Чорні жнива 33-го

280

 
 

Пам’яті жертв голодомору

 
ПРО СЕБЕ І МОГО ЧОЛОВІКА
Панасенко Марія Махтеївна, народилася 1924 року в селі Улинівка.
Я в колгоспі до 70-го року робила. Хор-ланку  організувала, і не раз-не два нас запрошували виступати аж у Полтаву; зустрічалася і з нашим Олесем Гончарем у Мануйлівці, куди приїжджала дружина Горького. Особливо впомку мені той рік, коли прочитала в «Известиях», як цькували Гончарів «Собор»: що він і те не так написав, і друге. Мов, не про те пише… А я й кажу чоловікові: «Мабуть, більше не приїде Олесь Гончар у Суху тепер, щоб на могилу своєї бабусі Пріськи Євстихіївни квіти покласти. Отака ж ганьба на нього…» Але ланка-хор знову поїхала в Мануйлівку, і я там побачила Гончара. Гарно  виступав. Тоді він був моложавий, здоров’ям міцний. А недавно я читала його роман «Твоя зоря» і по телевізору бачила, як обговорювали цей твір. Олесь Терентійович написав і про Романа Степового. У нас біля Сухої жив Роман. На нього казали «куркуль». А ми ходили в голод туди, де Роман жив: «свинку» на бурякові збирати. Мені здається, що Гончар Олесь саме про цього Романа  написав. Який у Романа садок був гарний, скільки бджіл  було, який він трудяка був.
Батько наш, Могила Махтей Денисович, був бригадиром рільничої. Вдень на степу,  вночі ями копав для мерців. З Іваном Шендриком (на війні пізніше загинув). За роботу давали пайок хліба. Ото викопають  яму – йдуть на роботу, а ми з мамою згодом мертвяків загрібаємо. Їх підвозили Черненко Павло та Блощинський Петро. Старенькі вже  були. Приїде гарба, і дядько Павло гукає до мами: «Ганно, іди  загортай…»
Ось померла Марійка Стражниківська. Зовсім ще дівчинка. Старший брат Андрій  підвіз її візком на кладовище – ряднинкою поганенькою самі лиш ноги накрив. Мама й каже нам: «Ходімте дитині поможемо, бо там горб, і хлопчик не вивезе ношу на гору».
Взяла мама з Андрієм Марійку за ноги й за руки – вкинули в яму. Ніхто не плакав, і в хлопчика сліз не було. Пухлий Андрійко був, знесилений. Повертаємося додому, я розплакалася тільки зараз, бо мені дуже шкода стало Марійку. По дорозі Федір Педай мертвий лежав, його теж на цвинтар відвезли. Згодом поїхали по Семениху, адже вчора вона таке як помирала. Приїхали до неї в двір, увійшли в хату – вона за столом чай п’є. Дістала десь бурячка, зварила юшечки. Але недовго Семениху чай на світі білому протримав:  наступного дня її привезли до ями…
Кого останнього клали в яму, не знаю. Тільки пам’ятаю, що коли горбик нагрібали, мама сказала, що сімнадцять душ у ямі лежали.
Розповім і про свого чоловіка Панасенка Василя Даниловича. Він тепер про голодовку кожен вечір розповідає. В молодості не так, а тепер, коли діти розійшлися, все згадує і згадує… Матір було дуже жалко, коли вона помирала в ліжкові. Рядном застелила подушки і лягла помирати. А дітей своїх посадила долі, на ряднині. Їх було  троє: Василько дванадцятирічний і меншенькі сестрички. Мама каже: «Дитинко, Васильку… як мені й тяжко. Хоч би ж, було, дожити, коли тобі стало б 15 років. Щоб я знала, що ти, дитино, хоч що-небудь вмітимеш робити, а отже, й себе порятуєш…»
Померла мати, відвезли її в яму.
Лишився Василько сам із сестричками. Він водив дівчаток у дитясла. Погано там їм було, бо Люба померла. Її Василько у яму відвіз, а другій сестричці наказав, щоб почекала вдома. Потім узяв Маню за руку і водив по двору, поки купу з попелом не знайшов: щоб  там гралася. А сам нарвав споришу й заходився млинці пекти. Нагодував Маню, перехрестив місцечко на печі, і заснули. А на ранок Василько прокинувся – Манина ручка холодна, задубіла, шию його обняла…
Василько майнув до курника, де була бригада, сказати,  щоб допомогли викопати ямку і поховати сестру, але ніхто йому не взявся ямку копати, бо люди всі були ослаблі. Прийшов Василько  додому, стяг Маню з печі за ноги на припічок, потім додолу. Знайшов ряденце білесеньке, загорнув. Аж до обіду витягував з хати через поріг у сіни,  з сіней – надвір. Узяв у руки лопату яму копати, а сили немає, не вкопає. І він, де мама сипала попіл та було  м’яко, вигріб  ямку, Маню заховав. Поплакав трохи і думає: тепер черга йому помирати. Витяг ночви надвір, поставив під хатою, а сонце припікає, нагріває ночви –  так тепло-тепло зробилося. У теплому не страшно й помирати. Аж чує ідуть повз двір люди з бригади. Один чоловік підійшов ближче, озвався до жінки своєї: «Мабуть, Василько, чи не мертвий?..»
Забрали вони Василька до себе. Яровий Федір Трохимович та його дружина забрали.
 
