Чужина

208

ІЗ ЦИКЛУ «НОВЕЛИ НАШОГО ХУТОРА»

Коли 1999 року  наш брат у третьому коліні Василь зі своєю
великою родиною вирушав на  постійне
замешкання у дальнюю сторону, в Америку, то я був запитав його: « А чи не буде,
чи не з’явиться у тебе, Василю, туга  за
рідною стороною, за своєю землею?». «А Бог учинив  землю всюди однаковою…» – станув незагайний
одвіт.

 Минуло тринадцять років. Такий важкий
надзвичайно, нерівний період у моєму житті. Але Господь уберіг мене допоки.
Слава Йому!

І
от нова стріча із братом Василем. Він приїхав із Америки зустрітися із рідною
землею. Й до мене у село завітав.


А ти уже інакший, заграничний…– кажу  і
видивляюсь у Василеве лице.

Василь
подивовано усміхається:


Чому ж то?


Бо твоє лице уже випростане, спокійне, умиротворене.

Як
і лиця усіх зродженців свободи і під законом. На лиця ж наших  людей, зродженців неволі і беззаконня,
покладена густа незмивна печать тяжіючих нерозв’язних клопотів і загнаності в
кут…


А мені щось таке уже казали… – 
згоджувально ізнов  усміхається
Василь. – Це ж як часто кожного дня людині 
доводиться чинити те, що не властиве 
для норм поведінки і стану душі цієї людини. Ось приклад. У Гощі ми  узяли квитки на маршрутку. А до цієї
маршрутки уже підступитись не можна. Тиснява. Бачу я,  що зі своїми квитками  ми уже не увійдемо у маршрутку, не поїдемо. І
я уступив у штовханину, став пробиватися до входу.  Хоча штовханина  – це не у моїй смиренній натурі…

І
подумав я.  А як. Поклик  самозбереження будить у людині агресію.

Затим
Василь уже розказував про своє життя у далечині 
за океаном. А я усе слухав. У павзах запитував.

Поселилися
тепер вони з дружиною у штаті Міссурі, 
де клімат такий, як на півдні України. Купили із сином 10 гектарів поля
і заснували хутір. На одній половині  у
двоповерховому домі вони з дружиною 
хазяйнують, на другій половині – син зо своєю молодою  родиною.


А що  вирощуєте на тій землі і куди
збуваєте  вирощене? – цікавість моя
навстріч спрямувалась.


А ми нічого не вирощуємо і бізнесом не займаємося, –  лукавенько Василь осміхається. – Там  одне пасовисько. Дві корови і шістдесят
овець. Корови і овечки, як напасуться, то самі до хліва заходять. Двері у хлів
завжди одчинені!


Ну, а  вівці то кудись  збуваєте? – 
ізнов цікавість моя зринає і навстріч прошкує.


А ні, для власного  спожитку усе це.
Мнясо у нас не вибуває. Вдосталь. Живемо, як 
на хуторі…

 І перед зором моїм постелився отой
далекий  заокеанський хутір, шматочок
чужої землі, на якому заснувалася, пустила коріння гілка  і нашого Батькового роду. Там осяяні сонцем
пасуться біблійні вівці, а як 
напасуться, то і самі до хліва у тінь заходять.

 – Але якщо хтось думає, що в Америці доляри
самі до рук пливуть,то це не так, – уже 
стриманіше, без посмішки  оповідає
Василь. – Так, якщо ти нічого не маєш, то 
не дадуть пропасти. І  житло
просте нададуть, і харчі  подадуть,  і медичне обслуговування буде.   Але якщо ти щось маєш,  то податками обкладуть, аби витримував.

 Василь пенсії не має, бо не встиг там її
заробити. А йому під сімдесят. Діти помагають. Василева родина розрослася за
океаном щедро.  Уже понад шістдесят душ.
Аяк. Нашого цвіту по цілому світу.

 Потому Василь 
іще довго оповідав мені про природу, про ріки та озера Америки, де  усе гладеньке, прибране, доглянуте,  як на картинці намальоване. Я уявляв, а думка
моя розпросторювалась, чи не затужить 
людське серце за рідною первісністю. Картинка із фільму Андрія
Тарковського  «Ностальгія» постелилась.

Й
іще  ізгадував брат Василь про одне
тамтешнє німецьке поселення, у якому укоренилися  правдиві довірливі звичаї. І заповідь «Не
вкради» стоїть над поселенням твердо. Якось Василь із сином вирішили відвідати
сусідів. Тії німці і свиней вигодовували у своїм доладнім господарстві.


