Анатолій КАЧАН
На порозі села степового,
У зеленому храмі його
Помолюся Південному Богу
За столицю Дитинства мого.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І
Ось уже понад сорок п’ять років я живу в столичному місті Києві. А столиця мого дитинства знаходиться далеко звідси, на півдні України. Це засноване ще в козацькі часи рідне село моїх батьків Новопетрівське, що розкинулося, або як там кажуть – «сидить», на лівому березі річки Південний Буг, неподалік від райцентру Нова Одеса на Миколаївщині. Десять років я ходив стежками і дорогами цього степового села, а потім знов і знов повертався до нього з берегів Чорного моря, Черемоша, Дунаю і Дніпра, у снах і поезіях…
Українське Причорномор’я здавна було заселене і обжите. У роки мого післявоєнного дитинства в степу ще можна було зустріти кам’яну бабу, мовчазного свідка тих далеких часів. А порослі сивим полином могили-кургани, як степові піраміди, височіють повсюди і тепер. Десь у середині 70-х років поблизу села Ковалівка, що на протилежному березі Бугу, була розкопана знаменита Соколова Могила з багатим похованням сарматської жінки-жриці, а за версією місцевих мешканців – знатної амазонки. Трохи вище по річці, де шумлять про минуле Мигійські пороги, знаходилася прикордонна Бугогардівська паланка Запорозького козацтва часів Нової Січі, де півень співав на три держави. А по берегах річки аж до Лиману були розкидані козацькі зимівники, які з плином часу розрослися і стали хуторами, селами. Це позначилося не лише на мові спілкування, а й на звичаях та обрядах, які у післявоєнні роки ще зберігало і наше безпаспортне село. Скажімо, під час свайби на столі обов’язково мало стояти обліплене здобним тістом весільне гільце як символ Дерева Життя.А колоритні українські прізвища – Блакитний, Гунченко, Дзюба, Лиховід, Чепіженко, Хлівний, Твердохліб, Завірюха, Курпан, Щербина, Радутна (дівоче прізвище моєї матері) – не перевелися тут і досі. У вишневому саду материної сестри Марії Василівни Чорноморець я лякав зграї шпаків, калатаючи мідним дзвоником, на якому по обідку було відлито: «КОГО ЛЮБЛЮ, ТОГО ДАРУЮ. 1855».
Саме із цього села я виніс перші найяскравіші враження, оскільки світ відкривався тоді по-новому, крізь магічний кристал дитинства. Цілими днями пропадали ми на річці, в садах, у степу, у плавнях, де під час війни упав німецький літак. Як на хвилюючі вистави, ходили дивитися на льодохід і повінь (по-місцевому – згін), на пожежі у плавнях і в селі (хати були вкриті переважно комишом), на степові марева, на вирубані сади (через неможливість платити податок за кожне фруктове дерево). І все це було в голодні післявоєнні роки, коли при світлі каганця потайки крутили жорна, хати опалювали комишом і висушеним кізяком, мамалиґу краяли ниткою. А мій дід Василь, колишній унтер-офіцер Лубенського гусарського полку, як солдат із відомої казки Андерсена, добував вогонь кресалом із кременя, бо на горезвісні трудодні не можна було купити навіть сірники. А баба Настя, народжена в рік, коли в Америці Едісон винайшов електричну лампочку, проживши майже дев’яносто років, так і померла без електросвітла в хаті. Мабуть, через усе це я й досі не люблю чорних та сірих, як макуха післявоєнних років, тонів ні в одязі, ні в своїй поезії, в якій навіть зима приносить скупу радість («Щедра зима», «Летять із гірки санки», «Зима щедрує по дворах» та ін.).
А народився я посеред воєнної зими 16 січня 1942 року в сусідньому селі Гур’ївка, яке в роки Голодомору було на «чорній дошці». Перед війною мій батько, Леонтій Варфоломійович, працював там токарем машино-тракторної станції (МТС), відомої за музичною кінокомедією режисера І. Пир’єва «Трактористи». Любив розповідати, як він грав на більярді з популярним кіноактором Миколою Крючковим, який, бувало, поєднував азартну гру з репетицією пісні «Три танкісти». Професія, що вимагала зосередженості і точності, відбилася на вдачі батька, в селі його називали акуратистом.
