Червоні портулаки

 
 
Володимир  ІВЧЕНКО
 
– Болить ? – притиснув йому над правою пахвою лікар.
Він ледь помітно, як і личить мужчині, скривися. Старий ескулап блиснув окулярами в бік сестрички.
– Апендикс. Випишіть йому направлєніє на операцію. До вересня щоб був як огурчик.
… Вже відкосилися й відмолотилися. На золотих стернищах паслися прип’яті до кілків кози. Ближче до обійсть, між сивими капустами та лакованими бурячками, під вартою видзюбаних горобцями соняхів, туманіли кавунці. Рожево звисали з мохнатої, запашної гудини  бокаті помідори. Аж тоді вони налагодилися в ту, добра б її не було, лікарню.
– До обіду якось доберемося, – зітхнула мати, вкладаючи в кошовку два десятки яєць та обпатрану курку – традиційний «даюн» людям у білих халатах.
Шлях у сусіднє село, до лікарні, чудовий! Крім мальовничих пагорбів та означених пунктиром із дубів-ясенів заворотів тут вам і пронизливі пахощі васильків, і заткана погожими хмарками далечина, і щетина очеретів, що вже у серпні прижухли, посвітліли. Та, звичайно, не цим була забита Володина голова. Тиждень тому до нього заскочив  однокласник Петро:
– Щойно вибили у голови підводу… Здамо по двадцятці на харчі – і в Моринці, до Шевченка… Може, вдасться заїхати ще й на місце Корсунь-Шевченківської битви.
І ось хлопці мандрують собі десь на Черкащині, а він тюпає під ніж: в армію після десятирічки треба йти, «як огурчик»!
…Підготовка до операції (апендицит, казали в лікарні, для Пилипа Федоровича – раз плюнути!) почалася з доволі соромної ситуації. Першим ділом до них трьох, кого завтра треба було «різати» ( крім нього, Володі, то були його ровесник Вадим та дядько Сергій, вже немолодий токар з МТС), нагодилася санітарка. Зайшла в палату й, шельма, посміхається:
– Давайте-но я вам оббрию чуби… нижче паска.
Жінка мала напоготові бритву й розбовтане у баночці мило. «Чуби»… Та, як по правді, то Володя ще не чіпав такої рослинності навіть під носом.
Врятував їх від сорому дядько  Сергій.
– Залиште нам причандалля. Сам поголюся й заодно поголю їх. Якщо там уже в них щось виросло. Ге-е-ж, хлопці?
Справді. Дядько Сергій майстерно обробив незасмаглі місця. Володі упеше в житті стало «там» холодно.
… В операційну його взяли  першим. І він вельми здивувася, що не «усипляли». Адже сусіда по кутку,  після такої самої операції, нарозказував:
– Вдихаєш щось смердюче й кажуть – щитай до ста… Я, пам’ятаю, почав плутатися вже після тридцяти. Тоді глядь – лежу вже в палаті. Боляче не буде.
«Не буде…» Може, воно, коли заснеш? А його, Володю,  оперували під місцевою  анестезією. Сестричка напнула між «операційниим полем», тобто його животом, та головою на дузі такий фартушок і пристебнула ремінцями до стола руки . «Щоб не буянив!».
Ставлячи уколи, Пилип Федорович кидав помічникам якісь розпорядження. Після кожного з тих уколів Володя здригався й витягався в струнку. Пекло страшенно! Тим часом лікар-асистент, кругленький, на відміну від сухого  Пилипа Федоровича, заспокоював:
– Ша, ша, хіба то так боляче?
Володю розуміла тільки добра сестричка. Коли губи в нього пересихали, вона зрошувала їх мокрою ваткою. Ледь-ледь і нечасто.
Нарешті все задубіло. Хоч він чітко відчув – пахву йому вже розітнули. Бо справа отак р-раз, і живіт ніби випустив дух, роз’їхався… Чиясь жорстока, натренована рука боляче схопила за щось усередині. І далі вже не боліло. По рухах асистента та по тому, що Пилип Федорович пішов у куток до умивальника, стало зрозуміло – операція закінчена. Тож, трохи оговтавшись, Володя слабеньким голосом проскімлив:
– А покажіть, що там у мене було…
Щедро змастивши  йодом  лапатий шов,  асистент показав на кривому пінцеті коротеньку, закривалену кишечку.
