Чорні води

 
Володимир Затуливітер
На евакуацію Прядка не пішов з принципу. Не радилися, і в нього не питали. По селу заведено було так: збирається хтось у невідому дорогу – непремінно увечері Прядчину хвіртку торсає: розкажіть Митрофановичу, як воно їдеться туди чи сюди, і як у Харкові пересадку робити. Прядка помнеться, поманіриться, а набивши собі ціну, повчає:
– Попроси у Клима коня. Та його, бригадирового, візьми. Не якусь шкапину, бо у  світи їдеш, межи люди й порядки. Знову подратує нетерпці й далі веде наказ:
– Запряжи вранці, в половині п’ятої, скриньку поклади в передку,  на соломку.
– Еге ж, – притакне нетерплячий співбесідник – Ти про поїзд, про поїзд. Як і де перестріти.
Прядка тоді сердиться:
– Не кип’ятись, скорий який. Не галушки в окріп кидаєш, а ладу набираєшся.
До поїзда ще сьогодні доїдем.
Відкидає рвучко від себе довгу руку, різко згинає у лікті, підносить зап’ястя до очей.
– Може я півсвіту об’їхав, га?
– По годиннику все виміряв. І поїзди й поцепу всяку. От візьмеш Лебедя, так він запізниться до потяга. Бригадирів же – якраз. А уже тобі гамузом усе – поїзд, білет, компосірування.
– Раніше, знать, виїзд, якщо Лебедем.
Прядку це чіпало за живу душу:
– Мені не віриш – діло твоє. Але ж годинник не бреше?
Питався це він голосно, серйозно. Людині справді починало здаватися, що годинник – штука така, зневірятись у якій не варто.
– От ти, – розсудливо приказував Прядка. – Роби як сказав – на третій вечір у Донбасі будеш.
І півдня між роботою позирав на годинника, палко мліючи од щастя. Не було б у нього годинника на руці, – як би односельці знали, як достатися в нетутешні краї до синів, невісток, онуків? Жінка посварилась, що купив він ту цяцьку за цілого кабана, та й забула. А він тепер на видноті по селу. Поїздами порядкує. Тепер, бач, метушаться. Забули.
Прядка рвав на городі зрізане побуріле соняшничиння, оббивав замашним патичком, позаторік вирізаним у ліску, і ладком ставив доокруг хати. Жінка прибігла до двору, ухопила щось і далі навітрила ходу на колгоспне дворище. У хвіртці спинилась, писнула очима по хаті, по латаній околотом стрісі, по білій кучмі у чоловіка на голові і скорботно звислих чорних вусах:
– Од лиха не затулишся, чоловіченьку…
Подзвеніла п’ятами уздовж дворів. Жовта стежка гула за нею, як мідна.
– Пхе, – сплюнув Прядка й тихенько розтер слину, бо на призьбу втрапив. – У людей чоловіки чоловіками, – перекосивши підрешіток лиця, битого віспою, гаркливо  повторив її слова. – Ото твої чоловіки по уралах вошву годуватимуть. А я вдомоньки як не як. І сів собі на теплу призьбу.
Надвечірні шибки гули над головою золотим роєм, хоч бери віник з в’ялої нехворощі та обмітай гарненько у цинкову дійничку.
– Побігаєш і вернешся, бо не ниньки-завтра, твоїм чоловічкам клинці  уріжуться. А хазяйство при всякій владі утримається. Та й соняхи, знову ж таки, не дармуватимуться. Не тямить, що вони повітря триматимуть і зимою в хаті по кутках не мокрітиме.
Сидів і думав, що Бог, коли він і є, ледачий, був ракло. Отаке билляччя вигадує, а за зиму воно трухне. Пхе, спалиш – і духу одна кварта, подумавши, ліпше ж було створити ті соняхи от як шелюги, приміром. Чи лісу змайструвати б, або на сажок чи кошолку.
