Діти без дитинства

236

 
 
Віргілій РІЦЬКО (Румунія)
 
Всі пори року мають щось гарне, щось особливе. В тому числі і зима, незважаючи на морози та завірюхи.
Настав день, коли над лісом закружляли пухнасті сніжинки, тихо вкриваючи землю. Дерева наче здивувалися красою своїх білих гілок, a поляни вкутались білою пухкою ковдрою.
Сніги, як і казки, і люди, бувають різними. Часто перший сніг може бути невпевнений у своїх силах змінити обличчя землі. Іншим разом величезні сніжинки, схожі на білі магнолії, вкривають землю. Іноді снігопад надходить з чистим і свіжим повітрям, сніжинки падають тихо і спокійно, а подеколи, під поривами вітру, шалено вальсують.
Коли падає перший сніг, з’являються відчуття, що потрапляєш в казку. Люди, як і сніг, теж бувають різними. Деякі радіють першим сніжинкам, немов жваві діти, інші впадають в меланхолію. Але найчастіше вони відчувають щастя і забувають про всі свої турботи.
Коли починає падати сніг, люди починають чекати Різдва  Христового. А Різдво без снігу наче не повне.
Взимку, незадовго до Різдва, ми зустріли Марію. Її близько 16 років, а виглядає як жінка, втомлена багатьма турботами і клопотами. Худенька, бліда, її карі очі майже не видніються через синці під очима.
Зайшли ми до хати. В хаті порох, розкидані речі, безлад. Зайшли на кухню На печі кипить горщик з картоплею, в умивальнику – повно немитого посуду. Дівчина вибачається: «Я не почуваюсь добре, тому такий безпорядок».
Марії було 13 років, коли її мати вирішила поїхати на роботу в Італію. Жінка залишилась без роботи, а її чоловік мало заробляв. В день від’їзду жінка обняла дівчаток, поцілувала і вийшла за двері не оглядаючись. З того моменту дитинство Марії закінчилось. Вона залишилась вдома з Анною, меншою сестрою, та з батьком. Батько часто не бував дома Всі домашні клопоти впали на її плечі. Їй довелося робити покупки, куховарити, прибирати, прати, доглядати меншу сестру Анну.  Крім цього всього, Марія повинна  готувати уроки, вчитися і ходити до школи. Вона хотіла в навчанні бути на рівні своїх колег. Все це перевантажило Марію. Всі дні для неї стали однаковими, весь час була занята без жодного відпочинку. Поступово вона залишилась без подруг, а однокласники почали обминати її. Марія нікому не жалілася, завжди була похмурою і самітньою.
Наступного року чудова звістка освітлила їй життя. Мати повідомила, що приїде додому. Дівчатка були дуже раді і щасливі, що їхня сім’я відновиться і що вони будуть всі разом жити в мирі та злагоді, що їхнє життя зміниться, стане кращим.
Приїхала мати додому, але не для того, щоб зістатись  з сім’єю. Вона приїхала на кілька днів  не тому, що тужила за доньками, просто приїхала розлучитись з чоловіком. Там, в Італії, вона знайшла іншого чоловіка, і хотіла створити з ним нову сім’ю.
Дарма просила і благала Марія матір, щоб так не поступала. Просила матір подумати про своїх дочок. Якщо не про неї, то бодай про меншу сестру, Анну, зрозуміти, як погано живуть вони вдома, яке життя гірке без неї. Благання дочки ніяк не зворушили жінку, лише сказала, що, може, повернеться колись…
Відтоді два роки вони не бачились. А по телефону говорили все рідше й рідше.
Минулого року, в кінці літа, мати запросила дівчат в Італію. Надіслала дівчатам гроші на дорогу і чекала їх з новим чоловіком в аеропорту. Дівчатка  були дуже раді і щасливі, що знову будуть з рідною мамою. «Якби  ви знали, з яким хвилюванням чекали ми цього дня… – каже Марія слабким  голосом,  майже пошепки. – Хотіли, щоб ці канікули були найкращими. Хотіли  залишитись  з мамою. Хотіли, щоб мати затримала нас коло себе. Марія мріяла закінчити там ліцей. Хотілось дівчаткам почати нове життя біля їхньої рідної матері.
«Пробули ми там два тижні. Гарно там, в Італії, не маю що казати. Але для мене це була тяжка мука», – продовжила Марія.
-І Анна не була дуже щасливою. В її ще неповних шість років вона відчувала, що тут щось не так.
– Та жінка, до якої ми приїхали, не була нашою мамою. Була чужою для нас. Поводилась так, наче ми весь час їй заважали. Її новий чоловік поводився з нами краще, він нам співчував. Жалів нас. А мама… Ні, то не була наша мама».
Марія ледве дочекалась, щоб повернутись додому. «Тут краще, тільки я і Анна». Хоч мати ще посилає їм майже щомісяця гроші, Марія вже не хоче знати про неї.
– Там, в Італії, Марія зрозуміла, що її життя ніколи не зміниться. Що вони, дівчатка, житимуть далі тут, вдома, як і дотепер. «Тільки я і Анна. Буду допомагати її до кінця, так, як справжня мати. Після того, як вона підніметься на власні ноги, побачу, що робитиму. А ту жінку… Не вірю,  що зможу простити її коли-небуть. Тварина не залише своїх малят. А вона змогла, покинула».
Під час нашої розмови надворі з’явився дивовижний подарунок природи – почав падати сніг…
Наступили морози, люди занурились в тишу і сніг. Куди не глянеш, всюди біло. Рука липне до клямки дверей.
Ми запитали Марію про Різдво. Вона сказала, що не може говорити про щось, чого вона майже не знає. «До десяти років я була в бабусі на краю якогось села. Там ніколи  нічого особливого не бувало. Коли прибула додому, я гадала, що вдома, в сім’ї, буде краще. Невдовзі почалися сварки між батьками. Погані сварки, крики, а то й бійки. Не хочу згадувати ті часи. Опісля мати поїхала на роботу до Італії…»
 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!