Демони і ангели

158

Василь Базів – знаний в Україні та за її межами письменник, політик,
дипломат, вчений, візіонер. Автор культового роману «Хрест» – першого в історії
української літератури твору, виданого у 2014 році в англійському перекладі у
США. Автор інтелектуального трилера у двох томах «Сага про космологічну долю
людства. Кінець світу: до і після». Автор легендарного документального фільму
«Кримінальна окупація». Учасник Всесвітнього Конгресу провідних інтелектуалів
планети «Глобальне майбутнє-2045», що пройшов у 2013 році у Лінкольн-центрі у
Нью-Йорку і став вершинною планетарною подією на старті тисячоліття. Має
найвищий дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посла. Професор
Міжнародного університету «Україна». Рядовий реєстровий воїн Народного
Ополчення Майдану.

Роман-реквієм «Армагедон на Майдані», в основі якого – реальні події, герої
і нелюди, – перше художнє вербальне полотно про галактичні за своїм масштабом
події в Україні, що ввійшли у всесвітню історію під священною та магічною
смислоформою – МАЙДАН. В апокаліптичному вимірі на авансцені 21 століття, якою
став Майдан посеред сакрального для усієї планети Києва, орудують у живій
людській плоті ангели і демони у транскрипції третього тисячоліття.

 Безпощадне у своїй невідворотній
сповідальності і всепоглинаюче за своїм гостросюжетним магнетизмом письмо
автора справляє на читача вулканічне потрясіння, як і сам феномен Майдану на
самосвідомість сучасного землянина. На смисловому тлі подається документальна
маловідома історія про те, що і як призвело до Повстання, котре стало
безпрецедентним актом кривавого вознесіння із провалля гуманітарно-кримінальної
катастрофи для майже 50-мільйонного людського згромадження у центрі Європи.
Водночас всенародний Бунт Гідності став прологом до визвольної війни – у
супрязі зі всім прогресивним світом – древньої Нації проти планетарної загрози
земній цивілізації, яка постала перед очманілим людством осатанілими ордами
московських варварів, що виринули на полях глобальної епохи із темних віків.

До уваги читачів пропонуємо два фрагменти з роману.

 

Василь БАЗІВ

 

Із Адміністрації належало
чимчикувати у міністерство внутрішніх справ. У Юрца голова йшла обертом. Зек —
і у головній ментурі. Під колонадою президентського палацу набундючений офіцер
держохорони, міряючи призирливим поглядом їхній спецзагін, буркнув:


Здесь рядом. Пойдем пешком.

За
німців у будинку нинішньої Адміністрації президента було гестапо. Але
попередникам нинішніх кримінальних окупантів у голову не збрело би оточувати
цю, чи не найпекельнішу каральну машину, кількома рядами найпотужніших
військових машин.

Якби
більшовики так охороняли Київ, то німці його нізащо не взяли би. Уся ця
мілітарна могутність, якою оточив себе Хам, викликала у Юрца почуття гордості
за співкамерника.

Кабінет
міністра внутрішніх справ вражав своїми масштабами. “Якби із нього зробити
камеру, влізла би сюди уся їхня макеєвська братва, та ще й із єнакієвською
наполовину”, – подумав Юрєц, засуджуючи державне чиновництво за збоченство до
державного марнотратства.


Инструкция — проще не бывает. Вот наш шеф наружки. Наследник Пукача, если кто
слышал о таком изверге, – міністр демонстрував свою велич у генеральському
мундирі, що сам Гімлер із Герінгом відпочивають. – Его люди дают вам наводку.
На особо борзых их Майдана. Они заслужили, чтобы их в расход. Можно, кстати, и
опытом того же Пукача воспользоваться, потому как голова без туловища уже
ничего опасного для государственной власти извергать не сможет. Да что мне вас
учить. Это мы у вас научились этому земельному вопросу. Я же тоже, как и все мы
здесь, в верхах, макеевский. Хоть и пацан был, но кое-что помню, как это
делалось в гримучие 90-е. Старшим групп постовой на выходе выдаст рации. А
стволы у вас свои есть, похлеще, чем государственные. У нас здесь дефицит
бюджета на вооружение, поэтому подставьте плечо, будьте так любезны.

Юрєц
сам підбирав групу. Водій Катушка, плюс два бойовики. І не більше, щоб було
місце для полоненого смертника.

В
компанію взяв Мауглі і Бика. Профі вищого класу. Професори із трьома ф.
Особливо останній. Мауглі, коли йшов на мокре діло, робив свою справу мовчки, а
Бик ричав, як недорізаний.

Тільки-но
спустилися вниз до Хрещатика, зашваркотіла рація:


По проулку вниз к Бесарабки движется объект. В натовском комуфляже. С прапором
этим ихним, встромленным в рюкзаке. Работайте, пока он один, – наружка
просичала тремтливим голосом.

Так і було. Чого їх там вчити у ЦРУ, що по одному темними
вулицями ходять? Машина ріко зупинилася за метрів десять перед об’єктом. Він
здивовано зупинився та інстинктивно відчув небезпеку. То був хлопчина. Може,
студент, а може ще й школяр. Худорлявий. Із окулярами на видовженому обличчі.

Мауглі
без проблем скочив йому на плечі і звалив з ніг. “Американський найманець” не
встигнув пікнути, як Бик уже втягнув його у машину. А потім вдарив своєю бувалою
кувалдою по голові, і голова ця безвольно похилилася із сидіння.


Давай. По газам! – крикнув Юрєц, міцно тримаючи себе в руках. Він оглядався на
всі боки, аби вчасно зафіксувати погоню. Але довкруж нікого не було. Вони
вирвалися на бульвар Шевченка і на усіх парах погнали у бік Житомира.

За
КПП звернули в напрямку стадіону “Чайка”, а за кілька кілометрів від траси
зупинилися в полі. Розлогий лан тягнувся до лісу, що чорнів на горизонті.


Давай ближе к лесу. Поле замерзло. Не застрянешь, – скомандував Юрєц.

Полонений
так і не приходив до тями. Під місячним яскраво-зимовим сяйвом було видно, що
це ще дитина. Удар Бика із кастетом у кулачищі був такої сили, що голівка
хлопчини неначе сплющилася.

–                 Что за наемник американский.
Это, бля, вообще. Ребенок какой-то, – чи не вперше у житті заговорив Мауглі.


А ты здесь нюни не распускай. Сейчас рядом с ним ляжешь. Они так работают, эти
америкосы. Внешне незаметные, а шастают по всему миру.

Бик
шнирив по кишенях. Там було кілька гривень, студентський квиток і папірець із
текстом “Боже, великий, єдиний”. У рюкзаку було виявлено кілька пар шерстяних
шкарпеток, якими гуцули торгують на перевалі, буханка хліба і так само
сплетений домашній светер із нашивкою зсередини “ Внучкові Петрику від люблячої
бабусі”.


Ну что, поехали, – озвався Катушка. Мотор він так і не заглушив, щоб у салоні
було тепло.


Куда поехали? – заревів озвірілий Юрэц. – Давай, Бычара, сделай дело до конца.
На инструктаже в МВД был? Давай. По опыту генерала Пукача.

По фізіономії цього гуменіда було видно, як на ньому
зупинилася дарвіністська еволюція. Власне, він не те що походив від мавпи. Він
був звіром, з якої людини не зробив би навіть Дарвін з Леніним. Він якусь мить
неначе вагався. Ні, не тому, що мав зробити це вперше. Рука набита. Ого-го, але
там у них, у Макіївці, він знав кожного, кого мочив і чому. Була мотивація. А
тут він не зовсім доганяв своєю звірячою чуйкою.

Але
команда є команда. Як різник посеред двору, він відчахнув довжелезним тесаком
голову від тіла. Тої голівоньки із шолома й видно не було.

                    – Голову брось в лес, а туша
пусть здесь остается. Дальше волки-братчики доделают, – віддав заключну команду
Юрєц.

Але
тут же спохватився:


Поди, Маугли, подбери трофей. Чего смотришь. Голову американского наемника.
Хаму покажу. Возрадуется. Ему сейчас трудно. Не позавидуешь. Хотя я тоже мог бы
быть президентом. На зоне он ничем меня не превосходил, кстати.

В
місто поверталися мовчки. На під’їзді знову заговорив Мауглі:


Устал я что-то. Переезд, дорога. Все такое. Пошел бы спать.

– Куда спать, когда враг не дремлет! Слышь, как
галгонят? – із Майдану лунали звуки молебеню, який тут час від часу відправляли
за борців за волю України, що у минулі часи віддали своє життя за незалежність
нинішньої України.


У нас план. Пять жмуриков за ночь. Для начала. Работенка проще пареной репы!
Скажи, Бычара? – піддав духу старший по бригаді.


Да куда уже проще. Дело обычное. Прывычное, – горила позіхнула.

А
рація знову засичала. Гадючий ментовський голос давав нову наводку. Братва
потирала криваві руки, і навіть жалібний молебень посеред барикад не міг
зупинити цей сказ диявола, який ніколи не давав спокою роду людському.

Викрасти людину посеред міста, вдень чи вночі, не така
вже й складна штука. Бо головне не в тому, аби було кого, а головне — аби було
кому. А людям у великому місті здається, що вони живуть у безпеці, навіть у
часи суспільних збурень. Ну як так, щоб ти вийшов з дому і не повернувся? Щоб
по дорозі за хлібом десь та за рогом від гастроному тебе чатувала смерть?
Відколи кілька тисяч літ тому люди навчилися жити згромадженнями, відколи
виникли міста, як первоклітини земної цивілізації, писані і неписані закони
оберігали кожного в оточенні інших. Тому перед новою формою боротьби із
Майданом, а саме викраденням учасників мирного протесту, той самий Майдан
виявився беззахисним. Зі сцени тільки оголошували імена зниклих безвісти, а
поміж мітингуючих ходили заплакані родичі із фотографіями і благально
випрошували у співчуваючих — чи не бачив хто десь і колись мого сина чи дочку,
брата чи сестру?

Майдан-sos
збирав інформацію про пропалих, яку просто страшно було оприлюднювати, бо
наростала вона у геометричній прогресії. А ескадрони смерті, що гасали вулицями
міста у чорних бандитських джипах, впивалися кров’ю. Викрадення людей було
поставлено на конвейєр. Юрєц точно не знав, скільки таких екіпажів, як його,
мордувало немічне перед терором місто, але на його фюзеляжі уже було до
півсотні голів.

Голови
від забирав із собою і колекціонував у тимчасовому столичному помешканні. Це
була розлога таємна явочна квартира спецслужб у центрі міста, і таку було
надано кожній банді головорізів.

Як і першого разу, Юрєц складав відрізані голови на
полиці і полюбляв ночами розмовляти з ними. На нього дивилися, здебільшого,
здивованими і печальними очима молоді люди студентського віку. Траплялися й
дорослі. Були й бабусі із дідусями. Бойові трофеї. Про це хобі співкамерника
знали тільки члени бригади, які взагалі відучилися говорити. Оніміли від
омавпіння здичавілого…

(…)

 

***

Нічна
вилазка “Беркуту” запустила могутній механізм трансформації Майдану. Дотепер
навіть рекордне у світовому масштабі волевиявлення громадянства на одній із
площ європейської столиці виглядало мирним походом, чи навіть попросту
стоянням, слуханням і співанням. От і весь протест. А як інакше. Саме так
описує пряму демократію будь-який підручник із політології.

