Іван Омелянович проснувся, але, за давньою звичкою, розплющувати очі не поспішав. Прокидаючись, він завжди намагався пригадати, що йому снилося цього разу. Вірив у віщі сни, хоч у сонники ні Фрейда, ні Міллера чи баби Ванги ніколи не заглядав. Достеменно знав, що конкретно присниться йому до грошей, а начальство уві сні – не до добра. І мав тому своє пояснення: існування ще не дослідженого інформаційного зв’язку часу і матерії, котрий проявляється за невідомими поки що законами. Цим, на його переконання, пояснюються не тільки віщі сни, а й такі унікальні явища, як ескстрасенсорика, ясновидіння і феномен Вольфа Мессінга.
«Прокрутив» у пам’яті побачене. «Моя Ксантиппа сказала б: «Дурне спить, дурне й сниться». Ці слова дісталися їй у спадщину від матері, філософої тещі, котра взагалі не сприймала снів усерйоз. Дружина Скічка – Тетяна Василівна була жінкою лагідною, а називав він її Ксантиппою через те, що говорячи про свого чоловіка з подругами, зазвичай казала: «А мій Сократ…». І в цьому теж був якийсь зв’язок. Адже одружився Іван ще студентом, дослухавшись до того ж таки Сократа: «Трапиться гарна жінка – станеш щасливим. Погана – станеш філософом». Філософом він став би й без неї, але ж сказав великий грек: «Женись обов’язково». І він женився – на студентці літературного факультету, родом із Таганрога. Вона дуже пишалася своїм земляцтвом з Антоном Павловичем, всім доказувала, що він українець, добре знала твори письменника і нерідко цитувала його. Не поділяла лише один справді крилатий вислів Чехова: «Если человек не пьет и не курит, поневоле задумываешься, уж не сволочь ли он?».
Сьогодні її не було вдома – діти забрали до себе в столицю допомогти консервувати на зиму огірки і помідори. Стосовно останніх Іван Омелянович нічого певного сказати не міг, був до них цілком байдужим, а от на такі огірочки, які консервує його Тетяна Василівна, – ні, на такі не здатен ніхто. Особливо, коли до печені на реберцях…
Іван Омелянович пропрацював весь час у виші. Читав класичну філософію. Доктором філософії не став, обмежившись захистом кандидатської. Студенти дали йому прізвисько Любомудр, знали, що він не педант, але й не милує тих, хто навчається через пень-колоду. Їхні батьки говорили: «Скічко і хабарі – речі несумісні». А необтяжені мораллю колеги, саме за це, називали його «АрхіЛохом». Вже років з двадцять, як на пенсії, однак, «слава Богу, на ногах і при розумі». Не доживає, а живе, не добиває те, що йому залишилося, у «козла», не доганяє молоді літа у клубі «Кому за сімдесят» і не рахує хвороб. Цікавиться усім, що відбувається навколо, за винятком того, хто з ким спить та скільки у кого грошей – ці дві речі його ніколи не цікавили. І виглядає як людина, котрій багато років, але не всі.
