Андрій КОНДРАТЮК
Cпершу я відкрив очі і подивився, забачив. Який цей світ доокола дивний, барвний і розмаїтий. А це уже Мати научили мене своєї мови. Що усе присутнє у цім світі можна назвати словами. Мати – то це і є наші Мати, Батько – то це Батько, хата – то хата, і земля – то земля. Досить тільки промовити, як кожне живе дихання і озивається. Мовчить те, що мови нашої не знає. Але слово наше, напевне, також чує.
А от хто научив мене малювати букви – це якось не запам’яталося. Але у раннім своїм дитинстві, либонь, іще у війну, я вже вмів писати і читати.
Коли наставала весна, ласиці із вікон щезали, шибки сиво пітніли, то я пальцем виводив на них, складав із букв слова. Це як уже у нашій хаті папір із’явився, то я олівцем і пером у буряковім чорнилі став писати. І дивність несказанна кожного разу осявала мене. Що ось слово мовлене відлетіло да й розчинилось у просторі, а слово записане не зникає, а стоїть, світиться перед очима повсякчас. Та не оно слово, а і думку, яка тільки запосяглася. Ізродитись, на папір поставити можна. І дивність цяя й у похилім віці не полишає мене. Що не вітри вольнії, а літери намальовані крізь віки із глибини простору і часу доносять до моєї свідомості голоси і думки тих, чиї фізичні сутності он за якою уже далиною.
І коли у школу до сусіднього села я пішов, то там усі дивувалися, хто ж то у глухім хутірськім закутку мене грамоти научив.
У моїм дорослінні, у підліткові мої літа над нашими селами і хуторами вітер розносив оте грізне, нажахуюче слово «більшовик». Це були приходьки. Зі східної сторони. Вони оббирали нас, обкладуючи несусвітніми поставками і податками, позиками, арештовували котрих, катували і убивали. Неначе усесвітове зло зійшлося у тім грізнім, нажахуючім назвиську.
Але і серед приходьків були люди. Із пісні слова не викинеш. Хоча й приставлювані до урядування зла в краї, вони за кожної нагоди уникали чинити зло. А інколи і на добро одважувалися. Як отой Гринько, що порятував нашого старшого брата Миколу од катувань і неминучої загибелі. І як тут не згадати про приїжджих учительок, що научали нас грамоти. А фельдшерка Ольга крізь глибокі сніги пробиралася на дальній хутір рятувати дитину. Уже інша лікарка мала і свою проблемну ногу, але посеред ночі не раз, накульгуючи, простувала через усю сільську вулицю до хворого на серце Кирила. Коли виїхали вона із села, то й умер Кирило. І сказали тоді люди: «Поки була у нас Зінаїда Сергіївна, то й Кирило у нас живий зоставався».
Старші люди іще пам’ятають ту подію. Як у одного хуторянина старий хлів розвалювався. А тоді на хуторах а найменша забудова не дозволялася. І от який замір заснувався. Усі матеріали до хліва завчасу були зрихтовані. А за одну довгу осінню ніч майже і новий хлів коло хати виріс, із’явився.
Уранці хтось і доніс про з’яву. Наїхала потому грізна комісія. Cюди-туди вертіли-крутили. Й рішенець визрів одностайний. Нового хліва демонтувати. І тільки сільський голова заступився: «Да помилуйте! Хазяїн – інвалід першої світової… У нього хлєв телушку завалив». І подіяло. Помилували. Цей хлів і до сього дня іще стоїть.
Якось уже потому, коли цього чоловіка зняли з голови сільради, то позустрінув був я його у Містечку. І поспитався він мене: «А що про мене у селі люди кажуть?». І сказав я йому: «Чув я, що одне тільки кажуть, ніби ви нікому зла не зробили». Чоловік у зворушенні зізнався: «А я усе життя думав, як би людині зла не зробить».
А цей же приходько у повоєнні роки по хуторах наших також із акцією ходив.
І подумав я, що це також не просто. Приставленцям до системи зла увесь час думку із собою нести, щоби людині зла не заподіять.
Пригадується. Після закінчення середньої школи я працював обліковцем-заправником у тракторній бригаді. Восени на місці теперішньої автобусної станції облаштували сільськогосподарську виставку. З колгоспів попривозили рекордні взірці усіх культур. Чого там тільки не було. Гарбузи, як діжки, соняшники, як решето, небачені наче на ниві колоски жита і пшениці. Однієї ночі мене приставили чергувати на виставці. На сон хилило, але розглядування цих добірних уродженців землі збадьорювало. Ніби я мову, гутірку із ними веду.