–  Тут були дві вишневі кісточки.
Кісточки? Ну, звичайно… Лазити по вишнях та дерти з них ґлей, тим паче, виловлювати у верховітті дорідні чорні плоди він любив. За таких умов рідко хто з хлопців випльовував додолу ті кісточки. Ковтали.
… Після операції Володі полегшало. Він так розхрабрився, що кинувся злазити з каталки сам. Палата ж бо через стіну! Проте сетричка це «геройство» рішуче притнула:
– Ось трішки заросте, тоді будь ласка…
Та ба! Не зрісся той шов після банального апендикса…Навіть навпаки – розійшовся. Наступного ранку, під час традиційного обходу, безпомильний Пилип Федорович остовпів. Місце операції зробилося буряковим. По краях темна пляма переходила у коричневе й жовте. Замість шва зяяла страшна, кількасантиметрова рана. На її губчастих, ослизлих пружках видніли нитки шовного матеріалу. Некроз!
Швиденько, тремтячими руками, сестричка Люба підняла простирадла над животом дядька  Сергія, страмним місцем Вадима (йому вшивали мошоночну грижу). Те саме!
… Звістка про  це нещастя докотилася до столиці. Післяопераційний некроз став надзвичайною подією. Не минуло й тижня, як докопалися – замість десятої частини грама хлористого кальцію, що додавали до  анестезійного розчину, він містив його в тисячу разів більше. Не терпіти, тримаючи форс перед операційною сестрою, треба було, а  кричати!
 
***
Але тепер, коли за стінами лікарні розгорнулося слідство (аптекарку Тамару, яка приготувала  «анестезію», заарештували негайно), коли над усім цим витало слово «прокуратура», коли у палаті над Вадимом (відпекли півчоловічої гідності!)  ридав навіть батько, у хлопців …не боліло нічого. Володя  поойкував лише, як обрізували навколо рани завбільшки з долоню темну некродовану тканину.
Вже другий місяць він не стояв і не ходив. Забороняли навіть сміятися!.. А тут, як на горе, до їхньої палати поклали ще одного чоловіка, якогось  веселого кооператора.
Хлопці регочуть – аж плачуть! Долонями притримують пов’язки, під якими зосталися лише нижні шви – та й ті на чесному слові… А він  гонить і гонить побрехеньки-анекдоти! Бувало, на незвичайний, як для післяопераційної палати, регіт зазирне чергова  сестричка:
– Що це у вас за хахоньки тут?
Кооператора те зауваження зупинить лише на півслові. І воно вже не смішно (для хлопців), а – боляче. Такий концерт триває доти, доки інший дядько, худий  післяапендицитний Сергій, не заходиться погрожувати:
– Та годі вже вам… Бо натисну кнопку…
Малася на увазі кнопка термінового виклику.
 
***
Снив, снив він школою та домівкою, а воно, бач, і справдилося. Тоді саме у їхніх ранах завелися… черви. І це … аж ніяк не збентежило лікарів.
– Вони вас, хлопці, не з’їдять… Зате гній вичистять!
Щоб провітрити палату, а також дати дихнути хлопцям надвірним повітрям, їх винесли під крислаті горіхи. Заразом із ліжками. Вересень іще дихав серпнем. Крізь густе, запашне, як помнеш у долоні, горіхове листя пробивалися вниз серпики білого сонячного світла… За  деревами – велетнями пролягав шляшок.  По ньому раптом щось продиміло-пробубухкало. Володя, який  вже трохи  знався на техніці, примітив – то потужний німецький БМВ. І негайно поцікавився:
– Хто це?
– Та, – махнула у бік шляшка Люба, – синок головного лікаря… Ото  як заведе своє диркало…
Першою  несподіванкою за стінами остогидлої палати став мотоцикл БМВ. У голові ворухнулося: «Ось де наші «даюни»!» Другою, вже радісною, – гості з його рідного 10-б класу. Після обіду з паркової шалини несміливо просочився табунець школярів.