А приснився йому… Ватикан. Там Іван Омелянович ні разу не бував. Він узагалі не їздив за кордон – ні за радянських часів, ні після. У ті часи не було дозволу, тепер немає грошей. Втім, їх і тоді бракувало. При своїй викладацькій зарплаті він не бідував, але одягався, умебльовувався і поповнював оселю телевізором, пральною машиною, пилососом у борг. Справдилося ворожіння циганки, котра ще в студентські роки наворожила йому по руці: «Ти ніколи не бідуватимеш, але в тебе ніколи не буде грошей». Як у воду дивилася, чорноока. Все трудове життя прожив у розстрочку. Тепер розстрочки вже немає, є кредит. Але він йому вже й не потрібен. І закордон йому не по кишені, та й їздити далеко важкувато, роки зробили його «невиїзним».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але одна частина Папської резиденції знайома йому так, ніби він там насправді бував, та ще й не раз. Це – зала дела Сеньятуре, де знаходиться Рафаелева «Афінська школа». Власне, не зала, а сама фреска. Репродукція з неї, подарована одним із учнів після поїздки в Італію, висіла на стіні його кімнати. Її він вивчив до подробиць. Он стоїть Епікур у виноградному вінку. Неподалік – Піфагор з учнями, з іншого боку – Архімед, так само з учнями, навчає їх геометрії. В центрі розлігся Діоген, справа вгорі Сократ щось доводить молодому Есхіну. А ось і сам Маестро під личиною Апеллеса – два генія в одному…
«До чого б це?» – думав Іван Омелянович. Філософи йому ніколи не снилися. Щоправда, одного разу, давним-давно, напередодні захисту дисертації до нього уві сні з’явився Протагор і щось там «уточнив» у тексті – Іван Омелянович писав дисертацію про абстрактне мислення і досвід в античній філософії. Тоді було зрозуміло: перед захистом грек зі своєю абстракцією не вилазив у нього з голови. А тепер? Іван Омелянович встав з ліжка, поставив на плиту чайника. Чашка кави зранку – для нього святе. Непоспіхом попиваючи «Jacobs Monarch», щось міцніше заборонив сімейний лікар, Скічко продовжував думати про сон.
Задзеленчав дзвінок, нервово якось так, раз за разом. Іван Омелянович відчинив двері. На порозі стояв Петрович: «Альошка!».
– Що, Альошка? – з тривогою запитав Іван Омелянович, підозрюючи найгірше. Сусід ще якусь мить не міг вимовити й слова, потім видихнув:
– Альошка знайшовся!
І, набравши повітря:
– Щойно подзвонив! Каже, що здоровий. Ніби потрапив у список на обмін. Просив бабульку поцілувати, він же не знає, царство їй небесне… Привіт передає…
…Вони мешкають по-сусідству, в одному під’їзді, на одному поверсі першого збудованого в їхньому мікрорайоні будинку. Аборигени, так би мовити. Приятелюють. Василь Петрович Кулик – колишній будівельник, теж пенсіонер, на півтора десятка років молодший за Скічка. В їхньому віці – це вже не різниця, тож з часом сусіди перейшли на «ти», один до одного звертаються по-батькові. Петрович часто радиться з філософом у «глобальних», як він каже, питаннях. Омелянович звертається до нього як до спеціаліста, коли треба у квартирі щось «пришпандьорити». Сусіди Івана Омеляновича – гарні люди. Шкода, не склалося у їхнього сина. Довго не женився, а як оженився, так і зажурився. Подружнє життя не залагодилося вже невдовзі після народження сина. Всьому виною гроші. Правду кажуть, що вони – велике зло, тим більше, коли їх не вистачає. Для когось це випробування, для когось – привід ганятися за хвостом Жар-птиці. Ігорева дружина подалася «виносити горщики» в Італію та там і забула, звідки родом. Не забарився й Ігор – знайшов собі іншу суджену. А їхній син, Альошка, залишився у дідуся з бабусею, за яким вони упадали всією душею. У них хлопець і виріс.
Є такі щасливці, котрим посміхаються знайомі й незнайомі. Альошку любив увесь двір. Ріс він у всіх на очах, змалечку був товариським, не задирався з підлітками, не прагнув верховодити, але й не комплексував, від дорослих не ховався. В школі навчався не краще, але й не гірше за інших. На відміну від багатьох ровесників любив читати книжки, що звело його з Іваном Омеляновичем: з ним можна порадитися, а ще поритися у його бібліотеці. Ходив до української гімназії, спілкувався російським суржиком, як і всі його однокласники разом з учителями. Але у випускному класі раптом перейшов на українську, причому водночас. Одних це здивувало, других насмішило, треті сприйняли як належне, ще хтось цього навіть не помітив. Тільки Діана Семенівна з третього під’їзду, потомственна городянка, якось зауважила: «Алёшенька, ты же городской мальчик, почему не говоришь на нормальном языке?». На що хлопець, як завжди посміхаючись, відповів: «Це ж як, тітко Діно, по матушкє, чи по фєнє?». «Ну что я ему такого сказала? – здивувалася Діана Семенівна, але наступного дня на його привітання відповіла – Здраствуй, Альошенька. Як твої справи?».