Мати, Клавдія Василівна, теж мала технічну жилку, при потребі могла розібрати, а потім скласти деталі годинника чи швейної машини «Зінґер». Ще до заміжжя, в роки штучної голодовки, виїхала вона з братом на Донбас, вивчилася на водія трамваю. Після війни, вже в рідних краях, працювала в каменоломні, потім освоїла професію лебідчиці, вагонетками доправляла пиляний камінь-ракушняк до річки на баржі. Маючи добру пам’ять, знала уривки з «Катерини» Шевченка, із вражаючими подробицями розповідала про бачене і пережите, зокрема про голод початку 20-х років, від якого рятувала річка (ловили рибу саморобними сітками або кітцями з комишу, а взимку добували з-під льоду чортів горіх – водяні горішки). І мати, і баба Настя були живими носіями колоритних народних виразів, звичаїв та обрядів. Так, завершуючи збирати врожай на городі, вони обов’язково примовляли: «Спасибі, ниво, що нам родила». Згодом, уже в студентські роки, я хотів навіть писати дослідження про магію народних замовлянь (раціональне і містичне як відображення їх двоїстої природи). Але мені дали зрозуміти, що вивчення «забобонів» – не актуальна тема. Невимушені уроки з усної народної творчості привели мене згодом до ігрової поезії та етнопоезії, зокрема мовних ігор зі словами-двійниками, прислів’ями, прикметами, фразеологізмами, замовляннями («Язик до Києва доведе», «Перегуки»,«Дивувалися ліси», «Проростай, зерно» та ін.).
Іноді на виступах мене запитують, яким було перше знайомство з книжкою та художнім словом. Наприкінці 40-х років, коли я починав читати, книжка в селі була великою рідкістю. Але, може, в цьому була й перевага, що художнє слово, легенди, повір’я, перекази південного краю я пізнав спочатку з усних джерел. Першим віршем, який запам’ятав, була почута від матері співомовка С. Руданського «Сто вовків». А книжкою, яку прочитав самостійно, були «Три ведмеді» Л. Толстого, до речі, українською мовою. Щоправда, на авторів ми тоді не звертали уваги. Цікаві книжки супроводжували захопленим вигуком: «І придумав же хтось!», хоча цей «хтось» був зазначений на обкладинці. Улюбленою грою було викликати в уяві потік «картинок» із прочитаного, почутого або «придуманого». Наприклад, я виразно «бачив», як на початку війни зривали залізничний міст через Буг, як розбігалася від вибухів череда, хоча й не був очевидцем тих подій. Прикривши долонею очі, міг розповідати в колі однолітків, що бачу на річці чи в степу – свого роду дитяче яснобачення. Ця гра в перевтілення та самонавіювання стала мені в пригоді, коли захопився творчістю для дітей.На моє переконання, чистота і свіжість сприйняття світу крізь призму дитячого яснобачення та свобода сомовираження є обов’язковими для кожного письменника, який прагне знайти спільну мовуз юним читачем.
Та, як кажуть, не тільки світу, що у вікні. Незабаром, у десятилітньому віці, довелося мені прощатися і зі степовим селом біля Бугу, і зі своїм напівголодним, але таким багатим та щедрим на враження дитинством. Вони оживуть і відгукнуться з часом у низці поетичних творів («Річка сховалась», «Райський сад», «Пісня джерела», «Степова криниця» та ін.).
