“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
Минуло майже десять років з того часу, як Іван Пустай вперше опинився у цьому місті. За цих десять років пройшов безліч разів по хіднику поперед кав’ярню «Ліра». Хоча і бував – принаймні протягом деякого часу – часто у цьому районі, але не пам’ятав, щоб колись заходив до цієї кав’ярні. А все ж таки кожного разу, коли опинявся біля неї, охоплювало його дивне неприємне відчуття. Він не знав причини його появи, тому кожного разу, коли виринало у його підсвідомості, дивувався трохи його постійній пружності й тривалості.
Сьогодні по обіді, пригнічений більше ніж зазвичай усім своїм теперішнім життям, вийшов Іван Пустай з дому. На хвилину заглянув у корчму, випив, стоячи серед фурманів, робітників й дрібних службовців, які саме в цей час повертаються з роботи, два рази по сто грам вина. Потім з легким і приємним отупінням, яке спричинив алкоголь, десь пів години блукав вулицями. Майже нічого не сприймав з підвечірнього руху столиці. Точніше, не сприймав строкаті деталі цього руху, непокоїли його, як і раніше, їхні кричущі контрасти. Життя міста долинало до нього ніби з далини у заспокійливій, заколисуючій синтезі. Йому було приємно – пливти у течії людей по площі. Це заглушило у ньому на хвилину усвідомлення самітності, потребу розмірковувати і шукати власний шлях. З небувалою легкістю, із якимось незнайомим відчуттям, майже із заплющеними очима, ніби піднесений могутньою силою людської юрби, із задоволенням крокував по лівому боці хідника. Пригадав, що вчора перед сном читав слова, які дивовижно співпали з його думками: «Ніколи не бути самотнім, жити у великій юрбі… ніколи не думати». Це ніби три привілеї сучасної людини, які пояснюють (додумував собі Іван) успіх сьогоднішніх масових рухів. Звідки Алексіс Каррел, якому належить цей вислів, знав про приємність таких привілеїв? Про байдужість, з якою людина залишає самітність, позбувається своєї особистості і стає підлеглою частиною бездумної юрби?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи не є і пан Алексіс Каррель лише частиною цієї юрби? Інакше не можна собі пояснити його гостру спостережливість і чудову обізнаність в усьому, що стосується задоволення людини у юрбі?
У Івана Пустая ці безплідні думки викликали нову хвилю опору. Як потяг, що став не на тій стрілці, виштовхнувся ними раптом його дух з попереднього приємного стану (яким пан Каррел так зневажав) і грубо пхнув на край хідника. Відчуваючи за спиною злорадні погляди з юрби, постояв так хвилину у неприємному збентеженні та чомусь присоромлений. Сприймав цю ситуацію як грубу особисту образу, як глузування з готовності, з якою ще кілька хвилин тому він, Іван Пустай, хотів залучитись до тупої бездумної юрби. Знервовано очікував на зелене світло, яке дозволило б перейти на другий бік площі, пройшов поміж кіосками з весняними овочами та фруктами і зупинився перед кав’ярнею «Ліра».
І тут знову, як лялька з корка, виникло оте неприємне відчуття. Іван Пустай слухняно схилив голову, пальцями стиснув перенісся і зусиллям волі намагався зосередитись на ньому. Мусить бути викликане чимось з його минулого, якоюсь давньою історією, забутим переживанням чогось, що його непокоїть, коли опиняється близько кав’ярні «Ліра». Але ніяк не міг пригадати, щоб колись тут бував.