У
демократичних умах владоможців, вихованих на гуманістичних засадах Шарля
Монтеск’є і Джона Стюарта Мілля, є святе переконання, що він, народ, має право
протестувати. Є суспільний договір з часів Жана-Жака Руссо: ви від нас не
забирайте право владарювати, а ми від вас не забираємо право протестувати. Усі
чиновники, які розуміються на демократії, знають, що будь-який протест має свій
початок, так само, як кінець. Ну, прийшли на мітинг, порепетували, кулаками
помахали і пішли додому пиво пити.

Тому
для демократії протест — свята справа. Народ має право протестувати, і навіть
дуже голосно, проти влади. Але за єдиної умови — мирно. Дайош протест, але
мирний.

Тому
на київському Майдані нескінченною чередою змінювалися доморощені і закордонні
оратори, які народ, що хоче у Європу, вчили, як два рази два, азів арифметики:
протестувати можна, але мирно.

Після
нічного нападу «Беркуту» на сонний Майдан стало ясно, як Божий день, що він,
цей день, міг і не наступити після цієї пекельної ночі, – мирно можна тільки
вмерти. Добровільно-примусово.

То
брехня, що це придумав Ленін — він тільки повторив те, що було відомо із часів
Спартака: тільки та революція чогось вартує, яка вміє себе захищати.

І
враз такі, як Ярко, екстремісти, що заробили синці першого грудня під
Адміністрацією президента, із провокаторів стали героями.

На
жаль, того дня, як і наступних, ніхто не оглядав Майдан із висоти пташинного
польоту. І у всій красі це диво людського самовираження міг бачити хіба тільки
Господь Бог. Останнім часом Йому так рідко доводиться засвідчувати прояв Його
найвищого промислу — богоподібність у Людині, у цьому божественному земному
гуменіді, сотвореному по подобію до Творця.

Коли
люди витворюють свої мурашники і працюють за інстинктивними законами цих
дивовижних, могутніх і мініатюрних створінь? Хіба що на будівництві пірамід на
плато Гіза у північній Африці у допотопні часи чи на спорудженні Біломор-каналу
у центрі Євразії у часи новітні.

А
тут, у центрі Європи, мирний мільйон протестувальників перестав бути таким.
Демонстранти в одну мить перевтілились у повстанців, які не так для перемоги,
як для порятунку власного права на життя почали перетворювати благодатну
сучасну міську площу із фонтанами і мистецькими скульптурами у нездоланну
фортецю.

Мільйон
гарячих сердець запустили мільйони рук до праці!

 Зманіжені міські панянки, обламуючи манікюри і
педікюри, довбали ломами бруківку.

 Студентські факультети спудеїв і просто мало
не дитсадівська дітвора зносили на плечах каміння в означені пункти громадження
боєприпасів, бо у вуличних революціонерів є єдина зброя — бруківка.

 Малі та середні бізнесмени лупали скали
скам’янілого на Печерських пагорбах снігу і вантажили їх один одному на плечі.

 Незатребувані доктори наук, як античні Антеї,
носили на своїх, непристосованих до фізичної праці тілах, напаковані битою
цеглою мішки.

 Селянські гречкосії із пограбованих і
сплюндрованих, знаменитих українських чорноземів зносили зусібіч металевий
брухт, який, будучи відходами національної марнотратної металургії, враз став
затребуваним державотворчим матеріалом.

 Відставні офіцери розгромленої злочинною і
чужою владою армії та із жебрацькими пенсіями обтягували мальовничі вуличні
квартали колючим дротом неприступності.

 Бабусі і дідусі у шапках-вушанках із
національними брилями зверху варили чай прямо-таки посеред барикад, що
виростали на очах, і розносили цілющі напої поміж невгамовний рій спраглого і
заклопотаного люду.

 Столичні домогосподарки влаштували
виставку-продаж за привітну посмішку частувань із таким асортиментом меню
польової кухні, що найфешенебельніші київські ресторани, у яких набивали свої
ненаситні нутрощі мільярдери, не могли зрівнятися із цим злетом кулінарного
мистецтва.

