ІЗ ЦИКЛУ «НОВЕЛИ НАШОГО ХУТОРА»
|
Се тепер я тільки уявити
можу. Що колись проз наш садок на хуторі
дорога навпрошки через Річку переходила. І на Річці міст стояв. І дорога, і
міст це були дуже давні. Що ані Батько
наші, ані хтось з іще старших людей ні того моста, ні дороги не
пам’ятають. Бо ще й хутора нашого не було, коли той путь тут заснувався. Од
дороги тієї бодай найменшого знаку не
позосталося. Тільки од мосту із річкового мулу
цурпалки темних дубових стовпів стирчали. А на тім боці Річки аж до поля
через сіножатку насип, узвишкова грядка
здіймалась. У дитячі свої літа ми
обминали ті цурпалки темних дубових стовпів. Місце дуже мульке.
Аби-но уступив ногами, то й цілого тебе усмоктати може.
А між тим і дорога, і особливо міст отой мали колись дуже важне значення. Й
були позначені на усіх мапах світу. Польські,
німецькі, совєцькі й усілякові інші
чужинецькі військові формування крізь тривожне двадцяте століття прямували на цей неіснуючий
міст за своїми мапами. Не оминаючи, звісно, і нашої хати.
Прямуючи
на неіснуючий міст, глупої темної ночі
молодої мерзлякуватої зими 1943 року на наш хутір з нечуваним галасом
вдерлася одна партизанка. Чи й не ковпаківці самі. І це був грабунок, що за
зухвалістю своєю нагадував хіба що набіги кошлатих степових селюків батька
Махна на провінційні містечка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ув
очу моїм крізь ціле життя часто зринає напівтьмяна картинка із дитинства. У
хаті гармидер несусвітній ізчинився. Хатні двері у сіни прочинені. У
блідім жовто сліпачковім світлі драбиною на горище видираються двоє. Затим із
горища летять, перевертаючись і заплутуючись,
із празникової скрині піджаки, Батькова бурка темна, вишивані сорочки,
рушники, намітки, кашкети…
І
як усе те в зімпетованім ушвидченні скидалось
да забиралось, то Батько наші
надумали схитрувати. Вони хамуль-хамуль
та й із хати надвір вийшли. Хліва
одчинили, щоби коня випустить у темінь. Лап-лап, а коня уже нема. Його уже
забрали перед тим, як у хату зайти. Сусідові Йванові то змісто коня худющу-прехудющу клячу зоставили, яка потому
на доброго коня виробилася. А нам нічого не зоставили.
Я
того нашого сивого коня не пам’ятаю. Але як неоціненну родинну коштовність я
зберігав паспорт на нього, виданий за перших совєтів у 1940 році. В документі
було зазначено, що цей мерин сірої
масті. Паспорт на коня укупі з іншими моїми паперами ізник зовсім недавно, коли уже в «незалежницькі» часи учергове
розбивали Батькову хату на хуторі.
Як потому згадували хуторяни, то у час
того знакового ковпаківського рейду не
вбереглася, не встояла жодна
господарка. Але був виняток. Наша потому сваха Лександра усілася твердо
на кожухові на лаві. Й скільки не
висмикували з-під неї того кожуха, то й не висмикнули чи просто
бабраться із нею не схотіли. Той кожух уберігся аж до новітніх часів. Із
окрайців, міллю не посічених, наш брат
пошив собі піджак. Ізверху синя кортова матерія, а зісподу – теплий кожух.
Коли ж сивий мерзлякуватий грудневий ранок
ізійшов на хутір, то біля давнього мосту забачили кінську гніду гриву. Кінь
нахромився на темний дубовий стовп і у стрим’ї
його усмоктала мулька тванюка.
Підлітки затим доокола визбирували порозтрушувані цукерки. А старші хуторяни
іще довго співчутливо спогадували, як покутно було тому коневі конати.
Уже
наприкінці 40-х – початку 50-х років минулого століття у час осінніх сльотливих
дощів у нашім краї проводились великі військові маневри. Ах, яка то була розкіш
для наших сердець! Я тоді ходив до школи у сусіднє село. Спершу доносився
віддалений громовий гул, збуджуючи у класі насторогу, тремкі передчуття. Гул
ушвидшено наростав. І от за вікном на
дорозі показалися перші машини, за ними – танки… Од вікна наших поглядів уже не
одірвати. А коли кінчався урок, ми наввипередки вистрибували з класу. Того дня
до школи ми уже не поверталися. Пообіч
дороги ми гналися за машинами. Усе ж таке небачене цікаве. Усі машини
укриті зеленими брезентами. Під ними
сиділи вояки. А танки – це справді якісь несусвітні потвори. Ізвідки
вони видобувають таке громове ревисько.
