Я вся у вірші, у рядку
малому,
і я проста, як мова
букваря.
Ти безмір мій, а я піщинка
в ньому.
Ти всесвіт мій, а я Твоя
зоря.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
|
Файний |
Міг убити.
Село спершу гуділо, чудувалося з
такої несамовитої прив’ язаності Файного до Фіці, але потому наговорившись,
всупокоїлося. Навіть більше не радили: сипни йому жаром межі очі, ливни окропом
– відчепиться… Фіця слухала та ніби крізь сон згідливо кивала головою, але
далі не йшло.
Легіні кепкували один з одного:
– Не хочеш Фіцю провести?…
– То ти сохнеш, а старостів не
посилаєш – боїшся? Ха-ха!..
– Братчики, а я би казав пустити
йому кулю в горду довбешку,- пропонував найгарячіший. – Най ‘го раз шляк трафит**, отак вчепитися
дівки!..
Але то були батярські балачки.
Нічого не ставалося ще й через Фіцю. Бо носила вона в своїй красі якусь сумну
таємницю, і то не підпускало нікого близько. А що дівка була, як весняна ружа,
видів кождий, та ніхто руки не простягав. Най цвіте. Усім на втіху. Таке
зривати гріх.
Але ружа зачєла нагло в ‘янути.
Ніхто не знав , шо си стало, лиш Фіця заслабла – і фертик***. Родичі возили її до Львова по дорогих лікарях, щось
таїли , та врешті шило таки вилізло з мішка: у Фіці саркома легень. Вже
тоненько прядеться, та й по всьому видко невдовзі… обірветься.
Фіцю поховали в травні, по
Великодні. Трунву завалили горами троянд. З усіх горідців дівки з парубками
позносили, з усіх верхів. Цвинтар гірко ридав, коли легіні опускали ту всю
красу у вогку руду яму. Пригрівало Боже сонечко. А маму раз-по-раз відливали
студеною водою. Її Гафійка, її одиниця скапалася, як свічечка на Різдво.
Другого дня знайшли Файного. Та так,
що потрясло горами. Лежав собі простягнутим почерез Фіцин гріб, а його
бурштиново-золотисті роги розлогим вінком обіймали дерев’яний хрест.
Селом пішов поговір: Фіця забрала
собі того, хто її найдужче любив.
Враз простили всі його дошкульні
витівки. І як цей завезений для окраси села, буйний олень, не попасав собі
конюшинку на своєму острівку в розтіччі Черемоша, не відлежувався в прохолоді
хліва спекотної днини, а шкодарив. Ганявся за дітворою коло школи, спритно
вихопував з торби хлібину, а вже як хто купив пачку-дві лаврового листа, то
гнався грізно поки не відойме і не з’їсть разом з обгорткою. Лавр був
найбільшими його ласощами. Файний перескакував найвищу загороду до
схарапудженого товару****, а найбільше любив залітати вихром на городи,
вибрикуючи картоплями і кукурудзою поміж розполоханих сапанниць. Що вереску, що
галасу було по нім!
Йому привезли Єву – червонобоку
оленицю. Та молодий олень навіть і не глянув у її бік. Парубки казали : не
хотів, бо застара. Та менше з тим. Оленицю кудись діли.
Файний учепився Фіці – і фертик! Не
їсть, не п’є, копитом землю б’є – як у
тій співанці! Пасе дівчє з-за смеречини
палаючими очима, а бурштинові сльози бризкають на глицю. Коли вона трохи
віддалиться, подається слідком і вже нікуди не зверне, нікого, нічого окрім
своєї обранниці не видить. І про дурішки забув. Cумирний, тихий став, як
телятко. Фіцин Файний. Фіця Файного. Так їх прозвали в селі. І недарма. Бо чи
хтось би ще любив дівчину так вірно…
До гробу.
Легіні поклали оленеві пам’ятник на
найвищому камені над дорогою в Розтоках.
Оленеві і селу.
* гляба(з
угор.-hiaba) – годі
** шляк трафит
(з нім.-schlag treffen) – нагла смерть
*** фертик (з
нім.-fertig) – все, кінець
**** товар – (гуц.)
– худоба