Данило Кравченко. «Три жінки в купе»

771

М полишає місто ранковими сутінками, але не відчуває себе втікачем. Незважаючи на мороз, йому було тепло, ситно та він був майже щасливий. Цього уточнення могло б і не бути, втім втома та нестача сну наполягають: майже щасливий.

Він йде вокзалом, спускається сходами до колії, рушає вздовж потягу до свого щасливого вагону та щасливого місця. Сніг рипить під зимовими черевиками, а лід намагається вкласти його спати саме тут і саме зараз.

М показує провідниці паспорт, білет, сертифікат; М заходить до свого вагону.

По-перше, він здивований тим, що у нього купе, а не плацкарт. По-друге, здивований (хоча це й безглуздо), через присутність молодої жінки.

Залишається трохи більше за десять хвилин до відправлення потягу. Він встигає застелити ліжко. Не одночасно, але майже одна за іншою до купе приходять ще дві жінки — одна молодша за іншу, як йому здається.

Всі одразу лягають на місця, потяг рушає. М майже одразу відчуває, що його заколисує. Він деякий час пручається, намагається не спати, думати, втім потяг добре знає свою справу, тож М засинає.

Він снить містом, до якого мандрує. Воно впізнаване та чуже одночасно. Це як відчувати дежавю, коли ти в нього не віриш. Він вже там був раніше, але ніколи не буде насправді. М снить три міста одночасно, і вони утрьох утворюють єдине і неповторне порто-франко, якого не має на мапах. Сіра чапля тут смакує смарагдовими ящірками, а сірий з червоним трамвай дзвінко відгукується на ім’я Будинок Троянд. Тут панують тиша та спокій.

М просинається, бо звідкілясь падає пляшка з водою. Він бачить тонку жіночу руку, яка винирює звідкись зверху і міцно притискає пляшку до столу.

Всі на якусь мить просинаються; ані слова не лунає у купе, майже одразу вони йдуть далі до своїх снів.

У купе тихо-тихо, хоч з обох боків життя, вочевидь, не завмерло. За стінкою — майже у вухо М, але здалеку — лунає анекдот або байка. Щось жалюгідне у власній хтивості.

М не може поки що заснути. Він чує, як одна з жінок в купе зітхає уві сні. Він починає думати про Дега, якого ще за життя звинувачували у ненависті до жінок. М якраз нещодавно почав читати книжку — збірку статей письменника Джуліана Барнса про художників. Тож він — М — думає про Дега, до якого майже ніяк не ставиться, і намагається уявити, як би той змалював це затишне купе з трьома жінками. (Себе М виносить за дужки і чомусь з того радіє).

Які лінії, кольори обрав би пан Едгар? Чи вдалось би йому малюнком передати цю затишність купе? Цю ніжну мовчазність трьох жінок?

М майже не бачив їхніх облич, коли вони віталися, тож не було чого запам’ятовувати. На їхніх обличчях і в його уяві і реальному житті лежали тіні. Хоч він і міг бачити лише ту, що спала навпроти, але знає, що тіні сховали її обличчя.

Ще хтось з трьох зойкнув; далі тиша. Навіть потяг, здавалося, перейшов на більш обережний хід. Аби тільки не збудити.

М закриває очі, він сподівається, що сон знову візьме його до себе. Однак йому чомусь саме в цей момент на думку приходить повість Ясунарі Кавабата “Сплячі красуні”. Він згадує, як головний герой — немолодий чоловік, що дурить навіть саме себе, ніби він ще молодий — приходив до будинку, де мав змогу спати поруч із приспаними оголеними дівчатами. Як цей старий дивився на них, торкався тіл, згадував своє минуле, шукав у собі бажання.

М згадав, що ця повість не здалася йому еротичною. Анітрохи. Сумною або навіть гіркою — так, а еротичною — ні.

Тож він згадав, як Кавабата описував цих сплячих дівчат (а якщо казати правду, то жінки у купе у порівнянні з ним теж були дівчатами), які емоції та почуття викликали вони у старого…

М замислився і зрозумів, що йому затишно. Він не відчував ані чого, схожого на хить, ба навіть не думав про це. Три жінки спали: тихо, спокійно, заспокійливо. З цією думкою він також заснув.

М прокинувся за кілька годин. Дві з них вже встали, третя продовжувала спати, навіть коли він виходив з потягу. За той час, що залишився до прибуття він встиг розгледіти наступне: найстарша (на його думку) спала, пов’язавши вовняну хустку навколо стегон та носила теплі шкарпетки із зайцями; та, що здалася йому середньою, читала збірку віршів якоїсь поетки, а вже незадовго до своєї станції пов’язала на голову шовкову хустку; наймолодша носила окуляри та слухала музику через навушники. Різні та спокійні.

М подумки дякує їм усім. М виходить з вагона та вдихає морозне повітря. Він думає, чи відбився його образ в пам’яті хоч в однієї з них, чи він вже щез, наче примара чи привід.

М згадує, що читав, як відомого навіть за життя художника Делакруа забули майже одразу після смерті. “А я навіть не Делакруа”, — думає він.

Перед ним обіймається пара — хтось з них приїхав, а хтось зустрів іншого. Вони цілуються та сміються. Бабця с тацею питає в усіх і ні в кого конкретно, що це за колія. Сніг під ногами — брунатний і білий.

М робить крок вперед та ступає на сходи. Він йде нижче, нижче та поступово зникає у пащі підземного переходу. М повертає ліворуч і тепер його вже остаточно не існує.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!