Прядці було солодко так дрімати, гарно. Прикинеш мізками – еге, непорядок виходить. І він міркував, якби якось так сталось, щоб Прядка силу мав. Багато чого й він перекроїв би тоді по-своєму. Соняхи – то пусте. Он мири якісь недоладні пішли. Знову ж таки, люди. Собі ради не дадуть. Їх хіба всіх перевчиш на свій копил?
Тополі прописали по білих дворах вугляні тіні. Тіні лежали німо й незрушно, мов чорні відталі рови серед березневих снігів. Прядка мружився, слухав гамір, що долітав од вигону, і катувався. Піти? Гонор зрониш. Не піти? Так неодмінно не по-його зроблять. Та й кому там порядкувати? Однорукому Климові, якому тільки того бригадирування доручили, що теслювати нездужає?
Він поганяв курей, аби не обкльовували дрібні невизрілі гріночки на соняхах. Ні, таки треба піти.
На вигоні, біля гамазеїв, – завізно. Повпрягані коні пріли в хомутах. Про них забули. Зерно виносили з комор, шугали мішки поспіхом без ладу в машину. Прядка постояв обіч, на горбику, гірко позітхав і взявся командувати.
– Не кидай сяк-так – нагримав на жінку, бо для сміливості почав з неї. – Це тобі хліб. Рівненько склади, рядком.
Не чули. Балакали щось кожен до себе, усі заразом. Прядка сплюнув і насипався на конюха, щупленького, мов ясеновий дубчик, чоловічка, який серед спеки вигрівався у строчених валянках і клеєних чунях:
– Коней би розпріг.
Терешко похитав похнюпленою дрібненькою головою й сумно сказав:
– Що коні. Тут – війна…
– Еге, війна. Ще хтозна, як воно буде.
– Зле буде.
– Не тобі про це міркувать. Старші над тобою є. Скажуть тобі війна – знать так і буде.
– Так сказано ж … Оно бо, череду вже відігнали позавчора…
– Коли конюх, то до корів не вмішуйся. А то заходилися: війна та війна. Перше лад мусить бути, а тоді вже війна.
– Та який тут лад, коли воно шарварок такий.
– Бо ніхто не дивиться. Везуть світ за очі. Розкрадуть по дорозі, солдатам віддадуть – вважай пропало. Роздали б по мішку, по два людям – воно б і схоронилося. Все-таки біля себе.
Терешко на його слова не вважав, побілілими очима дивився на метушню.
«Заціпило, – подумав Прядка. – При нагоді згадаю – Терешкові наука буде».
Рушив до машини. Ходив Прядка підстрибом, одну ногу закинув – і вже біля гурту.
– Побіг би да паклі взяв, – заходився коло Йвана Кучмая. – Щілини он зяють незамощені.
Іван долив воду у радіатор, скочив на землю.
– Котився б ти, Лепетісику…
– Я по ділу, – образився Прядка.
Іван кинув відро, ступив до Прядки. Вигін загув, захитався – ледве тополі втрималися понад тином.
Прядка  сполохано позадкував.
– Я що… я аби ладком… Ну, порядок, значить…
– Я тобі влаштую…
Івана гукнули від машини. Він зупинився, кусаючи полотняні губи.
– Лепетнув би я тобі… За всі порядочки.
Від машини його погукали вдруге. Іван сплюнув, виматюкався:
– Живи. Повернуся – не розминешся з моїм кулаком.
Пострибавши лошачком услід за машиною, Прядка засвітив жовтими зубами:
– Вернешся. Аякже! Надвоє баба гадала. Ич, вільний який. У снігу б оце десь слідочки слав, розумака. Всім іще було на правлінні губи Горлепенько стулить: «Тобі б, Горлатку отуди, де заметілі свищуть. Бо нічорта ти в колесах і тормозах не метикуєш. Аби балакати… Погрів би долоньки в снігах, аякже. Не один ти метикуєш, що й де сказати. Мандрівний циркач зурятував. Цирк тоді в колбуді. На сцені й підкинула падуча. Повіз циркача Іван полуторкою в район уночі, вернувся аж на світанку… Дякуй долі, що припізнився, коли питали за ним. Де той циркач трапився…»
На два дні село упало в тишу й безвладдя. Люди мовчали, мов перед покійником.