Однак раптом виринуло з його підсвідомості щось невизначене, але дивовижно наполегливе: спершу це було лише легесеньке лоскотання уяви, згодом його увага зосередилась на геометричній картині у подобі великої літери «L», яка поступово оживала і наповнювалась незнайомими особами. І ось вже впізнає він горизонтальний розтин якогось приміщення. У його видовженому просторі знаходяться кілька обдертих більярдних столів, справа від дверей – підвищення для дамського оркестру. Чорна підлога, мармурові столи і люстри у стилі сецесія. Вилинялий офіціант, уражений сифілісом, виснажено тиняється поміж столами, зайнятими химерними привидами, витягнутими із самого дна слизької і смердючої ночі. У куті на плюшевому диванчику сидить він, Іван Пустай, і обіймає якесь гаряче і тремтяче жіноче тіло.
Уся ця картина зовсім нереальна, ніби її бачив у важкому сні. А все ж таки розпізнає у ній усі деталі і може без будь-яких зусиль зв’язати з нею те саме неприємне відчуття, яке охоплює його завжди, коли туди приходить. «Безумовно, – розмірковує Іван Пустай, – тут відбулося щось фатальне, що має глибокий смисл. Треба дослідити, коли і за яких обставин це сталося. Та основне – треба визначити, чи я був при цьому особисто, або все це трапилося без моєї участі. Нічого з цього не є точним і, можливо, мій теперішній стан має щось спільне з тими телепатичними або психометричними виявами (не розуміюсь у термінології окультних явищ), які у зародковому стані є у кожного з нас. У будь-якому випадку, безумовно, годиться перевірити хоча б уяву про форму і вигляд приміщення».
Іван Пустай, переконаний в тому, що він чинить щось фатальне, переступив поріг кав’ярні «Ліра».
Ледве встиг роздивитися, охопили його невпевненість і неспокій. Якби не те, що він був підготовлений до здивування, напевно, повернув би назад. Кав’ярня була цілком порожня. Тільки з найвіддаленішого кута неохоче рушила до нього фігура офіціанта. Одним коротким поглядом визначив, що з цього боку небезпека йому поки що не загрожує, оскільки за швидкістю, з якою офіціант підходив до нього, це могло тривати майже пів сторіччя… Кутиком ока тут же помітив з правого боку якусь метушню. Розвернувся на дев’яносто градусів і зустрівся з переляканим поглядом приблизно п’яти пар очей. Очі належали купці однаково вдягнених панянок, які старанно намагалися зацікавити якусь спільноту на підвищеній сцені у правому куті приміщення. Одна з них ще й досі сиділа на піаніно і саме, коли зайшов Іван, спробувала, мабуть, знічев’я, закласти ногу за шию. Наскільки міг Іван дискретно визначити, тепер вже ніяк не здатна була розплести замотані ноги. Кілька разів чіплялася ногою за клавіші піаніно, що ще більше налякало групу людей.
Іван Пустай вдавав, що це привітання його аж ніяк не дивує. На обличчя насадив маску млявого несхвалення подібних ігор і присів до столу посеред приміщення. Постать офіціанта досі була десь далеко на сірому обрії, а п’ять грацій на сцені нарешті повернулися обличчями до нього, склавши руки на грудях, мов винуваті дівчатка, які мають намір виправити погане враження, яке справили на дядька, що носить у кишені цукерки.
