Брутальна проза Жадана

Проте вона запросто може читати чужі есемес, коли нема
змоги читати щось більш змістовне. У переповненому транспорті, висячи на
поручні, і це ще щастя, якщо маєш змогу триматися, вона безсоромно цупить
фрагменти чийогось життя, втіленого в телефонній переписці. І якщо попервах від
сорому й усвідомлення, що так не пасує, вона відводила очі, то з часом
наловчилася вникати в чужу дійсність непомітно для інших. І на те нема ради, бо
вона вже давно в якості хобі займається колекціонуванням. Обличчя, жести, чужі
та власні по відношенню до них емоції – з них вона фастриґує колажі та панно
своїх текстів. Вона любить не лише читати, а й писати. Свої соціально-побутові,
почасти навіть економічно-політичні розмисли ось уже кілька років оприлюднює в
авторській колонці однієї зі столичних газет.

Зараз в її руках Жадан, «Гімн демократичної молоді».
Дочитала «Сорок вагонів узбецьких наркотиків», перейшла до «Особливостей
контрабанди внутрішніх органів».

До «Гімну» вона гадала, навіть була певна, що не
сприймає, відторгає Жаданову прозу, як непридатну до перетравлення її мозком
літмасу, дивувалася, чому, з якого дива всі і вся співають йому дифірамби.
Зрештою, це з нею не в перше, так свого часу було з чеським Кундерою чи
українською Денисенко, – коли більшість довкола мають їх за еталон,
захоплюються їхньою творчістю, нагороджують гучними титулами, а вона, мов
затятий нонконформіст, з піною біля рота намагається переконати опонентів по літературному
дискурсу, що їхні тексти включно з героями, – фікція, штучність, неправда! Її
власна думка зчаста йшла врозріз із усталеною, загальноприйнятою, певно, тому
жодне з видань так і не взяло до друку жодну з її рецензій.

Натомість вірші, Жаданові вірші мали для неї неабияку
вагу – часом, найчастіше вранці, вона брала до рук томик «Лілі Марлен»,
розгортала навмання і перечитувала котрийсь із них. Та поезія дивовижним чином
заповнювала собою її утворені несприятливим довколишнім середовищем пустоти, підмощувала
прогини, затирала тріщини, підсилювала світло, стабілізувала аритмію, і вона,
вхопивши повні легені кисню, переводила подих і йшла до праці. Проте прозовий
«Гімн», почитати котрий порадила подруга, якось відразу, буквально з перших
сторінок захопив її невластивим, як на Жадана, духом, настроєм, може тому, що
резонував із її власним. Вона дивувалася, як вчасно і доречно до неї прийшли
розмисли Біла та Моніки про розуміння, підводила брови від умовиводів і
філософії Єви, вражалася раптовій і тому неочікуваній агресії братів-Лихуїв…

Раптом він підвівся і зі словами «сідайте, будь ласка»
став перед нею. Поруч, на його місці, вмостилася особа жіночої статі. Жіночої,
бо поряд із її ногою припасувалася ніжка з гострим колінцем ув елегантному
чобіткові. З чужого чобота вона мимоволі перевела погляд на його штани. Ні, на
блискавку вона не дивилася, хоча це – 
найперше місце того, хто стоїть просто перед носом того, хто сидить,
куди мимоволі спрямовується погляд останнього. Вона за долю секунди зауважила
натуральну вовну його брюк, добротність відвороту розстебнутої дублянки,
шкіряний портфель у руці. «Інтеліґент», – подумала, – такі вкрай рідко
опиняються в метро», – й занурилася у читання. Жаданові митники саме
розпотрошували автомобіль із контрабандою…

Тим часом вона продовжує читати, одночасно усвідомлюючи,
що читається їй вже не так, як досі. Щось змінилося. Шкірою, волосками,
фібрами, маківкою вона відчуває, як він дивиться на неї згори вниз, зауважує її
зачіску, оцінює макіяж, фіксує, як її пальці з п’ятничним манікюром
перегортають сторінки. А пальці чомусь, самі по собі, починають перегортати ті
сторінки по-особливому – спокійніше, виваженіше, ніби на сповільненій
прокрутці, ніби демонструючи себе, і байдуже, що манікюр несвіжий. Про це знає
лише вона, бо нігті, коротко підстрижені й вкриті прозорим лаком, попри кінець
робочого тижня, виглядають дуже натурально й охайно. Вона відчуває, як він
переступає через її зовнішню оболонку і починає безсоромно розглядати її нутро,
бачить значно більше, ніж можна бачити самими очима. А вона напружено й
зосереджено дивиться у жадана і стулює літери, не ідентифікуючи їх зі словами і
тим більше з реченнями, втрачає зміст.