ІІ
Село Засілля Жовтневого району, де влітку 1952 року батько влаштувався токарем ремонтної майстерні, було електрифіковане. Прикрасами над моїм столом стали бронзові та латунні стружки. Поряд проходила залізниця, де я вперше побачив поїзд. Після важкої зими (на початку березня наступного року сніг лежав аж по верхівки дерев) і смерті «батька народів» Сталіна дехто вважав, що настане кінець світу. А мої батьки тільки полегшено зітхнули. Починалися нові часи, які потім назвуть хрущовською відлигою. Директор радгоспу, колишній військовий, придбав для клубу великий «офіцерський» більярд, до якого нас не підпускали, аби «пацани», чого доброго, не загнали кия під дороге сукно. Зате ввечері, після кіно, ми могли сповна відвести душу під час цієї в чомусь магічної гри. Новинкою для мене були перегони на велосипедах, гра в шахи та баскетбол, риболовля в ставках на вудки-закидалки з макухою, яку ще недавно я вважав смачною їжею для дітей. Ще одним захопленням стала участь у духовому оркестрі, де мій батько грав на баритоні, а старший брат на трубі. Згодом, коли підріс, почав вивчати нотну грамоту і я. Перевіривши мій музичний слух на кількох вправах з ритмомелодики, капельмейстер довірив і мені грати на трубі-тенорі. У старших класах, аби наблизити школу до реального життя, були запроваджені уроки з електротехніки. Вів їх не вчитель фізики, а головний інженер радгоспу Костянтин Пилипович Задорожний. На заняттях ми розробляли схеми електропроводок у квартирі, освоювали різні способи скрутки дротів, підключали лічильники електроенергії, заряджали акумулятори, вчилися лазити в «кігтях» по стовпах електромережі. А вечорами збирався гурток радіотехніки, вмикався радіопередавач, і ми виходили на зв’язок з такими ж радіофанатами. Згодом разом з атестатом про закінчення середньої школи мені та Володимиру Шостаку, теж сину токаря, вручили ще й свідоцтва четвертого розряду електромонтажника. Сьогодні мій однокласник є професором Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова (м. Миколаїв), автором кількох книг із цієї галузі.
Хоча я вважався успішним учнем (в атестаті серед відмінних оцінок була лише одна «четвірка»), художньою літературою по-справжньому захопився вже після закінчення середньої школи, коли почав працювати монтером радіовузла та брати участь у передачах місцевого радіомовлення. На той час припадають і мої перші журналістські та літературні спроби. В одній із радіопередач я розповів перед мікрофоном жартівливу історію, яку почув від батька. В село прибув молодий представник влади перевіряти посіви популярної тоді культури кукурудзи. З агрономом їдуть у поле. «Кукурудза у нас поливна, зараз знаходиться в стадії молочно-воскової стиглості», – пояснює агроном. Молодий інспектор виламує кукурудзяний качан, надавлює нігтем зерно і міркує про себе: «Молочко є, а де ж віск?.. Звичайно, розбазарили». Холодно попрощавшись із агрономом, іде до керівника господарства. Той вислухав і якось підозріло поглянув на інспектора. «Мабуть, і він замішаний у цю справу», – подумав перевіряючий і подався доповідати в райцентр… Передача прозвучала. А наступного дня не мене, а начальника радіовузла викликав до себе директор радгоспу і накинувся на нього. Мовляв, який інспектор, звідки ви взяли, що ми щось розікрали?.. Дарма мій начальник пояснював, що це був тільки жарт у розважальній радіопередачі, а гумореска не має нічого спільного з нашим радгоспом. Але директора ці аргументи не переконали, бо люди сприйняли передачу, як результат перевірки із району. Це був повчальний для мене урок: треба не тільки передбачати, як відгукнеться твоє слово, а й відповідати за нього.
Першою публікацією була знову ж таки прозова гумореска-бувальщина в районній газеті. Батька, який любив жарти і всілякі розіграші, звичайно, це потішило. Бо більшість сюжетів я черпав переважно з його розповідей. Вважати ті «проби пера» чи «проби голосу» початком творчості, звичайно, не можна. Адже письменником стають не після першої публікації чи першої виданої книжки і навіть не після вступу до Спілки, а тоді, коли автор стає творцем виразного художнього світу.Тому в своїй біографії я вживаю безпретензійний вислів: друкуватися почав у студентські роки.
Ще в початковій школі через якусь дитячу хворобу я пропустив перший місяць навчання, тому в мене були проблеми з каліграфією і розхристаним почерком. Та значно важче було знайти свій поетичний почерк. Хоча з 1960 року я вже навчався на факультеті української філології Одеського університету, відвідував літстудію, а поряд були знакові «графологи» – Василь Фащенко, Борис Нечерда, Микола Вінграновський, який знімав тоді в Одесі фільм «Ескадра йде на захід» і не раз зустрічався зі студентами-філологами, одеськими письменниками. Великий вплив у студентські роки справили на мене лірика Олександра Олеся та Сергія Єсеніна, проза Михайла Коцюбинського і Володимира Винниченка, драматургія Миколи Куліша, живопис імпресіоністів. Мій творчий обрій значно розширили фольклорна і діалектологічна практики, подорож Карпатами (зокрема, побував на Говерлі та в гірському селі Криворівня над Черемошем, де якраз ішли зйомки кінофільму «Тіні забутих предків»). Завдяки декану Івану Михайловичу Дузю постійними на факультеті були зустрічі зі знаними письменниками – Павлом Тичиною (зберігся його автограф на книжці), Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Михайлом Стельмахом, Григором Тютюнником. Андрій Малишко разом з критиком Леонідом Коваленком детально аналізували на літстудії наші вірші, давали нам, молодим і зеленим, професійні поради. Зокрема про те, що сила художнього слова полягає не у вигадуванні «красивих» метафор, а навпаки – у його здатності викликати в уяві читача чи слухача вражаючі картини та хвилюючі образи.