Альошка, за сімейною традицією, поступив у будівельний коледж, закінчив його і потрапив на будову у якесь приватне управління майстром. А як на Сході почалася стрілянина, пішов у військкомат. Василь Петрович і його дружина були категорично проти, але так само категорично Альошка заявив, що не може відсиджуватися вдома, коли його ровесники воюють. «Ви ж мене таким виховали», – сказав хлопець, поцілував дідуся й бабусю і подався на передову. Зі сходу телефонував щодня, чесно обманював старих, що там, де він служить, не стріляють, що почувається добре і наказував берегти себе: «Вам ще у моїх дітей на весіллі танцювати». Потім телефон замовк. Не чути його було місяців зо два, нарешті обізвався. Альошка сказав, що в полоні, просить за нього не хвилюватися, берегти себе. А ще передає Івану Омеляновичу привіт і каже, що він тепер зрозумів, що таке «Ветви одного народа». Після чого почулася брутальна лайка, і телефон замовк. Більше не телефонував. «Очевидно, бойовики дали йому мобілку, щоб поговорив з рідними про викуп, а почули інше», – подумав тоді Скічко, але Петровичу не сказав нічого.
Бабуся не пережила полону внука – плакала, молилася за нього і невдовзі пішла у кращі світи. Василь Петрович залишився сам і ще більше прив’язався до Скічка. Часто заходив до нього, говорили про «що, де, коли», іноді з Іваном Омеляновичем «пропускали» по склянці-другій домашнього вина – Кулик за містом мав ділянку з десятком кущів винограду. «Афінська школа» на стіні йому подобалася, він уже знав на перелік усіх зображених на картині філософів, пам’ятав кілька їхніх сентенцій. Коли про щось говорили, жартома запитував, удаючи голос вождя всіх народів: «А чьто об етом думают філософі»?..
Скічко живе скромно, він байдужий до речей, зокрема й тих, які купував разом із Тетяною Василівною, котра все життя старалася, щоб у квартирі було не гірше, ніж у людей. Тепер уже фактично нічого не купує. Його б не дуже обходило, коли б у хаті замість паласів лежали прості ткані доріжки, на кухні стояв старенький холодильник «Ярна», а в кімнаті львівський «Електрон» – аби працювали. Зате господар любить своє крісло. Це – подарунок від сина на п’ятдесятиріччя одруження батьків. Саме п’ятдесятиріччя, а не «золоте весілля» – Скічко з іронією ставиться до всіх оцих «срібних», «золотих», «діамантових»… Особливо його дратує, коли жінка, з якої вже, вибачте, пісок сиплеться, одягає на ювілей білу сукню, фату, а гості одуріло кричать: «Гірко!».
– Дурня це все, – каже філософ. – Блаженнійший кардинал Любомир Гузар казав: «Як ото воно старе, а хоче видаватися молодим, то це ж кумедія!».
Син знав, що батько давно мріє про крісло-качалку. Якось побував на виставці майстра з лозоплетіння. Побачивши там батькову мрію – ажурну, ніжну на дотик, гарного дизайну і, до того ж, ексклюзивну, не вагався ні на хвилину. Віддав майстру дві тисячі гривень і відвіз крісло додому. До слушної години.