Одні горобці випивали незрізані соняхи, шугали над забутими копами й галасували на півсвіту.
Лукерка, доки не смеркло, ходила до криниці, вносила смутні відра в хату, ставала в порозі й мерла серцем.
– Ой, що буде з нами, чоловіченьку, – тисла до грудей руки, стулені перекошеним гостроплечим хрестом. – У криниці вода стала, як ніч. І в річці води зчорніли. Подумаєш – морозом обпікає…
– Мовчи, дурко, – відгукувався з покутя Прядка. Рот на мотузочок – і жди. Сама побачиш, як люди жити вміють. Культура. Не те, що ми, репані.
Німці вступили третього дня, вранці. Перші – на мотоциклах, за ними – в не кованих бадьорих безтарках, удвукінь. Прядка зблід, поставив сторчма сокиру під плотом (саме зібрався колоди тесати за двором), затулив її пласкою, як дошка спиною. Одна з підвід спинилася, до нього рушив солдат, рожеволиций, з повними устами й чесаним льоном, що вибивався з-під пілотки. Отетерілий Прядка непомітно обзирав його, гибів тихцем доки не оговтався.
– Гутен таг!.. – поклонився.
Що зарувґаґав йому прибулець, Прядка не розібрав, але у відповідь весело заморгав віями, поскоромивши вуста широкою посмішкою.
– Бітте. Теє… прошу, значить… Орднунг. Аллєс орднунг!
Прибулець освітив Прядку рівними білими зубами, вузькою долонею поплескав по плечу.
– Na ja dieser Dumkopf gafallt mir…
– Аякже… Прошу…
Прибулець був високим, веселим, з красивими блакитними білками лупких очей.
Прядці він не сподобався. Та виду він не подав, поміркувавши, що цей, зрештою, не єдиний. Над ним є старші й серйозніші.
Німець гиготнув, рушив до подвір’я, згукуючи своїх сподвижників мов щедрий півник. З підводи йому дружно відізвалися, поґерґали без сміху, від’їхали далі. Він махнув їм рукою, прогарикав щось услід. Обійшов двір, обережно ступив до сіней. Двери в хатину були відчинені. Лукерка поралася коло гарбузів, яких було накладено до половини вікон. Заусміхавшись, білявич обминув її. Ковзнув по темних кутках, де осідав важкий гарбузовий дух, і вгледів, привітавшись, низеньку кадушечку, накриту кружком.
– О ля-ля, – сказав він і відібрав опуклими пальцями четвертини сала: одну, другу, третю.
Лукерка мигнула од печі услід. Німець ніс сало на долоні. Завбачивши випрану хустину, що сохла на жердці, зняв її, акуратно загорнув солонину.
– Данке, – бадьоро подякував, узявши Лукеру за підборіддя скоромними  пальцями.
Лукерка погляду не відвела, очі в неї горіли гостро, як вуглини.
– Я єсть не бажаль так дививсь…
Лукерка суворо звела брови й мовчала.
Німець нахилив голову – по-голубиному закрутився й реготав.
Прядка раз обійшов їх довкруж, удруге. Нарешті спромігся:
– Ви теє… пардон би … Орднунг, себто.
– Was?
– Кадушечку, нашу. Треба б накрити. Як не є, а сало.
Того дня уже сонце сяк-так дісталося верхів’я столоченого пострілом неба і вклякло. Прядка ледве діждавався четвертої пополудні, коли загадувано іти до школи. Власть обирати – казав глухий Климентій. Прядка вислухав його і сплюнув.
– Тьху! Знайшли кого слати.
…………………………………..
Чаїного вечора усе село скував теплою яриною сон. Одному йому не спиться. Та й вітряно ж…
…………………………………….
Непомічений подвиг. Хай і маленький, а все ж подвиг. Бо зрідка як мінери. Одному й на амбразуру кинутись мало, а іншому шлях сусідові через болото вказати – подвиг. Бо подолав себе.
……………………………………….
Прядка іде в місто до бургомістра, щоб навчити німців німецькому порядку…
– То ти єсть поліцай?