– Ми тебе шукаємо в палаті, а ти вже, дивись, на вулиці! – привітався за всіх оцупкуватий Микола, з яким вони сиділи за однією партою. – Отже, діло йде на поправку…
Серед хлопців, які, бач, пожертвували святою неділею, не полінувалися протьопати кілька кілометрів, були: окрім Миколи, Сашко (відомий на всю школу баяніст і заводій), білявий, мов облитий сметаною, добрий Петро (добрий, бо давав усім списувати в себе рішення задачок), Віталій, який, зазвичай, співав на пару з Сашком у шкільній самодіяльності… Ого! Та онде, поправляючи хвилі своєї дорослої коси, несміливо приступає до ліжка і мрія всього шкільного чоловіцтва, красуня Галка.
Розмова перескакувала з недавньої поїздки до Моринців на пригоду в дорозі – хлопці набрели на заяче кубельце. З веселих шкільних новин – на обережні розпитування:
– То як воно, потроху заростає? Вже дозволяють вставати?
І раптом найдужчий із хлопців, кремезний Віталій, пополотнів, схопився за голову… От як діє на здорову, навіть добре треновану людину лікарняна, гнійно-йодна смердота!
Після того, як «зомлів» Віталій, зустріч з однокласниками швидко згорнулася. Хлопці притихли, спромоглися ще на дві-три фрази та й помахали йому руками… Втім, тепер, з огляду на непевні лікувальні перспективи, то вже, вважай, були й не однокласники. Навряд чи після лікарні він сяде з ними за парти, закінчить десятий клас. Тут з ним зоставалися лише  спільники по перев’язочних процедурах. Та ось сестриця Люба. Вона чула щодня зойки та ойки, бачила гній і кров, вимочувала тампонами живе людське м’ясо, змащувала його шипучим перекисом водню, заклеювала стерильною марлею… Йому, Володі, Люба якось  усміхнулася:
– У тебе хороша грануляція.
Він не зрозумів:
– А що це?
– Наростання нової тканини… Ну, замість  змертвілої, втраченої.
І ця тепла усмішка, ця довірлива розмова про таку специфічну матерію, як грануляція, – воно опустилися у Володину душу глибоко-глибоко і вже звідти не вивітрювалося. І коли Люба виходила з палати, він проводжав її маленьку постать пильно й сумно. Перестав пирскати, навіть  коли всі у палаті просто знемагали від смішок. Знову – той кооператор! Як тільки наставав час вранішнього прибирання, і дебела тітонька починала шарувати ганчіркою навпроти нього, дядько посилав хлопцям бісики. Мовляв, уявляєте, що я бачу?!
Часом бідова прибиральниця здогадувалася,  чому її  пасуть ззаду. Гнівно випроставшись, вона  підносила мокру ганчірку до мармизи  дотепника:
– Оце як шваркну межиочі! Больний… Тобі б лопату в руки та – на земляні роботи. А він вилежується тут зі своїм фурункулом.
 
***
Заздрили-заздрили Пилипу Федоровичу, аж – раптом:
– Вмер ! Нібито від розриву серця…
Тепер хлопцям стало навіть шкода високого, впевненого, категоричного головного лікаря. Огорнув страх: а як же воно буде без нього ?.. Та життя не зупинялося. І одного сіренького, вітряного дня безстрашна Люба безстрашно сказала Володі:
– Годі вилежуватися! Спробуємо трішки потупцяти… Ану, тримайся за мене…
Він повільно звівся на тремтячі ноги і відчув у п’ятах кольки. Перед очима попливли кола – чорне і жовте, чорне і жовте… «Впаду!» – сплахнуло на краєчку свідомості. І в цю мить десь здалеку, немов через стіну, почув:
– То від незвички до вертикального положення. Воно минеться…
Говорила Люба.
Справді! Кола зникли. В очу розвиднилося. Серце вже не калатало. Спираючись на сестричку й противно пітніючи, він пересував свої пудові ноги… Перші два кроки за останні два місяці! Він їх запам’ятав добре. А ще дужче – напружено тепле Любине плече на рівні свого ліктя.