Наступного дня я аж на трьох сторінках описав усі дива цієї виставки. І відніс написане у редакцію районної газети, яка містилася тоді на маленькій затишній вулиці Шолом-Алейхема. Та у наступному числі газети тільки маленька замітка засвітилася під моїм ім’ям. Але високе зворушення ізійшло на мене. Усе здавалося, що хто не погляне на газету, той мене упізнає. Магія друкованого слова. Подібного зворушення я не спізнавав потому після жодної публікації.
Заохочений, я написав нариса про колгоспного пастуха. Й із ним ізнову з’явився у редакцію. Мене зустрів редактор Павло Антонович Дудко. Одразу й прочитав і сказав, що надрукують. Але застеріг при цьому, щоб і мене, і себе не підводив: «А чи батько його не був у тих хлопцях. Якщо дядько чи інші родичі, то це нічого…». Маючи, звісно, на увазі повстанців. Мене подивувало, що говорив про це редактор м’яко, якось аж спочутливо, схоже, щоби мене не образити, якщо і у нашій родині хтось таки перебував. Бо ж таки перебували.
Нариса надрукували. До речі, саме від цієї публікації мені у 1992 році визначили літературний стаж.
А потому пішло і поїхало. Мої писання з’являлися день через день. І не тільки у районній газеті, а і в обласній, в газетах республіканських. Гай-гай, про що я тільки тоді не писав.
Павло Антонович виявив до мене особливу прихильність. Визначив мене на обласну нараду робсількорів. Вирушати до Рівного треба було раненько, першим автобусом. І Павло Антонович гостинно запропонував мені переночувати у них. Помешкання їхнє тоді знаходилось, здається, у довгому торговому домі, що в центрі міста. Мене іще пригостили вечерею. А раним-раненько ми і вирушили в дорогу. Усе тоді для мене бачилося таке цікаве. А у якім би світлі потому не прояснювалося воно. Бо була молодість.
Павло Антонович Дудко і позитивну характеристику-рекомендацію для вступу в університет мені подав. Ще й сказав при цьому: «Але якщо і не вступиш на навчання, то не біда. Ми тебе одразу і так зарахуємо штатним працівником редакції».
А коли я після першого курсу навчання приїхав улітку на канікули, то Павло Антонович також запропонував: «Можемо взяти тебе на два місяці штатним працівником». Але я тоді уже спрямувався із студентами-ентузіастами на збирання цілинного урожаю в Казахстан.
П. А. Дудко – уродженець землі чернігівської. Але моє слово-спогад проситься й про іншого приходька у наш край, уродженця землі запорізької Олександра Олексійовича Матвієнка. Він перебував редактором районної газети понад два десятиліття. І завжди ставився до мене також прихильно.
Коли я зносив переслідування і гоніння, то багато моїх колишніх знайомців одцуралися від мене. Тільки не Олександр Олексійович Матвієнко. Він часто навідувався до мене на хутір, виявляючи приязнь і підтримку. Розраджував у час недуги.
Пригадую. Коли у кінці вісімдесятих років повіяло гласністю, то Олександр Матвієнко привіз на хутір центральні газети і зрадніло показував мені: «Ось дивися, Гандруша, про що тепер уже пишуть». І то був золотий час у простуванні нашої свідомості до істини. Й промінь надії іще не погас.
Останні понад двадцять років колектив редакції районної газети очолює письменник Борис Тимофійович Боровець. Це людина а зовсім своя. Його старший брат Григорій – мій шкільний і крізь усе життя добрий товариш. А із Борисом Тимофійовичем у нас і творча співпраця. Спільно ми створили книгу-бесіду «Поклик творчості». Я то тільки говорив, а він усе записував, моє слово спрямовуючи, і доклав не малого труду, щоби усе мовлене на друковані знаки перенести, і щоби книга засвітилася. Не кажу уже про усілякі інші сприяння і підтримку.
У редакцію районної газети я при кожній можливості і нагоді навідуюся із радістю, як до близької родини. Тут завжди можна вільно поговорити про життя і творчість. Усі мої писання газета друкує. Іще моє написане друкують безвідмовно «Українська літературна газета» і журнал «Кур’єр Кривбасу». Деякі інші видання в Україні і тепер у публікаціях з нез’ясованих причин мені відмовляють. Але первісна радість завжди покладається на моє серце, коли мої писання надрукує «Надслучанський вісник». І читачі газети також і мої найдорожчі читачі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал