Добування дозрілого золота

 
Петро ПЕРЕБИЙНІС
 
Тайна художнього твору несповідима.
Легше сказати, що відбувається у прозі. У прозі все як на долоні. А поезія – це ж алхімія. Дозріле золото добувається неначебто з нічого.
Але пригляньмося до таємничої речовини, з якої виникають вірші. Себто – до мови. Поетичної мови. Здавалось би – слова та й тільки. Суща граматика. Є вірші з морфології. Підмет, присудок… А є вірші – суцільний синтаксис. Тут слово пульсує на тоненькій невидимій грані. На грані атомів і ядер.
Саме до такого аналізу спонукає взагалі-то експериментальна поетика Миколи Слюсаревського. Маю на увазі багато в чому несподівану його книжку «Під дахом милосердя», яка вийшла  не так давно у видавництві «Ярославів вал». Експеримент, як відомо, дає і позитив, і негатив. А критерій оцінки залежить від того, чого більше. У поета Слюсаревського все-таки переважає синтаксис. Поетичний синтаксис. Кращі його твори засвідчують: це поет самодостатній. Схожий тільки на себе. Перечитайте його «Ідилію зимового подвір’я». Уся вона духмяніє ароматом чистого, свіжого, нестолоченого вранішнього снігу. Фотографічний і голографічний ракурси доповнюють і заперечують один одного. Ліричний герой спирається не на черешневе лопатисько, а на «довгу тінь» лопати,  і вдихає «повітря, як висушений тютюн». Хто хоч раз бачив на дротику той пронизаний сонцем запахущий тютюн, той відчує: яка бентежливо коротка ця ніжна відстань від зими до літа!
А яке ж привабливе у поета «Дівча на межі»! Вірш написано, як мовиться, на межі фолу. Але цього не хочеться помічати. Бо «Тим часом прокидалося село, в хатах запозіхали сонні двері…». Чудова картинка! Чудова й «Наречена», бо вона зірок «в дорогу йому наридала». Це ж треба: «наридала»!
Милують очі розкішні «Барви осені…» І над усім цим різнобарв’ям – як пронизливий зойк  розірваної струни –
 
…Синіє пролом
в небі вимитім далі і осторонь.
Синюватим пташиним пером
нарочито підкреслена осінь.
 
Якийсь неймовірно осінній і нестямно щемливий – ще  один вірш під назвою «У річку ту саму не входимо двічі». Ось читаю – і чомусь хвилююся:
 
Про що твої зморшки? Про юність і вроду.
За що полюбила? Згадавши, замру…
Ти більше не скута – дарую свободу,
як смерть неосяжну. І вічну журу.
 
Можна писати цілі філософські трактати, і не сказати більше, ніж умістила в собі ця незглибима і нескінченна мегаметафора: «смерть неосяжна»…
Є ще у Слюсаревського наскрізь лірична перлиночка під назвою «Невимовне ім’я». Це вірш про Україну. І написаний він так, як подумки звертаються тільки до рідної матері:
 
Нізащо, ніколи, ніде не змінюсь,
з ім’ям твоїм карим і днюю й ночую,
та, перш ніж промовити, Богу молюсь,
аби не згадать його всує.
 
Надто вже контрастує цей вірш з усією тією тупо-барабанщиною, якої чимало нагупано в останні роки про найдорожче, про те, що має звучати з невимовним трепетом.
Окремої розмови потребує динамічна поема «Лижня», яка завершує збірку «Під дахом милосердя». У передслові до цього твору автор пише: «Не без сумніву і вагань зважуюсь оприлюднити  цю поему, написану кілька десятиліть тому. Безперечно, її головний імператив нині значною мірою втратив актуальність…» І тут хочеться рішуче заперечити. Помиляєтесь, колего! Саме тепер, коли на багатостраждальній українській землі проливається кров наших дітей, ця поема особливо актуальна. Міняються епохи і політичні формації. Та не міняється агресивна сутність жорстокої душі. Чи не таким відчувається глибоко захований підтекст неоднозначного у всіх вимірах епічного твору?..
Як і все у Слюсаревського, поема «Лижня» вражає винятковою конкретикою, об’ємністю і рельєфністю образної мови. Це тільки словесний камуфляж  – «під шерхіт лиж, під білий скрип снігів». А насправді за ідилічною картинкою щоразу спливають не такі вже й минущі видива тоталітарної епохи. Бо й сьогодні доганяє нас нещадний у своїй правдивості символ зневіри: «Лягаю на подушку, мов на плаху»…
Якось не хочеться говорити про хиби. А вони ж таки є. Трапляються у вимогливого до себе поета вірші, про які можна сказати: писалося, коли нема про що писати. Вірші вимушені і вимучені. І тоді з’являється щось випадкове, не зовсім доладне: «Ти проти мене і тому я – «за». І тоді чомусь «дружина спить зубами до стіни». Бідна дружина… Зате відомій поетесі пощастило: «зненацька прибравши подобу Оксани Забужко, спустилась Весна». (Звісно, Весна – з великої літери).
Воно нібито й дрібниці. Але прикро, коли у серйозного поета трапляються, скажімо, такі «перли», як «сонячна сперма». Видно, і вправному стилісту не завадив би ще вправніший редактор. Кажу це для того, що Микола Слюсаревський неодмінно буде ще не тільки видаватися, а й перевидаватися. Бо це поет із великою перспективою на щасливе творче майбуття.