Іван Омелянович не міг нарадуватися з того подарунка, телевізор дивиться тільки у кріслі. Дивиться, правда, не все. «Квартали» – чоловічі й жіночі, бородані в спідницях Скічку не цікаві. Там опускаються нижче пояса, а те, що нижче пояса, він знає і без них. На жаль, із усього багатоголосся тем, у наших телегумористів превалюють усього дві – політика і секс. Політика – як політика, а от секс, особливо коли йдеться про жіночі програми, на думку філософа має ходити по сцені не у заяложених капцях, а на тоненьких каблучках. Цього сучасні коміки не розуміють. Свою потребу в гуморі Скічко задовольняє недолугими програмами, над якими можна з насолодою посміятися. Зокрема, про альтернативну реальність, інопланетян та уфологів. Тут він їх уявно кладе наповал.
Коли Івану Омеляновичу хочеться побути на самоті, він причиняє двері кімнати, всідається в крісло, закриває очі, тихенько гойдається і заглиблюється у думки. Тетяна Василівна в такі години його не турбує, дотримуючись поради улюбленого письменника, що «не варто заважати людині божеволіти». У неї інші клопоти: он у невістки щось там «по женській», на базарі картопля подорожчала, Нінка ніяк заміж не вийде… Омелянович заспокоює її, що кожна жінка має проблеми, картопля сьогодні дорога, завтра подешевшає – ринок, а дівчата тепер не такі дурні, як коли ти виходила заміж… Одне слово – кожному своє.
У подарованому сином кріслі Іван Омелянович розмірковує над явищами і проблемами, незалежно від їхньої значущості. Їх він аналізує за власною методикою: поглянути на ситуацію збоку, проаналізувати, чому так сталося, і шукати відповідь, як із цього вийти. Та про що б він не думав останнім часом, все повертається до демократії, бо на ній зав’язано все, що діється сьогодні в нашій країні. У тому, що Україна – демократична держава, він не сумнівається ні на копійку. Так само ні на гріш не жалкує за розвинутим соціалізмом. Але якась ця демократія дивна. Ніби має бути владою народу, який і є її єдиним джерелом. Та виходить так, що народ і не знає, що вона з ним робить. Ті, кого він делегує у владу, крутять країною, як циган сонцем.
Філософи – не ясновидці. Якби Іван Омелянович жив у столиці, він багато речей сприймав би як даність. Маючи вдосталь непублічної інформації, розумів би, що десь і справді так, а десь інакше й не могло бути. Але Скічко живе хоч і не далеко, однак і не близько від неї. Тому сприймає усе, що діється, з безпосередністю провінціала, тож його судження, як на філософа, не завжди бездоганні. Але є те, в чому він не помиляється, чого категорично не сприймає і що становить його позицію. Він знає про недосконалість роду людського. Однак не розуміє, як можна наживатися на солдатській крові, залишити на смітнику новонароджену дитину чи не надати допомогу вмираючому через те, що у нього немає грошей. Не розуміє, чому людство знищує те, без чого саме загине, або те, що відродити вже ніколи не вдасться. Часом задумується над природою влади, потрапивши куди, вчорашні правдолюбці забувають і про правду, і про совість, і про честь. Влада псує чи проявляє?
Відповідно до об’єктивної дійсності, як любить висловлюватися філософ, восени дозріває виноград.. І згідно з категорією буття його треба збирати. Коли природа підбиває підсумки за літо, Василь Петрович запрошує Скічка до себе на дачу, на виноградник. Воно, правда, тільки слово, що дача: п’ять сотих землі та будиночок з однієї кімнати і кухоньки. Сусіди по кооперативу дивувалися: такі можливості мав чоловік, усе життя у виконробах проходив, стільки будинків звів у місті, а чогось путнього для себе так і не збудував. Ніяк не могли втямити, що «путній будинок» йому просто ні до чого. І виноградника – до десятка кущів «Лідії» та «Ізабелли» цілком вистачає. Решта – кілька дерев, швидше для затінку, і суцільний килим із низькорослої газонної трави.
