“Українська літературна газета”, ч. 1 (345), січень 2023
Хто б мені пояснив, як я опинився в підвалі серед калюж, труб та написів на стінах турецькою. Я – людина, яка завжди марила музикою і всім, що не можна віднести до матеріального; я, який вважав себе вищим за все це та водночас не міг відгризти зубами, як пуповину, нічого з того, що тримало мене поряд з ненависною частиною існування. І поки я стою тут – у підвалі – та чую, як з вулиці, а насправді – з сусіднього будинку, лунає чиєсь саксофонне соло, соло, яке замість слів каже: «Цілуй мене міцно», але робить це іспанською. Так ось, я в цей момент, розгублений та стривожений, подумки прямую якомога далі звідси.
До нестерпного смороду обпалених курей, до землетрусу, до фонтану біля ресторану «Кечкемет», до стрілянини та вбивства одного з «Башмаків», до парку імені Гагаріна та будиночку Бармалея, що стояв, а може ще й стоїть на березі Салгиру. Це втеча, і я добре це розумію. Я намагаюся втекти з підвалу до місця і часу, де і коли мені було затишно. Або мені так здається…
Вперше в цьому підвалі я опинився під час ракетних обстрілів Києва у березні. Вже зараз, коли пройшло ще не так багато часу, є люди, які здивовано питають: «А хіба Київ штурмували?». О, так, мій добрий друже, хоча не добрий і не друже ти мені. Його намагалися штурмувати й обстрілювали, гатили по ньому, і якщо про це не говорити, якщо це не повторювати, то можна дійти, добігти чи доповзти до думки, що нічого такого не було. Декому так зручніше.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До речі чи не до речі, я люблю Madness. Ось таку музику повинен грати мій гурт. Я все ще не полишаю надії, що він в мене буде. Не всі розуміють, але це, вибачте, ваші проблеми, не мої. Якщо мені потрібно зробити крок за, то я його зроблю. Перший крок потрібно було зробити раніше. Маю на увазі – навчитися грати хоч на одному музичному інструменті. Так, в душі я – музика, а насправі – лише теоретик. В голові моїй складаються напрочуд гарні та мелодійні пісні, в мене є відчуття ритму, я чую та бачу ту музику, яку не написав, а може і не напишу, але вона завжди зі мною. В мене сильні ноги, ще здорові коліна та добра вдача. Якби ще я вмів грати на саксофоні…
Так от, вперше я спустився у підвал, коли вили сирени. Була ніч, нас зібралося не більше десяти, ми були налякані, але вже не так сильно, як в перші дні. Я тоді сів у старе умовно шкіряне крісло і почав удавати, що когось слухаю. Бо говорили всі, і по черзі та разом. Хтось чув, як прилетіло днями в один будинок поряд. Хтось згадував якусь бійку з іншим сусідом. В мене днями вбили знайомого, тож я відчував різне. Хотілось би сказати, що це був біль, але, скоріше за все, це був розпач. А в голові грала музика. Перед очима були кадри з концертів, яких ніколи не буде. Я танцював – вправно і викликаючи захоплення натовпу; десь лупонуло, хтось здригнувся, а я все одно танцював у своїх мріях, поєднуючи рухи з сальси та чарльстону. І, звісно, не припиняючи грати на саксофоні. В мене дуже добре виходило.
Тож, в той перший раз я не бачив написів. Це пізніше, коли вже поліз у справах, то побачив, що вони є. Єдине слово, яке я зміг впізнати, було «смерть». Коли ти стоїш у підвалі будинку, в якому прожив більшу частину свого життя, бачиш напис чужою мовою, а єдине слово, яке тобі знайоме – «смерть», то є від чого здригнутися. Ти згадуєш фільми жахів, прокляття та таке інше. Потрібен час, щоб згадати, що ти і без надписів на стінах живеш у справжньому жаху. Потрібен час, щоб згадати, що на твоїй вулиці не ростуть в’язи, тож ти можеш спати без остраху. Майже без остраху і лише в ті дні, коли можеш спати.
Потім вдома через Google переклав кілька фраз – вони не становили загрози. Аж доти, доки я не зустрів ці два речення, які мене і прибили до місця, як гвіздок мишу. В них мова йшла про те, що немає нічого дивовижнішого за життя. Окрім слова. Не одразу, але я згадав, чия це цитата і з якої вона книги. Тому я стояв і стою тут – у підвалі – дивлюся, як віслюк, на слова, написані майже тридцять років тому мовою країни, яку мене змалку вчили вважати ворожою. Стою і слухаю соло на саксофоні, що без слів пропонує мені цілувати міцно, і мені є кого. Я не знаю жодної з цих мов, втім всі вони мені ближче за мову, якою я говорив усе своє життя, і якою мене тепер хочуть вбити.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/