 Такі, як Ярко,
скалолази, вибиралися на верх імпровізованих редутів і поливали їх водою, яка
мала під тріскучим морозом перетворити їх у Карпати посеред Києва. Вони
височіли на подоланих вершинах, і здавалося їм, що такі жадані для екстремала
монблани і джомолунгми десь так далеко дуже внизу під ногами.

Конвейєр
із символів торгового бізнесу – бусів не вгавав ні на мить. Заклопотані міські
лавочники звозили, здається, зі усього світу автомобільні шини, і треба було
бачити, як із тісного кузівця, на якому перевозили перепроданий дешевий крам,
враз виростала чорна гора гумових снарядів із боєголовками спопеляючого вогню
народного гніву.

Таке
далеке зі шкільних підручників слово — б а р и к а д а — стало метою діяння для
мільйонів. Скажи їм ще бодай місяць тому, що найвищим трудовим злетом для них,
апофеозом творчого натхнення для них, мирних громадян, стане – будівництво
барикад! Не євроремонт у власній квартирі і не здійснення одвічної мрії —
спорудження заміського розкішного котеджу, а зведення барикад на Європейській
площі!

Але
кожному, хто ще вчора стояв і нарікав, слухав і мовчав, як нічого іншого у
житті, хотілося вкласти свою дещицю у цю барикаду. Пройдуть роки, і вони, ті,
котрим судилося вижити, будуть розповідати своїм внукам і правнукам — я там
був, і не просто був, а будував барикаду. І треба ж мати у житті таку дивовижну
пригоду!

Тисячі
відео і фото камер з усієї планети будуть знімати це диво — єдину у своєму роді
фортифікаційну споруду в історії світової військової справи — фортецю під
назвою “Майдан”. Нині складено новий список восьми чудес світу, бо від старого,
того древнього, уціліло тільки одне диво. Навіть той, хто бачив їх усіх, мусив
би, прийшовши у час перемир’я на Майдан, поклавши руку на серце, сказати: “ То
є перше чудо із чудес світу!” – перше, витворене у третьому тисячолітті.

І
треба було бачити, як вони, ці незбагненні українці, тішилися, коли під вечір
спорудили це диво. Не вродився ще той архітектурний геній, який би сотворив
рукотворний шедевр, здатний так бентежити людський зір, як Майдан із його
барикадами довкруж повстанської республіки у наметах під відкритим небом і під
покровом заступниці України — Богородиці.

 Ярко з острахом подумав, що він би міг тут не
бути. Це дуже важливо для людини — не пропустити в житті те, що практично й
виправдовує сам факт цього життя. Обледенілі барикади видавалися йому магічними
хребтами сакрального Тибету, які не здатне здолати і переступити сатанинське
зло, бо возведенні вони, ці бескиди національного духу, здається, із самих
сердець, вирваних із власної збунтованої плоті сотнями мільйонів жертовних
Данко.

І
коли надвечір’ям барикади у світлі прожекторів вигравати барвами своїх льодових
граней, над Фортецею починав розноситись церковний словоспів. Ні дня без
молитви! От яка заповідь Божа правила цим літургійно-повстанським дійством.

Присутність
Бога тут вчувалася у кожному погляді і у кожному вчинку, у кожному слові і
кожному намірі. І тамплієрами враз стали наймирніші із мирних громадян —
священики. Вони поставали на сцені, як захисники Храму Господнього, бо там, де
вершиться визволення із дому неволі, там постає Храм, який потребує захисту
наймогутнішим редутом, яким для людини є молитва.

 І коли її
божественні октави здіймалися над встромленими у небо благальними барикадами,
Майдан витворював симфонію гармонії Людини із Творцем, бо у хвилю негоди люди
завше вгору здіймають відкриті для милосердя серця! 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!