Данило Кравченко. “Все для аншлюсу”

729

ОПОВІДАННЯ

Андрій Сергійович давно не був у Відні, тож цього дня намагався компенсувати марно втрачені роки. По-перше, він пішов до Музею історії мистецтв, де провів майже дві години, споглядаючи твори Кранаха-старшого, Арчімбольдо, Рубенса та багатьох інших майстрів. Потім він зголоднів, тож попрямував до віденської опери, де сподівався випити келих пива “Ottakringer” та добре перекусити, споглядаючи на історичну будівлю, яка спричинила смерть обох архітекторів.

Андрій Сергійович був такий щасливий та замислений, що несподівано навіть для себе самого опинився не на широкій вулиці, а у якомусь вузькому провулку. Він зупинився намагаючись зрозуміти, що сталося, аж тоді побачив яскраво червоні двері, над якими висіла – чорним по білому – вивіска “Все для аншлюсу”.

Наступної миті він вже був всередині й оглядався. Боже милостивий, скільки тут було скарбів! Він бачив чайні ложки зі свастикою та звичайні золоті ложки з Грузії; порцеляновий посуд Вермахту; цілий кошик радянських та нацистських орденів та медалей; книжкова шафа була забита виданнями на кшталт “Месники з Таманської дивізії: Печенізька війна нескінченності” та “Іван-руйнівник: вбити долар”; тут був здоровенний глобус, якісь крісла, поруч – прапори та закривавлений одяг; магніти, голки, іграшки, ляльки, червоні та білі гвоздики, ігровий автомат “Морський бій”, плакат з Гагаріним та навіть піонерська краватка, що висіла на стіні у важкій рамі та під склом.

– Це рай! – захоплено промовив Андрій Сергійович та чомусь зробив крок назад.

– Тiльки для обраних.

Він не побачив, як звідкілясь з глибини магазину до нього підійшов непоказний чоловік, про якого не можна було сказати нічого, окрім того, що він існував і стояв поряд.

– Ще у нас є дірява шлюпка, – з гордістю сказав чоловік.

– Дірява шлюпка?! – захоплено повторив Андрій Сергійович.

– Так, відмінна дірява шлюпка та весла до неї, – з гордістю промовив чоловік.

– А там хто? – запитав Андрій Сергійович, вказавши на вкриту синьою хустинкою клітку для папуги.

– О-о-о, це спеціальний гість, – відповів власник крамниці та театральним жестом відкинув хустку у бік.

У клітці була людська голова. Вона з підозрою дивилася на Андрія Сергійовича.

– Він… Вона…

– Воно, – прийшов йому на допомогу антиквар.

– Воно розумне?

– Не дуже. Єдина цінність – що живе. Іншої користі з того немає.

– А що воно робить?

– Цілує хлопчиків у животики, – зловісно відповів власник крамнички та почав повільно відходити спиною назад, аж поки не зник у книжковій шафі.

Андрій Сергійович відчув жах. Він подивився на голову – голова дивилася на нього з підозрою, але крім цього на обличчі з’явилося щось схоже на поблажливу посмішку.

Тут його хтось вдарив по ребрах і він нарешті прокинувся.

– Работает Роскомнадзор! Неконтролированный сон! Сомнение в сакральности власти!

– Ребята, я свой, я русский, – встиг задихаючись відповісти він до того, як отримав ще один удар по ребрах.

На голову йому накинули чорний мішок, завели руки за спину, наділи наручники та витягли на двір в одному спідньому. Вже там кинули у автомобіль. Він намагався пояснити їм, що сталася жахлива помилка, що він – член партії, що він знаний банкір і у нього є зв’язки. Йому більше нічого не відповіли. Машина вихопила світлом фар дівчинку та хлопчика біля воріт сусіднього дому та поїхала собі.

– Тебе понравились лютики, которые я принес? – спитав хлопчик.

– Да, – відповіла дівчинка з байдужістю та трошки помовчала. – Пошли лучше играть в аншлюс.

Хлопчик щасливо посміхнувся. Вони пішли разом попід забором як двоє закоханих або як двоє скалічених, або як двоє охоронців, що обходять концентраційний табір. Вони йшли легко та впевнено, адже не сумнівалися, що їх більше.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!