Іще пхалися дивні чудовиська. На вигляд ніби чайка, а рухається, як машина.
Ага,
це вона по земній тверді їде, як машина,
а по воді як чайка плистиме. Й та
згуртована небачена машинерія
рухалася твердо в одностайнім прямуванні. Під нею двигтіла земля.
За
селом громохкі колони завертали
на Границю і навпрошки, через
поля і сіножаті прямували на наш хутір. Після маневрів на сіножатках за нашою
хатою зоставалися одні посмуговані вирвиська, які потому й через роки не
вирівнювалися. Незагоєні рани землі.
Як одного разу в час маневрів я пас товар на
Купині, то прямісінько через пасовисько
рухалася піхота. Вояки у пілотках
і вицвілих жовто-зелених строях, за плечима – жовто-зелені торби. Десь
за дальніми селами і хуторами починалася ця нескінченно довга шерега. Вояки мали стомлений вигляд і
рухалися повільно-упевнено.
І коли й тепер я уявляю давніх і сучасних
піших мандрівців, то стоять ув очу моїм тії вояки на Купині.
Восени 1952
року під час маневрів у нашій хаті ночував один капітан. Тої осени у
селі в Сичикових ночувало два генерали.
Забачивши
мої зошити і переконавшись, що я учень
успішний, капітан звернувся до Батька – Матері:
–
А вы его в дальнейшую науку посылайте. С
него человек будет…
На що наші Мати згорьовано відказали:
–
Як усі вчитись будуть, то хто і
трудитись буде. Треба комусь і трудитись…
На
що капітан заперечив миттєво:
–
А какое вам дело. Лишь бы ваш сын человеком был…
Гай-гай,
але іще восени 1949 року зайшли були у нашу хату двоє повстанців. І також
завважили мою схильність до науки.
І
сказав один повстанець:
–
А що то за наука… Усе про Лєніна да про Сталіна…
На
що другий повстанець відповів, промовив:
–
Да нехай хоч такої науки вчиться. Нас не буде, він зостанеться, то, може, і про
нас згадає…
Але повернімось ізнов до того хутірського вечора 1952 року. Не збулось
напрогнозоване мені совєтським капітаном. Бо хоч і постиг
я науку, але людиною у тім давнім
розумінні не став.
Затим капітан при
жовто-тьмянім світлі малого сліпачка
розгорнув на столі шелестячу мапу
і звернувся оно до нашого Батька:
– А вот посмотри, папаша, здеся должон мост быть?!…
Батько тілько посміхнулися лукавенько, одразу здогадавшись,
про який міст ідеться:
– Да того мосту
уже давно нема. І я, і старші за
мене люди того мосту не пам’ятають…
Весна і літо 1967 року поклали на наш хутір нову невідворотну тривогу. Спершу невідь ізвідки
чутка ізійшла да й поміж людьми рознеслася шокуюче. Що Річку нашу
перекопуватимуть, випрамлятимуть. З предкавіка текла Річка, і не
струменітиме більше у своїх берегах.
А затим незагайно за Талимоновою хатою праворуч і чорна
грізна потвора із’явилася. Й поволеньки, але
настирно твердо своїм хоботом вгризалася у земну сіножаткову твердь.
Екскаватор.
Й коли у неухильнім згасанні барв густий серпень поклав у доокіл виразні ознаки
осени, екскаватор упритул до нашого
прирічкового обійстя наблизився, за одним махом викорчував велику вербу
за садком, бо вона ніби заваджала випростосуванню Річки. Навпроти хати вигин
старої Річки позоставили на слізне Батькове прохання. Але і тут витворилася
тілько мілка канава. Пощезнули не
тілько раки, а й уся котра більша
рибина. Річка зосталася оно у назві на мапах.
Наступного року
дооколишні прирічкові луги переорали,
висіяли пшеницю, а уродила одна метлиця. Тоді ж з лиця землі стерли і
продовгувату грядку од колишнього мосту.
Пощезнули і темні дубові стовпи.
От і усе. Давній міст зостався тілько у людській пам’яті. Бо тільки пам’ять береже усі ізниклі знаки землі.