Дівчинка

Сьогодні в
метро міліція розстріляла дівчинку. Я надто рідко дивлюся новини, щоб сьогодні,
ввімкнувши телевізор і почувши цю інформацію, не зрозуміти: так, саме так –
міліціонери застрелили дівчинку прямо на платформі однієї зі станцій
метрополітену. Їх було два десятки, а їй було п’ятнадцять. Лише великим
везінням можна назвати те, що ніхто більше не постраждав, адже навколо снувало
кілька десятків людей. На відео помітно, що дівчинка з рюкзаком стоїть посеред
натовпу в очікуванні потяга. Поступово на платформі з’являються міліціонери,
які намагаються евакуювати людей силою переконання. Безнадійно. Коли навколо
дівчинки повністю зникають люди, люди у формі стають півколом позаду… Дівчинка
не виймає навушників з вух і продовжує стояти, чекаючи потяга… І ось чути
сигнали наближення, світло виривається з тунелю, дівчинка для зручності знімає
рюкзак, десяток пострілів, вагони пролітають повз, не спиняючись, мала падає,
міліціонери підбігають і купою навалюються на рюкзак…Відео закінчується, диктор
продовжує розповідати, що дівчинка-смертниця везла вибухівку, що доблесна
міліція вчасно зреагувала, що все обійшлося, що нічого наразі людям не
загрожує.

Я вимкнув телевізор. Докурив і відразу кинув. Правда, так і
не влучив недопалком у попільничку на комп’ютерному столі, тому бісова пляма на
моніторі буде ще довго нагадувати, що я мазило.

Нащо ж так: смертниця? Вона не була смертницею. Їй було
лише п’ятнадцять, а в п’ятнадцять якщо і думають про смерть, то у вигляді
романтичного самогубства: стрибок із даху, порізані вени у ванній, снодійне з
шампанським. І неодмінно через кохання. А вона у свої п’ятнадцять навіть не
встигла закохатися.

Та і що вони говорять: відновлено безпеку у метрополітені!
Ніхто, між іншим, на цю безпеку і не посягав. Дівчинка хотіла підірвати
прокуратуру, а метро обрала лише як засіб пересування… Чому б це їй не поїхати
на метро?! От вона і поїхала, а хтось вирішив, що він бог, що знає краще за
інших, як розвиватимуться події, і ще, що має право це все змінити. Отак легко
взяти – і перекреслити чиїсь плани.

Годину тому, коли я їхав у цьому ж безпечному метро,
дівчинка стояла на переході станцій і відхекувалася, бо рюкзак був затяжкий і
ломив їй спину. Я належу до тих хлопців, що поступаються місцем бабусям у
маршрутці, тому відразу ж запропонував допомогу.

– Там вибухівка, – сказала мала.

– Тобі від цього легше? – не знітився я.

– На жаль, ні.

Я схопив важелезного рюкзака і поніс униз, розпихаючи
людей, і йдучи майже через сходинку.

– Зачекай! – кричала мала – Не розхитуй так! Може
рвонути!!!

– А ти боягузка! – сміявся я.

– Зовсім ні! Я боюся, що не довезу до прокуратури!..

Люди жадібно розступалися на ескалаторі, тому згодом я таки
притишив крок.

– Дякую… – втихомирилася мала.

– Може, ще чимось допомогти?

– Ну… так… Якщо знаєшся в техніці.

Звісно, я знаюся в техніці. Я хлопець із села, в сім років
уже міг гайки в татковому тракторі повикручувати, а в тринадцять сам міг назад
їх вкрутити… Я радо погодився, і дівчинка вийняла з рюкзака якусь досі небачену
і невивчену агрегатину. Це щось цокало, пищало, здавалося, всередині булькає
вода і  перешіптуються миші.

– Треба оці два дротики затиснути, але я забула
плоскогубці…

«Не проблема!» – подумав я, і ставши на коліна перед
агрегатом, нахилився і затис зубами ці два дурнуваті дротики. Я так старався,
що з верхнього переднього зуба відколовся шматочок, але справу було зроблено на
відмінно.

– Тепер я швидко мушу їхати, бо рівно за годину воно
вибухне, – сказала дівчинка, і впакувавши свій пристрій в рюкзак, попрямувала
на платформу. Я деякий час ще дивився їй услід. Вона ще встигла гукнути, щоб я
неодмінно подивився новини, а далі я вже нічого не розібрав… Мені було в інший
бік.

А тепер вони говорять, що вона смертниця, що в метро
відновили безпеку… Про що вони? Дівчинка мала підірвати прокуратуру, тому
міліції зовсім не варто було так ризикувати й стріляти в неї прямо на станції,
у годину пік…

Втім, це була зовсім інша дівчинка. Треба ввімкнути
телевізор – уже саме минула година.