Данило Кравченко. «Скринька для вкладишів»

107

“Українська літературна газета”, ч. 14 (332), 22 липня 2022

 

Про колір можна сперечатися, хоча особисто я найчастіше уявляю її чорною. Іноді брунатною. Скоріше за все, оббитою чимось на кшталт оксамиту, але це не точно. Настрій буває різний, а від нього залежать речі навіть набагато важливіші, ніж колір та розмір уявної скриньки…

Якось, вже й рік не згадаю, сиділи ми з одним моїм другом у ресторані «Gyros» та пили пиво. Закладу вже давно немає, але я досі насправді шкодую за ним. Це було гарне місце з непоганою кухнею, можливо, із трошки зависокими цінами та з живою музикою, здається, щоп’ятниці. І, ось, ми сидимо з ним вдвох за столиком одразу біля входу, п’ємо світле пиво, їмо гірос, споглядаємо вулицю через величезне скло від підлоги до стелі та точимо ляси. Не буду називати його ім’я, можливо, якось іншим разом зроблю це. Отже, в якусь мить – після невеликої паузи в нашій розмові – мій друг спитав, чи розповідав він мені про те, як в дитинстві сприяв смерті однієї людини. Я не чув цю історію і попросив зробити мені ласку розповіддю. Ось його історія.

Отже. В дев’яності випало йому з матір’ю жити в одному з районів Києва у флігелі. Цю прибудову вони винаймали у стариганя. Той мав мерзенний характер і, може, через це у нього не було рідні, або вона десь таки собі була, втім вирішила про родича забути. Мій друг, описуючи зовнішність діда, рясно сипав словами, які краще опустити через упередженість оповідача. Скажу просто: старий був огидним тираном, який любив Сталіна та горілку. Хтозна, любов до кого з цих двох призвела до інсульту – легкого, варто уточнити, – після якого чоловік взагалі став що та скажена собака. Це вже моєму другові та його матері чи, скоріше, навпаки, розповіли сусіди. «Раніше він був просто лайно, а зараз – верескливе лайно з палкою», – сказала якась жінка, що не жила на їхній вулиці, але бувала тут, коли приїздила до своєї матері. Звісно, родина мого друга в’їхала, не знаючи про додаткові обставини. Дід був злий як чорт, причому той самий чорт, ласий до грошей, тож для них він розіграв виставу зі стареньким хворим дідусем. Це вже потім він почав волати та кидатися з палкою. І тоді мій друг з дитячою самовідданістю почав щоночі перед сном бажати стариганю жахливої смерті. Наприклад, уявляв, що він вже не мала дитина, а старший помічник капітана Блада. Разом вони беруть на абордаж іспанський галеон. В одних мріях цей молодий пірат розрубав злючого іспанського діда-капітана абордажною шаблею. В інших – власноруч відправляв його в останній похід по дошці до кровожерливих акул. Мій друг був нещадний до іспанського поціновувача Сталіна та спав добре.

Одного разу він залишив на сходах перед флігелем свою дерев’яну скриньку для вкладишів, а коли повернувся, то її не було. Чомусь одразу стало зрозуміло, хто її взяв. Мати була на роботі, старий був вдома. А малий, хоч і боявся того, саме в цей день, хоч і не одразу, а після десь години вагань, вирішив постукати у двері ворога. Йому не відчинили. Тоді він зайшов, а зайшовши побачив, що комуніст, тиран та старий алкоголік валявся на полу у калюжі під величезним і потворним портретом Сталіна. Мій друг сказав, що якби він випадково не побачив свою скриньку на столі поряд з дверима, то теж зробив би калюжу. Він взяв своє та пішов, зачинивши двері. Матері нічого не сказав. Навіть того, що хазяїн їхнього флігеля дивився на нього і був живий. Діда знайшли за кілька днів. А скринька, в якій пірат та вбивця сталіністів ховав вкладиші, за кілька років почала наповнюватися вирізками фотографій Мартіни Хінгіс з газети «Команда». «Коли вона програла Штеффі Граф у Франції, моє серце стало схожим на тенісну ракетку», – закінчив він розповідь. Мій друг ідентифікував себе як поета.

В інший день я залишився б у «Gyros» ще на кілька кухлів пива, а можливо, також скуштував би не меншу кількість келихів вина. Причина, яка вивела мене з ресторанчика, повела на інший бік проспекту Перемоги та відправила прямо у пащу станції метро «Шулявська», була більш ніж поважною – ми з моєю тоді ще дівчиною, а зараз вже дружиною, йшли на виставу «Співай, Лоло, співай» у «Театр на лівому березі». Вона нарешті приїхала до мене і вперше мала змогу побачити цей мюзикл, яким я вже кілька місяців виносив їй мозок. Розповіді мали хаотичний характер, щось в дусі того, як ми з друзями в дитинстві переповідали одне одному сюжети бойовиків. Тільки замість «тищ-тидищ» в мене було: «А потім Жданова така: «I’ll be your nightmare mirror…»… А Самінін такий – тидищ!.. А Кукуюк такий – ааааа!». Добре, що я навіть не намагався стати театральним критиком. А ще краще те, що моїй дівчині і майбутній дружині сподобалася та полюбилася «Співай, Лоло, співай» так само, як і мені. І ми ще не один вечір поверталися додому вдвох з «Театру на лівому березі», обговорюючи цю виставу Богомазова…

Потім сталося те, що сталося, і я згадав все це, а також скриньку, в якій мій друг ховав найцінніше. І тоді я зробив, вигадав, створив силою думки свою скриньку. Не можу сказати, що я ховаю у ній найцінніше. Ні, це неправда. Вона мені потрібна для іншого. В ній я ховаю повітряні тривоги та панічні атаки.  Звісно, є речі, які не влазять у мою скриньку, навіть коли я намагаюся уявити її розміром з великий транспортний контейнер чи танкер, чи з кладовище усіх вбитих радянською владою. Єдине, що я насправді хочу у ній сховати – це мою ненависть. Ненависть – легкозаймиста речовина, у якої добра пам’ять. Чи можна рідину сховати у скриньці? А якщо вона схожа на кров? А якщо вона і є кров? Або лайно? Або страх? Або смерть? Щоб з них не було, я вкладаю це у свою скриньку – іноді чорну, а іноді брунатну. Для того, що я дійсно люблю, є краще місце і воно дещо схоже на тенісну ракетку.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/