…Все життя Василь мій тепер згадує про свою сестричку. Повернувся, було, він з армії й одразу пішов до тієї хати, де жили колись. Почав копати лопатою, щоб знайти Манине тіло і переховати.
Де не копав, де не ворушив – не знайшов…

с. Улинівка 12 грудня 1989 року.

 
П’ЯТЬ БРАТКОВИХ ПОМІДОРІВ

Коломієць Сергій Петрович, народився 1917 року в селі Кротенки Кременчуцького  району.

Кротенки – давня назва Сем’янівка, згодом –  Семенівка. Розташоване за 16 км від Полтави, до найближчої залізничної станції Полтава-Київська 15 км.

Село засноване на початку 18 століття.

Неподалік розкопали рештки поселення часів неоліту 4 тисячоліття до нового літочислення; також 3 поселення скіфських часів 4 – 3 ст. до н. л.

У Другу світову війну загинуло більше 100 кротенківців.

У голодовку 33-го – понад 260 душ.

 
Усіх  викинули на холодний як смерть сніг.
Двері й вікна  дошками загатили: в рідну хату не маєш права зайти…
Мати по селу пішла просити, щоб хтось упустив у хату погрітися, бо ж ми, діти, покоцюбли. Ніхто не впускав – упустила лиш божевільна сусідка Баглаїха: жалість у неї до нас була, а вже страху, що її на Соловки відправлять, не мала до себе.
У хаті  буряки зосталися під полом – ми у вікно лазили і  крали потроху, непомітно. Дожили до тепла. Старшу сестру – начальство сільрадівське помінялося – прийняли на колгоспну роботу,  нас упустили в хату. Все одно – що їсти? Я пішов убік радгоспу до Шведської могили, де росла ріпа на полі для свиней. Викопував  ту ріпу, сам їв, ще й додому приносив. А то почув, що в Кривохатках є радгосп ЦРК, що там приймають на роботу. Звернувся до керуючого, щоб приютив і мене. Керуючий, співчутливий чоловік, направив до конюха помагати коло коней порядкувати. Я тепер і жив на конюшні, як пан, ще й давали по двісті грамів хліба, баланду.Та ще виділяли для коней буряки – буряками  потай підгодовувався. Трудився совісно, тому й пішов на повишеніє: доручили через Ворсклу робочих перевозити човном, із Крутого берега до радгоспу. Я робочих не знав, і перевозив усіх підряд, хто підходив. Біля берега базар, і людне таке місце було. Перевезеш людину чи кілька душ – дають то копійки, то хліба.
Оклигую потроху. Одного дня перевозив людей – пасажири встають, дають подяку-милостиню, а в кущах засіли директор радгоспу і агроном ЦРК: побачили, що я перевіз посторонніх людей – викинули, як жабеня, з човна. Агроном Жаботін ударив мене веслом, нагримав: «Іди, щеня, куди хочеш…»
Поплакав-поревів я в кущах, подибав до столовки. Думаю, може, дадуть що поїсти. Кухарі люті –  крихточки не дали. Пішов  до подолу на базар, а було в мене три рублі, і там носили котлети. Якісь дивні такі котлети, недорогі. Накупив тих котлет. Поїв, проте  відійшов трохи від базарю та й став ригати. Вирвав геть усе, що з’їв: котлети були л ю д с ь к і…
Доплуганився  до станції Південна в Полтаві – там на вигоні повозки з мішками. На мішках чоловіки обідають хатнім хлібом із салом. Підійшов  ближче до чоловіків, жадібно дивлюся на них, як вони смачно обідають. Здумав, що і я колись такий хліб їв. Коли це один з дядьків  каже: «А йди-но, синку, до мене…» Підійшов – він дає мені шматок хліба, сала. Проковтнув я той хліб із салом. Він мені пропонує: «Давай поїдемо з нами, я прилаштую тебе на роботу…»
Закинула доля в село Стехівку біля Полтави, зупинилися біля їдальні, зайшли всередину, сідаємо за столи. Кухарі насипають у полумиски товченої картоплі. Мені теж дають, бо дядьки просили. Пообідав, а де ночувати? Ніхто в хату не пустить приблудне собача змучене, обірване та ще й вошиве. Показав мені дядько на копицю соломи недалеко від їдальні. Каже, ото буде твоя кватиря. Побіг я до копиці, там ночував. Холодно, зуб на зуб не попадав, але ж переночував. Удосвіта прокинувся, жду дядька біля їдальні. Нарешті прийшли робочі, поснідали разом, і один з дядьків узяв мене в поле орати. Він ходив за плугом,  я коні поганяв. Коні здорові, сильні, а я знесилився, ледве встигаю за ними. Та ще й босий. А ще крупа снігова  з неба сипала. Нагибівся страх.
Погоничем пробув кілька днів, бо кінь наступив на ногу: нога опухла, шкутильгав, як інвалід. Який з мене погонич. Поки робив – давали їсти, а вже калічку не пускали в їдальню.