З того часу у приміщенні нічого не відбувалося. Єдина думка, на яку Іван за довгий час спромігся, було усвідомлення, що він тут сьогодні перший гість. Оскільки не знав, як цей перший гість повинен себе поводити, які його права і обов’язки, був трохи розгублений. Він і гадки не мав, чи не є звичаєм, щоб перший гість знайомився з персоналом. Почав над цим серйозно розмірковувати і подивився на сцену з надією, що звідти отримає якусь підказку або інструкцію. І ось, майже усі п’ять грацій зустріли його погляд з явним розумінням. Зібрався з відвагою відповісти на якусь з п’яти схожих усмішок, коли раптом щось дивне сталося з однією з музиканток – витріщила на Івана очі, потім зойкнула і водночас підскочила на стільці і затулила роззявлений рот долонею, аби придушити дальший чи то крик жаху, чи то здивування, до біса, хтозна-що хотіло з неї вирватись. Іван із зацікавленням на неї подивився, бо ж йому рідко траплялося, щоб жінки танцювали перед ним танець св. Віта, але не міг пригадати, щоб його ця особа зловила колись під час вбивства новонароджених або під час підпалу храмів. Удав із себе ображеного і відвернув погляд від сцени. Однак кутиком ока продовжував слідкувати за тим, що там коїться. Здивування на обличчі музикантки було, мабуть, удаваним. Правда, вона могла його з кимось сплутати. Однак це було маловірогідним: він же не був схожим на котрогось з відомих злочинців. Хоча людина ніколи не знає… У ньому зростав неспокій. Не вважав доцільним ще раз подивитись на сцену, хоча боковим зором бачив, що там розпочалася придушена і схвильована розмова. Музикантки збили голови докупи, і одна з них щось палко пояснювала іншим. Відчував на собі допитливий погляд п’яти пар очей, та не догадувався, в чому його звинувачують. Погляд був таким настирним і неприємним, що потилицю ніби свербіло. Аж почав втрачати терпіння. Мабуть, краще за все встати та піти звідси? Це було б найрозумніше, але відчував би себе боягузом. (І для цих на сцені був би ним також). Між тим, досі собі й нічого не замовив. На шляху до нього у офіціанта появилася непереборна перешкода: велика м’ясна муха, яка роздзижчалася на одному з вікон. Офіціант, виявивши неочікувану рухливість, взявся її ловити. Зі злістю Іван усвідомив, що він повинен витримати і почекати нанаслідки паніки, яку спричинила його поява серед п’ятьох муз Аполлона на сцені у кав’ярні «Ліра». Із зростаючим неспокоєм побачив, що після короткого вагання одна з них встала і зникла за важкою завісою, ховаючи вхід якогось бокового приміщення. Це, напевно, означало стратегічну зміну обстановки. Іван визнав потрібним подивитися прямо у вічі цьому сум’яттю, повернувся на стільці і встромив зухвалий погляд до сцени. З насолодою констатував, що своєю неочікуваною рішучістю протистояти небезпеці віч-на-віч викликав паніку у противника. Чотири музи (п’ята ще й досі була за завісою) поспіхом перегрупували сили, одна з них у цьому хаосі доторкнулась клавіши піаніно і отримала з нього тривожний акорд. Інші, мов за наказом, узяли в руки інструменти, і скоріш, ніж Іван встиг опам’ятатися, приміщенням розлігся диявольський галас вальсу. Усе це відбулося так швидко, що Пустай мимоволі пригадав певну біблійну сцену і зі страхом глянув на важку оксамитову завісу, за якою зникла п’ята панянка. А в дійсності сталося наступне. Завіса розділилась навпіл зверху вниз, як завіса у храмі єрусалимському. За цим мало статися тріщання скель, струс землі, могили мали відкриватись, тіла мертвих вставати. Але натомість з’явилось товсте цивільне обличчя приблизно сорокарічної людини. Здавалося, що йому перешкодили повечеряти, оскільки витирав собі тильною стороною долоні замащені вуста і нагинався вухом до панянки, яка йому надавала останні інструкції, кліпаючи у напрямку до Пустая. Людина із-за завіси з недовір’ям глянула на неї, раптом її обличчя прояснилось і стало круглим, мов відполірована більярдна куля. Узяла з рук панянки якусь пачку паперів і без вагання, з усмішкою, яка Пустаю здавалася задумом зловити його у тенета і довго радіти, з насолодою тішитися з його безсильного тріпотіння. Людина попрямувала до нього, при тому черевце трусилося і короткі ніжки хлопали по підлозі у ритмі вальсу. Чоловік урочисто, ніби прийшов з важливим посланням від імені національної установи, вклонився перед Пустаєм і відрекомендувався як власник кав’ярні. Пустай промимрив своє ім’я, доторкнувшись його м’ясистої, червоної долоні.