За мить він розвертається і йде геть. Вона лише встигає
помітити зігнуту в коліні ногу і кутик шкіряного портфеля.

Оголошують зупинку. Вона підводиться. Так вона робить
щоранку – підводиться після оголошення цієї
зупинки. Її очі – на рівні з десятками очей, тому вона більше не може бачити ні
вовняних з дрібнокартатим англійським візерунком штанів, ні добротного
портфеля. Ступає кілька кроків, підводить погляд і встигає помітити, як той,
хто щойно на неї дивився, різко повертає голову, аби ніхто не побачив, тобто
аби вона не побачила, що він на неї дивився. У цьому оберті вона помічає
неглибокі, але вже сталі зморшки довкола його ока і по глибині тих зморшок і
стану шкіри робить висновок, що вони одного віку. Одночасно її погляд вихоплює
комірець дублянки з такого ж хутра, як і 
відворот тієї дублянки, що була на чоловікові у вовняних штанах. Серце
зіщулюється, стискається і починає несамовито гепати об ребра, і раптом,
унаслідок випорску з лівого шлуночка чергової, збагаченої киснем порції крові,
мозок інерційно випльовує думку: «Цей чоловік може бути моїм чоловіком!».

Знаєте, таке буває. Ти все життя мешкаєш
у величезному мегаполісі, за будній день перетинаєшся з сотнями людей,
зустрічаєш мільйони поглядів, вловлюєш мільйони запахів, мимоволі тобі
доводиться торкатися до чиїхось ліктів, стегон і навіть причинних місць. І
серед цих мільйонів іноді трапляється хтось, про кого ти невідь-чого думаєш:
«Він міг би бути моїм чоловіком». Це саме той випадок.

Він виходить, продираючись крізь
натовп. Вона втрачає його з поля зору. Їй треба на іншу станцію. Вона
підіймається знайомими сходами, обліплена зусібіч чужими, в цю мить
відразливими тілами. Ступає на ескалатор і зраджує собі – стоячи на ескалаторі,
вона зазвичай читає книжку, як і щоранку, сидячи в кутку навпроти виходу
третього вагона потяга. Тапер же вона щось вишукує очима. Вона шукає комірець.
Комірець, бо за людьми на ескалаторі штанів і портфеля не видно. І, о боже,
вона його знаходить. Він з на десять сходинок вище. Виявляється, йому також
треба перейти на іншу станцію! Вона помічає, що він неспокійний, ніби
роззирається довкола, але щось заважає йому повернутися і побачити її. Та за
якусь мить він таки обертає голову, ковзає поглядом по людях. Вона блискавично
розгортає книжку і опускає очі. За долю секунди знову вихоплює його спину вже
на перехідному майданчику. Сходить з ескалатора. На мить знову втрачає
комірець, бо на пересадочних станціях людей, як бліх на вуличному псові.
Віднаходить. Переслідує поглядом. Мимобіжно нащось згадує глибину його зморшок,
профіль, відтінок шкіри. Дослухається до власного шаленого серцебиття. Розуміє,
що в крові вирує адреналін, азарт, інстинкт амазонки.

Він заходить на інший ескалатор, на
той, що і їй потрібен! Вона пришвидшує крок, щоби скоротити відстань між ними.
На цьому ескалаторі їх роз’єднує п’ять сходинок і одна жінка. Вона, попри
невластивий для неї авантюризм, що нині розгулявся в цілому її єстві, все ж не
наважується оминути перешкоду, щоби стати біля нього на відстані подиху. Але
навіть на дистанції простягнутої руки відчуває його енергетику, тепло,
практично вростає в нього, від чого її накриває ошаліле сексуальне збудження.
Вони разом, паралельно виходять із турнікетів, через сусідні прозорі двері
ступають надвір. Вона повертає направо. Він повертає наліво.

Вона крокує, іде до переходу. Розуміє,
що він скерував кроки у протилежний бік, бо якщо ні, то вже стояв би поруч. «От
холера! – думає собі. – І чому ми не можемо паруватися, як тварини, – зачув самку
чи вподобала самця, обмацалися, обнюхалися та й паруються собі в радість, без жодних
знайомств, пояснень, прелюдій, нікому не потрібних зайвих рухів, маніпуляцій, дій,
підсвідомих страхів, сталих принципів і суспільних табу?». Вона стрясає головою,
ніби намагається скинути з очей чужі долоні, що раптово затулили світ, посміхається
і думає: «Це все – брутальна проза Жадана».