Тяжкі дві чи три хвилини Володю не лише стомили. Вони вознесли його. Та так високо, що, як хатки з літака, сущим дріб’язком зосталося внизу все – і Сашкове наярювання на баяні, і математичний геній Петра, і Віталикові співи, і  навіть кіно у сільскому клубі – тоді кожен намагався сісти біля Галки та бодай дихнути спільним із нею повітрям.
Володя подорослішав на ціле життя! Він перемістився у зовсім інші координати. Тепер, тільки-но починалася перев’язка, стискав зуби ще міцніше.
– Що, не болить і тут? – доторкувалася Люба тампоном до країв рани. – Ти, голубе, не строй із себе Павку Корчагіна! Іде кров – значить, живе… Бачив муляж у школі?
– Отого оббілованого чоловіка? А чого ж! Він ще здіймає отак угору праву руку. Наче вождь на трибуні. То ми йому, хі-хі, в неї припасовували червоний прапорець. Наша біологічка аж шкварчала: «Шибеники! Антирадянщики!..»
Люба  посерйознішала:
– А хіба не так?..  По тобі теж зараз можна вивчати анатомію. Немов по тому, як ти кажеш, оббілованому чоловікові. Ось, наприклад, отуто…
Володя й собі заглядав через Любину руку у червону заглибину. На дні рани волого блищали сплетені з його плоті рожеві перевесла… Люба перехоплювала той погляд, заспокоювала:
– Нічого. Аби кості живі – м’ясо наросте… Гірше, коли б ти був дівчиною.
– О! А це чому?
– Чому, чому… Бо  жінка  після такої травми не змогла б народжувати…
–  Пхе, заспокоїла ! Якби я був жінкою, то не лазив би по деревах. І не ковтав би з вишнями кісточки…
– Теж  правильно, –  дмухнула Люба на смоляний кучерок, що вибився з-під білої шапочки й заважав їй дивитися.
 
***
Правду казала сестричка: « Воно минеться». Незабаром він вже освоював простір довкола лікарні. Летіло-слалося під вітерцем перше сухе листя. Дощ прибивав до землі іржаві трави. Зелено стояли то там, то там лише табуни кропиви та кущі ліщини.
Між білими корпусами, власне лікарняним та адміністративним, догорав останніми барвами квітник. Після перев’язки й сніданку Володя пантрував саме сюди. Всідався на лавку і дивися на червоні портулаки. Вдома, у селі, таких квітів не було. Що там росло у них, біля гарбузово-картопляного царства? Чорнобривці, жоржини, матіола… Портулаків не було!
А тут ці квіти обснували всі клумби. Малорослі, м’язисті у стеблі, немов перенесені з пустелі, вони трималися попри те, що квітник уже, власне, ніхто й не поливав.
«Молодці! – думав він про вперті квіточки. – Все, бач, падає перед холодами. А вони стоять, вигойдують на своїх суцвіттях заклопотаних бджілок та джмеликів». І (сміх та й годі!) намацував якусь повчально-рятівну паралель між цими  рослинками та  собою.
Пробігала повз нього Люба. В адміністративний корпус.
– Вивчаєш ботаніку з зоологією?
Володя зрадів у передчутті бодай короткої розмови з медсестрою за межами палати. Та в цей час з ганочка її покликали…Він провів поглядом ладненьку постать сестрички, підвівся, пошвендяв у палату. Раптом – дядько Сергій. Вийшов з-за кущів, блудливо посміхаючись.
– Милуєшся природою? А я, брат, оце здоволився по перше число…
– Чим?
– Жінка ж приїздила! То ми з нею й той… Два ж місяці постився!
І вже – до невидимої за кущами дружини:
– То я, значить, пішов. А ти, гляди, не спізнися на попутку.
Володя все зрозумів. Отут у кущах?! Серед пилюги та мурах?! З раною на півживота й закривавленою пов’язкою?.. Тим часом  дядько Сергій розвивав уже іншу тему:
– Нас із тобою нібито хотять везти  у Київ. На якусь, чорти б її взяли, пластику…
– Чому тільки нас двох? – здивувася Володя.
Однопалатник хіхікнув.
– Бо  у Вадика – ти бачив сам… Просто переполовинено «машинку». Що йому там латати? Друге ж яйце не пришиють.