– Отож бо й ні, – сказав. – Я ж і пішов, може, того хіба ж буде з отих волоцюг порядок. Вони з жіночих животів не злазять, той курей стріляє, той перед дітьми куражиться (заставляє книжки й портрети палити на подвір’ї), бо партизанські вилупки.
– Ти єсть партизан! – заверещав офіцер.
………………………………………..
Іван ворухнув носком чобота легке його тіло, скоцюрблене в жалюгідній смерті, глумливо скривив губи й сплюнув.
– Ну що, добився порядку!.. Мать твою…
Нарешті спромігся підвести спогорда підпале смагою лице. Чути було сокиру: цюк! цюк!
Умом не взяли. Насиллям надолужили.
 

Дух крізь форму до справедливості

Автентичний художній твір Володимира Затуливітра малює загибель двох чоловіків під час Другої світової війни. Втрати в тій війні були величезні, але весь жах у тім, що це були не воїни, а мирні люди.
Поміркований Прядка та рвійний колгоспний шофер Іван – антиподи. Розсудливий хазяйновитий Прядка любив порядок у всьому, і у власній господі, і в селі, й у світі. Тому напам’ять знав розклад поїздів найближчої залізничної станції й радо допомагав односельцям, які збиралися в мандри. Евакуацію вважав він справою нерозумною – розтринькати добро по уралах, краще б роздати людям, хай би переховали, потім повернули. Прядка довіряє своїм односельцям і не довіряє тимчасовим владам, ні тій, що евакуююється, ні тій, що окуповує окуповане, підспудно сподівається, що „ordnung”, можливо, буде й легше – все-таки європейська культура, – порядок.  Та природа віщує біду: „У криниці вода стала, як ніч. І в річці води зчорніли.” Від чергових загарбників, як і від усяких загарбників, порядку й справедливості не чекай. Фінал один – добро розікрасти, людей знищити.
Про Івана відомо лише, що за ним приїздив „чорний ворон” іще в 30-х. Випадково врятувавшись тоді, сяк-так стерпівшись з матюковою вірою, гарячковитий, брутальний та озлоблений із-за своєї пригнобленості, Іван не уникнув смерті в 40-х, як і філософічний Прядка. Бо „Целью похода на Россию являєтся истребление славянского населения” (Гімлер. 1941 р.). По генплану „ОСТ” предусматривалось уничтожение 46-51 миллиона славян „ (Німецький історик із Фрайбурга Рюдигер Оверманс //Вторая мировая война. М. 1996). Ленінградський дослідник Юрій Геллер (Алексеев) 1993 р. опублікував загальну цифру людських втрат разом із померлими від ран і хвороб, виниклих в результаті війни – 46,7 мільйонів чоловік.
Вшестя фашизму в совєцький соціум тримається лише на жорстокості. Хочеться звернути увагу на зображення мистцем огидної жорстокості й смерті. Художня палітра Володимира Затуливітра завжди була ощадливою, скупою, що у віршах, що у прозі. А тут художник застосував як естетичну форму уяву, вирізавши з тіла мови зображуване, залишив лише мову сокири: „цюк, цюк” – звук будівництва шибениці. Черговий раз спостерігаємо народження Пегаса із крові Медузи (ранньодорійський рельєф). Диктат форми іде від насилля матеріалу й демонструє опір матеріалу формі та нездоланність життя.
Твір наповнений мисленням. Форма його сконструйована так, що критична точка твору мрія: „Прикинеш мізками – еге, непорядок виходить. І він міркував, якби якось так сталось, щоб Прядка силу мав. Багато чого й він перекроїв би тоді по-своєму” розташована автором у центрі. В цьому імпульсі й проривається крізь форму дух, який перебуває у процесі становлення й побудови. Ця ілюзія скасовує художній твір і він стає мовою бажання іншого буття…
Звісно, цей твір потребує глибокого фахового аналізу, але й ці помічені нами конструкції його будови говорять про те, що перед нами потужний твір модерного мистецтва.
Любов Снісар