– Маю честь знати вас давніше, а саме від минулорічної зими, – продовжував складно і лагідно, ніби щоденно подібним способом дивував своїх гостей.
– Від минулорічної зими… гм? – розгублено промимрив Іван.
– Так, від минулорічної зими. Думаю, що пригадуєте той веселий вечір.
– Гм…?
Той вечір, коли ви вирішили вшанувати своїм візитом мій заклад (Іван неспокійно завертівся). Ви тоді були дуже веселий. Оце дзеркало могло бути свідком.
– Дзеркало…?
– Це дзеркало, потім і люстра та приблизно дюжина побитих склянок. Ви славно виступали, всі вас слухали, та й Ірмушка сіла вам на коліна.
– Вибачайте, – Пустай почервонів, – думаю… я думаю, що ми не завдали вам великих витрат… Але, правду кажучи, я це не пригадую.
– Не намагайтесь. Людина легко забуває… Зокрема, гм, коли трішечки порозважається. Але, напевно, пригадуєте хоч б Ірмушку.
– Ірмушку?
– Ірмушку. Вона вам писала, – простягнув Івану пачку паперів, яку тримав в руках.
– Писала? Ірмушка? Вибачайте, але я насправді не можу пригадати. Мабуть, мене з кимось плутаєте. Наскільки пам’ятаю, я ніколи не листувався з якоюсь Ірмушкою.
– Але вона вам писала.
– Ні, не знаю про це, я ніколи не отримував жодного рядка від Ірмушки.
– Звичайно, не отримали.
– Як це так? Листувався з нею – і не отримав від неї жодного рядка?
– Вибачайте, Ірмушка була наша… гм, як би це вам сказати… Ірмушка була так трохи… – завершив свої слова пальцем на чолі.
– Отак, – полегшено зітхнув Іван.
– … писала вам листи, але ні одного вам не вислала. Здається, забракло їй відваги або не знала вашої адреси. У цю ніч, коли ви у нас виступали з промовою, ви її збили з пантелику, і вона, бідняжка, ніколи від цього не оговталася. Дедалі сумніше грала на скрипці, три місяці тому померла. Майже цілий рік вас чекала. Коли відчинялися двері, одразу починала хвилюватися і переставала грати. Ви розумієте мене, вона не могла це довго витримати.
Власник кав’ярні замовк. Оркестр скористався цим зворушливим моментом і розпочав несамовите танго, від музики якого душа краялась. Іван байдуже і з непорозумінням подивився у тому напрямку. Музикантки із жахливою відвагою видавили із своїх інструментів останні краплі почуттів. Здавалося, що кожної хвилини повинні розчинитись у цьому горі, як цукор у каві. Власник мовчки і урочисто слухав мелодію. Коли закінчилась, зауважив:
– Це була її улюблена пісня: «Сумна неділя».
Іван почував себе так, ніби напився насиченого розчину сахарину. Уся історія була або дурним жартом, або персонал кав’ярні сплутав його з деяким натренованим бабієм. Допитливо глянув на власника, і вже у нього була на язику відповідь на ці безглузді і настирливі балачки, однак раптом той поклав на стіл пачку заліплених конвертів і сунув їх перед Івана.
– Тут ці листи. Дівчата їх знайшли серед її речей. Прочитайте, вони належать вам.
Іван узяв об’ємний пакуночок паперів, перев’язаний шовковою стрічкою. На верхньому конверті замість адреси було написано: «Моєму наймилішому. В небі».
Знову той смак сахарину.
– Так, ці листи вислала вам до неба. Написала це незадовго до смерті.
«Фальшива адреса», – пригнічено подумав Іван. Після тривалої мовчанки з’явилась у голові рятівна думка. Швидко ухопився за неї.
– Як ви знаєте, що листи насправді належать мені? Чим це можна доказати?
