.

Баба Галя сумно зітхає, вкутує плечі, бо тепло вже десь
поділось: хата висока, палиш-палиш її – і все одно вітер по ногах гуляє. На цю
хату треба дров і дров, а де їх узяти? Вона то й привезла субсидію, син якось
над’їхав та порізав – і їй, і старому, а вона вже сама порубала і склала в
стоси. Та ж краде. Навіть не краде, а приходить і просто бере, як своє.  А вона ж бачить, та що – хіба здужає його
бити? Але хай.  Може, колись таки
наїсться і дров, і лопат, і горіхів, і дощечок. 
Усього. Он же ж кажуть, що покійному Миколі діти досі кладуть на могилу
грушки – наїдайтеся, тату, ви за життя не могли їх наїстися, нам не давали, то
тепер їжте ще. Але цей не наїсться – де лиш на її голову взявся? Увесь рід його
такий.

Оце тільки в неї  й
розради, що піде між люди, коли ті покличуть на оказію, та почує щось, та
заговорить із кимось. І як розкриває Псавтир та береться читати ті кафизми, то
так їй стає легко, аж сама не раз тайкома дивується: «Що-то воно, Господи?».
Мовби в серці крила з’являються, мовби нема тої біди ніякої в неї, а лиш світло
велике і доброта велика. І вичитає Псавтир одним подихом, хоч, якщо сказати по
правді, немалий то є труд. Вона бачить: слухає її душа покійника, слухає перед
довгою дорогою. Бо не партачить баба Галя, а читає прозуторно, щиро, і душа це
чує. Словом Божим баба висвітлює їй останню дорогу. Ні разу не сфальшивила, не
скоротила молитви, навіть якщо дають вичитувати на помин душі вдома, ніколи не
взяла зайвого, – це люди, буває, хитрують, хочуть зекономити і то свічки не
додадуть, то хустинки чи цукерок не поставлять коло Псавтиря, – а баба Галя
зробить совісно своє діло, відчитає, а після всього м’яко скаже: «Це ви не мені
– це ви душі не поставили». Чудні люди – заробляють гріха просто так. «То на
їхній совісті», – скаже баба Галя і ніколи ніде не нагадує, не вириває свого
зарібку: дадуть – то й дадуть, і добре, а не дадуть – то Бог із ними, хай собі
як хочуть.

Це ж могла б бути і вчителькою, тато хотіли віддати після
школи до училища, та мама вперлись: «А хто ланку буде робити?». І як впряглась
у п’ятнадцять років у ту колгоспну норму – то й тягла її аж до пенсії без
віддиху.

Ніч пливе, мов гігантський корабель, лиш тужно риплять
невидимі троси. Зірки блимають у вікно, місяць визирнув і знов десь подівся за
сусідською хатою. На горищі шкрябає миша, треба буде кинути кота, хай полякає.
Баба Галя слухає те шарудіння, слухає, як зароджується, бубнявіє надворі і в
хаті світанок – і несподівано для себе засинає. І довго не чує, як гупає у
двері листоноша Катя – вчора не рознесла пошту, то робить це сьогодні, а бабі
Галі є лист. «Ого, довго спить баба», – думає Катя.

 

м. Київ

 

 

Прокоментуєте?