Отож, з дипломом випускника університету я почував себе як стрілка компаса на магнітній аномалії: в якому напрямку йти далі? Сумніви, вагання почали розвіюватися, коли разом із однокурсником Григорієм Клочеком, нині відомим професором-літературознавцем, ми опинилися за призначенням у незвичайному містечку Вилкове, яке іноді називають ще українською Венецією в дельті Дунаю. І справді, все воно помережане каналами-єриками, а основним транспортним засобом з давніх давен там залишаються човни. На відміну від козака з відомої в усьому світі української пісні, який на коні їхав за Дунай, добирався я туди пароплавом, і не воювати, а вчителювати. Перш ніж навчати юних вилківчан, довелося мені самому вчитися ходити по скрипучих кладках і містках – з будиночку серед айвового саду на вулиці Придунайській до школи. Там, серед мальовничої природи, яка сама по собі сприяє розквіту поетичного світогляду, ми випробовували на уроках та в шкільній літстудії університетські знання, а також різноманітні форми залучення дітей до самостійної творчості (щоденникові записи, твори за прислів’ями, вправи з розвитку спостережливості, почуття гумору та оригінального мислення, зокрема розв’язування головоломок і т. ін.). Провідними у наших пошуках були думки з цього приводу Льва Толстого та Василя Сухомлинського, які досягли вражаючих результатів при втіленні своїх ідей у шкільну практику. Наприклад, обидва педагоги були переконані в тому, що коли учень у школі не навчиться нічого творити, то і в дорослому житті він буде тільки наслідувати, копіювати інших. Хіба це не актуально для сучасної школи, у якій процес творчого засвоєння знань усе частіше підміняється механічним скачуванням з інтернету?Та оскільки вміння писати не передається як естафетна паличка, довелося мені ще раз перехворіти, цього разу вже на хвороби творчого становлення. Деякі вірші я присвячував вогню, деякі дівчатам-однокурсницям, деякі (лірика, гумор) друкувалися в республіканській періодиці, кілька пісень на мої тексти звучали по обласному радіо. Але все це ще нічого не означало, хоч після Володимира Яворівського я був головою літстудії факультету. Після успішного захисту дипломної роботи про українську новелістику 20-х років Василь Васильович Фащенко, який був моїм керівником, у передмові до добірки віршів в університетській газеті «За наукові кадри» (червень, 1965) відзначав, що в мені «ще грає «буйний хміль» поезії, але вже зримо щезає шумовиння і через образне поле інколи просвічуються глибинні течії життя». А на завершення дав не дуже втішний прогноз: «Пророкувати щось у наш час – марна справа. Може, Анатолій Качан більше і не писатиме. Та він, хочеться думати, ніколи не забуде, що творчість – це пошук найголовнішого в житті».
Саме завдяки перебуванню в енергетичних придунайських краях, самобутній творчості юних вилківчан та хвилюючим враженням власного дитинства я змінив свою «жанрову орієнтацію» і захопився літературою для дітей та юнацтва, в яку згодом мене благословила Наталя Забіла, рекомендувавши до вступу в Спілку письменників. Але тоді я вже був автором кількох книжок з маркою видавництва «Веселка», мав досвід роботи в багатотиражних дитячих журналах «Піонерія» (тепер «Однокласник»), «Барвінок», «Соняшник», у республіканському літоб’єднанні школярів «Первоцвіт» та в газеті «Вечірній Київ», де в роки її найвищої популярності вів сторінку творчого саморозвитку дітей «Кораблик», яка згодом переросла в самостійне видання «Я Сам//Сама»…
P.S. Подальші версти моєї життєвої і творчої дороги, зокрема київський період, досить повно висвітлені на сайті Національної бібліотеки України для дітей, зокрема у виданому там біобібліографічному нарисі-покажчику, в хрестоматіях та антологіях, в численних рецензіях, статтях та інтерв’ю з проблем дитячої літератури. Та оскільки творчість є пошуком найголовнішого в житті (В. Фащенко), найсуттєвіше про письменника можна знайти в його творах.