 
***
Він їхав до Києва  у звичайному плацкартному вагоні. Зате ж із ким! Відвезти Володю  доручили Любі. І ось  (за казенний кошт!)  вони гуркотіли  закіптюженим поїздом. Вагони скрипіли, бемцкали  сталевими тарілями, коли локомотив зрушував їх з місця. Пахло несвіжим одягом, чемоданами, горілими  буксами.
Володя не спав. Та й не хотілося спати. За товстим спітнілим вікном крутилися-бігли назад затоплені темрявою материки. Там метушився у своїх клопотах невгомонний люд. Це видавали волосожари електричних вогників.
Люба відвоювала окрему лавку. Зібгала йому під голову своє пальтечко.
– Спи. Завтра у нас турбот багато…
– Та! – байдуже їй  Володя. – Глянь, який міст шугонув над нами…
– Тоді приляжу трохи я. А то всовманиться якась компанія – і пропало наше ліжко…
Як доторкнулася вона головою до пальта, так і затихла. А йому нічого, хороше! І тому, що він летить у цю мокру ніч, і тому, що поруч Люба.  Хотілося прокричати на весь вагон, на весь світ,  які жахливі рани гоїть ця маленька дівчина! Але він тільки глянув на її по-дитячому розтулені уві сні вуста, та запримітив, як рівномірно дихає-здіймається трикутничок відкритого тіла у розстебнутій блузці.
Київ навалився на них зранку – залізним колісним гуркотом, блискучо-синім гадюччям рейок, голосами диспетчерів, нарешті тривожною сумішшю запахів просмолених шпал і добротної вагонної фарби. Володя ніколи не бачив місто з боку вокзалу. Та, власне, скільки він у тому Києві бував? Раз чи два.  Як добирався  сюди  до тітки Харитини, шукаючи у радіомайстернях  дорогоцінні конденсатори.
Грандіозну вокзальну веремію він бачив уперше. Тому зупинився, мов укопаний, на трамвайному колі перед високою,  ажурною спорудою.
– Ти що, розмичтався ? – торкнула його Люба, либонь також приголомшена київською колотнечею. – Оніно наш трамвай вже дзеленькає.
…До лікарні  нарешті доїхали. Хоч і з пересадкою. Якось так виходило, що, як вони не прилаштовувалися у черзі, а під час посадки опинялися у хвості. Тож доводилося стояти. Люба пильнувала Володю:
– Не боляче ? Голова не крутиться ?
Це помітив один військовий:
– Парень, иди-ка сюда… Вот есть место.
Того дня Люба й «здала» його до приймального відділення. Напомаджена тітонька з високою заколкою погортала історію хвороби, щось згадала.
–  После ожога кальцием? Значит, в хирургию…
Люба на паперах розписалася. І Володя з жахом збагнув: ще хвилина – і треба прощатися. Тим часом Люба поправила свій непокірний кучерок.
– Ти тепер у надійних руках! А після лікування, чи, як на неї, після цієї підсадки, пластики… Я тебе заберу звідси! Домовилися?
Вона швидко пішла до виходу, в трамвайно-автомобільний рейвах. Володя відвернувся від тітоньки з приймального відділення: з очей виступили сльози.
 
***
Тепер, під м’яким світлом безтіньових ламп, над ним поралися ескулапи під орудою професора. Ніна Іванівна була товста, широколиця. Халат на ній аж тріщав. Говорила  вона прокуреним хрипким глосом, із задишкою. Проте завжди – весело і з жартами. Та й підсадку ту робила в доброму гуморі.
Але найстрашнішим та найболючішим виявилася не сама операція, а коли широкі рани квецяли йодом. На стіни б дерся! Ніна Іванівна заспокоювала:
– Ну, все, все! Чуть защемило – и точка. Раньше ты перенес не такое…
Оговтавшись від болю, він повернув голову ліворуч. На сусідньому операційному столі, мабуть, робили резекцію шлунку. Хворий, звичайно, був під наркозом, спав. Його ж закривавлені нутрощі… Вони лежали просто зверху! Як у розчиненого кабанчика.