– Оцим, дивіться, – і власник кав’ярні поклав на стіл фотографію Івана. – Зберігала її між листами.
Пустай здивовано подивився на своє обличчя на знімку, ніби його ніколи досі не бачив. Хоча не зовсім так. Здавалося йому, ніби у знайомій зовнішності раптом знайшов невідомі, відразливі риси. «Обманщик? Убивця?» – відлунювало в його голові жахливе питання. «Так виглядає убивця?» Подивився на зворот фотографії і прочитав: «Ірмушці на вічну пам’ять ночі з 21-го на 22-е січня». Впізнав свій лист.
– Ще вам покажу і її фотографію, чи ви її впізнаєте, – власник з великою охотою побіг до одного з вікон і вибрав з нього рекламне фото «дамського оркестру», який щодня грав у кав’ярні «Ліра». Подав її Іванові з дуже серйозним виразом обличчя, але водночас з гордовитістю знавця і власника. – Грають тут півтора року. Правда, тепер оркестр не в повному складі.
Шість невиразних, грубо ретушованих облич у вимушених позах. В об’єктиві фотоапарату була астигматична вада: одне обличчя на краю картинки було химерно викривлене. Іван помітив оком фахівця усі деталі цього викривлення. Обличчя, очі і вуста були розтягнені в ширину, риси, ближче до краю, були розмиті. Це трохи нагадувало спіритичні сеанси: особа ніби розпливалась і зникала в інших сферах. Його дратувало, що саме це обличчя могло належати тій, яка його сюди привела. Погляд на сцену і порівняння могли би допомогти це легко встановити, але насправді не хотів знати. Не захотів навантажувати свою свідомість уявою, яка могла б його переслідувати усе життя. Але хіба не буде його переслідувати й в іншому разі? Фотографію повернув власнику кав’ярні.
– Ви впізнали її?
– Так, – сказав Іван.
– А листи? Візьмете?
– Візьму.
У власника було бажання обговорити усю історію з самого початку. Із задоволенням кліпнув, бо виконав останній обов’язок щодо колишньої працівниці і спокійно потер долоні.
– Я її любив. Дівчата доглядали за нею, мов за власною сестрою, до кінця її земного життя. Завжди була такою переляканою…
– Так, – Іван подивився, не розмірковуючи довго. – Так.
Він встав і подав руку власнику кав’ярні.
– Вже прощаєтесь? Мабуть, я мав би вам ще чимось допомогти?
– Дякую, іншим разом. Я ще навідаюсь, – незграбно вклонився у напрямку до сцени, вловивши виправдовуючий погляд п’ятьох пар очей.
Листи за пазухою його пекли, ніби там ніс розпечену цеглу. Спочатку пішов з ними у напрямку до дому, але перед брамою зупинився і повернувся у місто. Попрямував до Дунаю. Вийшов на середину моста, почекав, аби поблизу не було нікого, потім прив’язав до стрічки, якою були скріплені листи, свій важкий ключ від брами і кинув пакуночок у воду. Зітхнув і ще хвилину дивився на гладь ріки. Хотів уже йти, але виявилось, що ключ не був настільки важкий, щоб потопити увесь зміст непрочитаних листів: виплив разом з ними на поверхню, і вони легесенько несли його і колихали по течії у море, де, здається, є більше місця для того, що не знайшло де притулитись у звичайному людському серці.
Зі словацької переклав
Іван Яцканин
Про автора:
Доброслав Хробак (1907-1951) – словацький письменник, публіцист, есеїст, перекладач. Він прагнув подолати описовий реалізм і зосереджувався на фантастичному та містиці. Літературний дебют – збірка оповідань «Товариш Яшек» (1937). Він – виразний представник ліричної прози у словацькій літературі. Це можна побачити головним чином у романі «Дракон повертається» (1943), який є одним з основних творів словацького натуралізму.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.