Отож ночую в соломі. Інколи потай забігаю в їдальню, та вдається недоїдок якийсь ухопити зі столу. Тільки на очі кухарю боюся попастися. Жив отак. Уже в голові сонця  зачали світитися. Щоб зовсім не охлянути, подався до  рідної хати в Кротенки. Хата пусткою була. Я  до дядька Олексія зайшов – посеред хати лежать діти на долівці, поцюки голови їм повигризали. Матір їхня раніше вмерла. Вискочив з цієї хати мертвецької надвір, як стріла, блукав по селу перелякано, поки не заснув у бур’янах високих. Засинав – сиро було, хмарно,  прокинувся – сонце пригріло, думка тепла з’явилася: у мене ж є ще сестра Оксана, що працює в радгоспі ЦРК з меншим братком. Це той радгосп, де я перевозив людей човном через річку і звідти мене прогнали. Одна дільниця була в Кривохатках,  друга – на Вакулинцях. Пішов  до керуючого Бурлаки Василя у Вакулинці. Він подивився на мене недішливого, бачить, що фізично я не вроблю: запропонував глядіти кукурудзу посіяну від ворон. Став я ворон ганяти на полі. Ворони –  дуже нахабна птиця: з однієї сторони проженеш – на другій сядуть, з другої проженеш – на першу перелетять-шкодять.
Інколи на конях верхи проїжджали полем Бурлака з Бутком Іваном, який хліб робочим різав по двісті грамів. Стріляли вони по воронах з рушниць; ворони падали на землю, як груддя, а я придивлявся, де падали ті ворони, назбирував їх, обпатрошував і варив у чавуні. Вони мені  здавалися ще смачнішими, ніж  ото, бувало, раніше курятиною ласував. Ще добренне м’ясо з їжаків– жирнюще; жаль, хліба не було. Отак  жив, на воронах сили набираючись, але приключилася малярія: кожен день тепер трясло, морозило,  голова розколювалася. Я і в аптеку ходив: там дали ліків – хину, пив її гіркущу, – не помагало. Голова  зробилася як долоня, обезволосіла. А то зранку трусила малярія – я вкрився кожухом, лежу  закутаний,  ворон ганяти не сила: що хотіли тепер, сатани, те й робили на полі. У цей час верхи на конях прибув директор Бурлака Василь з Бутком Іваном, який хліб ділив для робочих  по двісті грамів. Спершу стріляли вони по воронах,  потім на мене під кущем натрапили. Скомандували: «Вставай, ледарю!» А мене трясе малярія, як діда старого, але встав. «Чого лежиш?» – Бутко ударив мене прикладом рушниці під груди. Я впав ницма. Знову команда: «Вставай, не придурюйся!» Удруге встав – Бутко ще дужче устюжив прикладом: вже я лежав тоді без пам’яті і пролежав до вечора. Потім наче засвистіло в голові, мовби кров у ній колотилася. Спробував зняти кожух із себе – не підніму, щось тисне важке. Пробрав рукою щілину – надворі вже видно. Вдихнув повітря свіжого, почав спинатися з-під кожуха. Коли вибився на Божий світ, побачив, що був я прикиданий кураями й листям прілим…
Зіп’явся на ноги, а не піду. Знайшов я дві палички і давай рачки лізти до контори по хліб. Контора була до двох кілометрів від поля. Доп’явся туди – там нікого. А в конторі, дивлюся, вікно відчинене, Бутко хліб ріже. Раптом він побачив мене  –  оторопів, а я прошу в нього: «Хлібця…» Кинув Бутко ніж на стіл, побіг до директора в кабінет. Одразу повернувся, каже: «Іди до Бурлаки!» Рачки доліз я до кабінету. Бурлака сидів за письмовим столом, суворо спитав: «Що з тобою сталося?» Я пояснив, що захворів, дайте хліба. «Може, тебе хто побив?» – допитувався хижо Бурлака. «Ні, не бив…» Кілька разів Бурлака перепитував, а я одне й те відповідав. «Гаразд, – мовив Бурлака, – іди до Бутка – він дасть хліба…»
І я доповз до вікна, де Бутко хліб різав по двісті грамів на робітника. Дав мені Бутко хлібця,  поліз я далі від контори до коней на порятунок – коло тварин, я визнав, воно безпечніше в голодовку. Настелив собі трохи сіна, проковтнув хліб і на сінові заснув.
Ранком надворі кухарі варять баланду з кропиви. Принесли й мені, бо знали, що я з учора не їв. До контори приїхали Бурлака й Бутко. Бурлака наказав, щоб я пішов до хутора Белезнівки і глядів картоплю над дорогою. Я прихопив з собою кожуха мого – рятівника, добрався до Белезнівки, і сиджу собі край поля, картоплю стережу. Малярія знову трусить-морозить, а йшли якраз робочі. Один з них, Фисун, заходився по мені ногами топтатися, примовляючи: «Гаденя, не здихає! Коли ти вже  перестанеш очі муляти…»
І вже я помирав – і хліб мені став гіркий, і молоко гірке, і тулька гірка. Бабусі, що йшли по дорозі на базар, це добро їстівне дали.
Одного дня на мене натрапив рідний братко менший: хтось йому сказав, де я. Дав мені братко п’ять спілих помідорів. Я при ньому ті п’ять помідорів миттю з’їв із хлібом; попросив  братка, щоб він тих помідорів ще приніс.
 