А чи  не продали би ви і нам одного
кабанчика? – прохально звернувся до німців Василь.


Та, будь ласка,  просимо  панство, 
вибирайте собі кабанчика,  на
котрім ваше око зостановилося, – гречно 
запропонували німці.

–  Але ж ми з собою грошей не маємо,–  зізнався Василь.

 – А то не біда, кабанчика забирайте, а гроші
привезете, коли вам вийде. Як нас удома не буде, то ось двері не замкнені
ніколи, прочините, і на лавці гроші покладете, – сказав згідливо німець.

Так
і зробили. Кабанчик  був невеликий,
кілограмів  сто двадцять. І плата
невисока. Принаймні дешевше, аніж у нас.

Але
як мовилось, то так і сталося.  Коли
приїхав удруге Василь до німців, то нікого вдома  не було. Він поклав доляри  на лавку, як і сказав був німець.

Вислуховував
я тую заграничну Василеву оповідку, а 
думанння моє о тім розпросторювалося. Що отака певність за своє одкрите
світові майно, напевно, спокій на серце  покладає і випростує лице, зайвих  зморщок на нього не покладає.

– Проте  людина –
завжди людина. І там різні є… – 
продовжував свою оповідку  Василь.
– Наприклад, якщо лікареві більше 
заплатиш, то так уже коло тебе ходить, обходжає тебе…

А я подумав, зі свідчень наблизилось. У нас то лікар  гроші озьме, але обходжувати тебе не
завжди  пильно буде.

 Іще Василь
ізгадував, яку велику силу має американська поліція.Ти можеш там усе  життя 
перейти, звікувати, й до тебе ніхто намарне не пристане, не причепиться,
але аби-но закона переступив, так усе про тебе вивідають. І  не відкупишся.

– Так і у нас міліція велику силу має…– кажу.

– Е, що тут, – заперечувально похитує головою Василь.–
Тут мічених міліція  обходить, не зачіпає
їх.  А там і міністр, і президент самий
од поліції не одкупиться, коли той закон переступить.

Мені ж тільки  в
уяві життя під законом бачилось. Бо увесь свій вік  тільки під спонукою перебуваю. А закон уже
після спонуки застосовується. На кожний випадок.

 У котрімсь
моменті  павза у нашій  розмові витворюється.  На випростане лице Василеве тінь  неозначених розмислів  поклалась. І він якби  із жалем 
промовив:

 «Але  – чужина…».

Затим уже у  ніби
заспокоюючім настрої продовжував:

– Але і тут я уже чужий. Пригадую. Як вирушали ми в
Америку, то усе село у наш двір 
ізійшлося попрощатись. Котрі й плакали. Потому просто неба  у молитві з’єднались. Коли ж зараз своєю
колись сільською вулицею іду, то  не усі
і вітаються зо мною,  не впізнають,
якби  мене тут ніколи і не було…

По короткій павзі:

– От діти мої так тоже часто марять рідною  стороною, 
як вона їм запам’яталася. Да й
кажуть часто: «От назбираємо грошей, поїдемо в Україну,  доми 
побудуємо та й житимемо у спокої в розкошах». А коли приїдуть із
мандрівки в Україну,то й зізнаються: «Е, ні, 
не  повернемось у рідну сторону».

До
Василевої оповідки і я долучаюсь. Да й запитую навпрошки:


А  скажи, зізнайся, Василю, за чим
усамперед з’являється туга на чужині: за рідними краєвидами, за родичами, чи ще
за чимось?

Василеве
слово вихоплюється раптово, якби давно вистояне у серці і думанні:

–  За людськими лицями, що їх  колись бачив, а тепер вони в недосяжній
далечині…

Я
ж ізгадав. Щось  подібне у телефонічній
розмові сказав був  один мій знакомець із
Канади, довге життя якого від молодих літ 
переходило  поза Батьківщиною.

Ізнов
довго тривала  павза. У синій тиші
кімнати бринять  мельодії світової туги.
Відтак Василь повторює уже мовлене: « Але – чужина…».

Я
завертаю свою увагу  на добротні Василеві
туфлі:


А що коштують в Америці отакі туфлі?


Такі туфлі можуть коштувати 1-2 доляри. Тобто хтось укупив їх і за набагато
дорожчу ціну, узув один раз і вони чомусь йому не сподобались, він відносить їх
на установлений для цього пункт і ставить дуже дешеву плату. Я підійшов,
поміряв, узув  і поклав гроші…

Мовчимо.
Затим Василь ізнов легенько зітхає: «Але – чужина …».

2014 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!