Звичайно, прикро, що в наші комп’ютеризовані часи художньому слову, як чистому джерелу до річки, все важче торувати дорогу до юного читача. Однак справжня література, яка здатна стати опорою в житті, ще не вичерпала своїх можливостей. І ось чому. Дитинство неповторно сприймає світ, та в нього немає досвіду. Недарма кажуть, що мати дає дитині життя, а роки досвід. Але чи варто, склавши руки, чекати, коли минуть роки і з’явиться досвід? Адже прочитати самобутню, знакову книжку – це все одно, що прожити з її автором і персонажами досі незнане життя. Такі книжки справедливо називають кораблями, що через моря і океани Часу перевозять мудрість від одного покоління людей до іншого. Якби я не вірив у магічну здатність Слова запалювати іскру в очах, викликати у читача хвилюючі образи і картини, настроювати душу на гармонійний лад, на співпереживання, то ніколи б і не брався за перо, не витрачав би добру половину свого життя на марну справу.
Тішить те, що останнім часом з’явилося багато різноманітних і цікавих форм залучення нашої юної зміни до книжки. Наприклад, під час щорічного свята гумору «Язик до Києва доведе» в Національному музеї літератури України за творами українських письменників неодноразово ставилися театралізовані інсценівки за участю юних артистів, аби вони відчували себе не сторонніми спостерігачами, а безпосередніми учасниками дійства. А зі створеними в Національній бібліотеці України для дітей мариністичними колажами на теми моїх віршів про море (гурток декоративного мистецтва «Весела майстерня», керівник С. К. Копйова) я об’їздив пів–України. В інтернеті з подивом і цікавістю переглянув мультики за своїми віршами, виконані юними вінничанами. Разом із племінником, міжнародним гросмейстером з шахів Олександром Зубовим, ми провели в школі села Баловне Миколаївської області, на батьківщині нашого діда-гусара, свято шахопоезії. А цієї осені переконався, що моїми співавторами можуть бути не лише діти-артисти, діти-художники, діти-музиканти, композитори (В. Кирейко, К. Мясков, К.Шутенко, Т. Димань, В. Лепешко, Г. Улицька), а й квіткарі. Це вони на Співочому полі в Києві створили квіткову композицію із хризантем на тему мого жартівливого вірша «Дощова осінь» («Водить осінь хороводи, Під мелодії дощів На прогулянку виходять Парасолі і плащі…»).
Все це найбільше спонукає мене до творчості, адже письменник без читача, як степова дрохва під час ожеледиці, ні далеко, ні високо не полетить.
Я на гойдалці гойдалася,
Наді мною угорі
Білі хмари хилиталися
І шуміли явори.
А внизу до моря синього
Тихо воду ніс Дунай
З гір далеких, що вершинами
Підпирають небокрай.
Як на маятнику тихому,
Я на гойдалці пливла,
Білі руки небом дихали,
Ніби два мої крила.
Ось я – ластівка: без страху
Набираю висоту
І злітаю вище даху,
Вище яблуньки в саду.
Ось я чайкою чубатою
Понад хвилями лечу,
На льоту пісні вигадую
І співаю досхочу:
– Я на гойдалці гойдалася,
Наді мною угорі
Білі хмари хилиталися
І шуміли явори.
…Минуло вже п’ятдесят літ і зим з того часу, коли мене призвали в армію до Криму, і я змушений був покинути колоритне містечко Вилкове, де прийшло до мене усвідомлення неповторності і святості Дитинства і яке остаточно визначило мою подальшу літературну долю. На наших календарях змінилося не лише століття, а й тисячоліття. Та й досі перед моїми очима стоїть образ дівчинки з вулиці Придунайської. Замість ранкової зарядки я кидав лопатою в господарський город родючий намул із берега Дунаю, а юна вилківчанка гойдалася між високими яворами на гойдалці – маятнику неповторного і водночас такого ж швидкоплинного, як води річки, Дитинства – світанкової пори нашого скороминучого життя. Без дитинства воно було б таким же безплідним і безглуздим? як дерево без цвіту, як рік без весни.
№17 (179) 2 вересня 2016