Був вечір і був день – я жду, що зачне трясти  малярія. Але – ні. Ніби на світ народжувався заново. Легко мені. І голова не болить, і апетит з’явився. Ноги, руки слухаються, водянки полопалися, хоч і м’ясо до кісток гноїлося. Тільки, гадство, братка чомусь з помідорами немає. Хай би і без помідорів приходив, бо ж браток…
І пізніше Белезній Віктор, знайомий, що робив у ЦРК, каже: «Твій брат Федя лежить у дворі біля контори в крові і пухлий…» Він розповів Вікторові, що назбирав для мене помідорів, а їхала якраз полем агрономша, Жаботінова дочка: побачила Федю з помідорами – вкинула його в погріб біля контори. В погребі  темно, і Федя вдарився об цементову стіну носом і лобом; сидів там три доби, юшило з нього. На щастя, впіймали ще одного хлопця, що крав помідори колгоспні – його теж укинули в погріб до Феді. А цей хлопець був з Крутого Берега, і знайомі хлопчаки-односельці виручили його з неволі, вислідивши, коли Бурлака й Бутко поїхали з контори кудись. Розбили хлопчаки двері – і повилазили з неволі і той хлопець з Крутого Берега, і Федя, братанчик мій менший. Десь Федя зараз сховався, відлежується, щоб рани на ньому зажили. Але головне, що Федя живий. Живий браток.

с. Кротенки, 19 травня 1989 року.

Записав Олесь ВОЛЯ

 

№23 (185) 25 листопада 2016

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!