…Майже одночасно з Володею з операційної привезли нерухомого, сивуватого чоловіка. Сусіда навпроти (ось-ось мав виписуватися після успішного апендициту) пояснив:
– Из Одессы. Начальник какого-то причала. Рак!  Уже вторая операция…
А потім іще додав:
– Наша палата особая. В остальных – колхоз. Меня сюда положил главврач. Понимаешь? В больнице нет хорошего инструмента. А на нашем заводе оборудование – будь здоров. Ведь работаем на оборонку!  Вот и обращаются к нам… Да и я на предприятии не последний. Как ни как – комсорг.
Уночі  вони з Георгієм не склепили очей. «Начальник причалу» то підозріло завмирав, то знову стажденно стогнав і лаявся. А вранці, ледь засіріло у шибах високих вікон,  він голосно позіхнув і стих. Двоє санітарок внесли розкладну матерчату стінку й закрили нею ліжко небіжчика.
Так аж до обіду воно й було: перше від дверей ліжко Володине, далі – тумбочка, ще далі – мертвий одесит. Нарешті бідолашного «начальника причалу» винесли. І його місце зайняв чоловік з неприродною жовтизною обличчя.
Жовтолиций  ходив на якісь рідкісні процедури. Після чого, винувато всміхаючись, тихо казав:
– Це облученіє,  воно тільки сили забіраєть…
Під час вранішніх обходів  на жовтолицього не надто звертали увагу. А ось Володя…
– Смотрите, к чему может привести врачебная ошибка, – лякала  Ніна Іванівна студентів-практикантів величезною, трохи забіленою пластикою, Володиною раною.
Щиро кажучи, йому вже осточортіла роль живого експоната. Хоч він  із задоволенням  наминав  смачні київські борщі та пундики на зразок котлет, тефтелів. Внаслідок цього у обличчі  так роздобрів, а  волосся відросло  такими патлами, що одне зі світил під час обходу зумилося:
– Почему у вас в мужской палате – девушка?
Давлячись сміхом, Ніна Іванівна заходилася пояснювати:
– Это наш Вова! Помните, ожег хлористым кальцием?
Світило розм’якло.
– Ну, так хоть подстричь бы его… Парень ведь!
 
***
Проте виконати вказівку  світила  не всигли. Наступного дня до Володі прийшов… дядько Павло. Служив він на півночі, на СРТ, цебто середньому риболовецькому траулері. І саме оце їхав через Київ у відпустку. А сказала йому, де лежить небіж, тітка Харитина. Вони, мабуть, і вирішили – чому б не прихопити у село і Володю?
Низенький, смаглявий, у моряцькому кітелі та чорному кашкеті з кокардою, він променився самою рішучістю.
– Так собирайся! Я тут обожду…
Володя зіпнув на дядька, як на божевільного.
– Ти що?  Хто мене отак просто випише…
– Пле-мян-ник! Не тяни время… Я уже обо всем договорился, – категорично заявив дядько Павло.
Тим часом прибігла сестричка. І так, наче вже знала геть усе:
–  Ось помиєшся. Зробимо тобі на дорогу перев’язочку. Та й з Богом.  Начальство? З ним товариш капітан (поштивий погляд у бік Павла) вже розмовляли…
Ти дивися! Всіх обаранив його  багатий дядько, котрий, між іншим, був на  траулері всього-навсього радистом… У  відділенні теж –  швиденько дали  виписку про операцію. А біля лікарні  вже стояло таксі. У ньому чекала тітка Харитина.
– Ну от, – зраділа вона. –  Хай їм грець, тим лікарням. Павлик  доправить тебе додому.  Тільки щоб не хапався там у селі за повні мішки та відра!
…І ось він із дядьком вже сидів у купе швидкого поїзда. Мчали  вони м’яко,  у теплі та добрі. А проте  Володі було сумно. Перед очима стояло: ось Люба кладе йому в узголів’я своє синє пальтечко, ось подає (взяла з дому! ) пиріжок із капустою, а ось заснула на лавці – красива, безстрашна, стомлена… Нарешті остання, болісна мить. Підбадьорлива усмішка на порозі приймального відділення: « Я тебе заберу звідси!..» Де вона тепер, операційна сестра Люба?