Сріблилося павутинням бабине літо. Небо дихало синім холодом, але сонечко ще пригрівало. «Скоро поллють дощі», – подумав Іван Омелянович, кладучи в кошик доспіле гроно. Він любив осінь з її довгими вечорами, тихим дріботінням дощових крапель і ностальгійним сумом без жалю… Колись ще було курликання журавлів у вечірньому небі, він уже й забув, коли чув його востаннє.
– Ти, Петровичу, давно чув журавлів? – запитав Кулика.
– Давно… Не пам’ятаю вже, й коли.
– Отож і я. В дитинстві, бувало, лежиш у ліжку, вже й спати пора, а вони за вікном – курли-курли… Дівчатам спати не дають солов’ї, а мені не давали журавлі. Їх тоді багато пролітало над нашою хатою.
Помовчали.
– Альошка не дзвонив? – запитав сусіда.
– Ні, Омеляновичу. Як озвався один раз, та й по тому… Мабуть, не побачу я більше внука, – відчувалося, що Василь Петрович починає занепадати духом.
– Тримайся, Петровичу. Все буде добре. Життя – воно таке: чорне-біле, чорне-біле. Як зебра.
– Еге ж. А під кінець – хвіст.
– Не відчаюйся, рахуй у зворотньому порядку.
– Я вже починаю думати, чи не завинив чимось перед Богом. Кажуть, він за гріхи карає до сьомого коліна.
– Дурниці, – заперечив Скічко. – Господь – не Сталін, у нього діти за батьків не відповідають.
Крісло для Івана Омеляновича стало його бункером, в якому філософ відгородився від світу, не бажаючи чути, що там робиться в парламенті, уряді і його рідному місті. Часом любить і подрімати в ньому. Тетяна Василівна знає, коли чоловік у кріслі, доступу до нього немає. Нікому. Їй теж: за життя вони переговорили, здається, про все, а для дрібниць є інший час. Години на самоті приносять Івану Омеляновичу справжнє задоволення, задоволення інтелектуальне – найвищу втіху для людей його складу. Іноді це роздуми, часом – віртуальні дискусії. В думках сперечається з уявними опонентами, розмовляє з друзями та колегами, не забуває і «старих філософів», особливо греків і римлян. Здається, на всіх вистачає розуму. Та якось сусід його запитав:
– Омеляновичу, чому світ такий недосконалий?
– Він досконалий, – відповів філософ, – тільки десь по дорозі збився зі шляху.
І раптом відчув, що де саме, не може відповісти й сам собі.
Дивно він останнім часом почувається. Чогось йому не вистачає, до душі підбирається порожнеча, смокче під серцем. Сумніви? Скічко невесело посміхнувся: «Зневіру Фома Аквінський вважав смертним гріхом». Дожився.
Про відступ як такий Іван Омелянович теж думав часто. Кожен із нас несе на собі якийсь гріх. Ось його починає змагати зневіра. Тільки хто на світі не сумнівається, і де межа між сумнівом і розчаруванням? Він знає, що в основі всіх людських пороків лежать прості хімічні реакції, котрі відбуваються в організмі. Тільки це йому ні про що не говорить. Кохання – так само хімічні реакції, але від того воно не перестає бути таїнством. І чи світ справді злетів з котушок, чи це Скічку тільки починає здаватися? Сумно.
Позбутися сумнівів йому допоміг колишній студент Сашко Рак, тепер уже Олександр Семенович. Вони випадково зустрілися на передсвятковому ярмарку, який традиційно влаштовується на площі перед мерією. Привіталися, пройшлися до найближчої ятки, замовили каву. Олександр розповів про себе. По закінченню інституту повернувся у село. Напевне, так і пропрацював би все життя учителем, був би шанованою людиною, очолював на виборах територіальну комісію і спокійно дожив до пенсії. А, може, й дослужився б до директора школи. Але на голову звалилися роздержавлення, розпаювання, ринкова економіка і все таке інше. Запахло трохи більшим, ніж сто двадцять гривень на місяць.
Його батьки отримали земельний пай, і Сашко, залишивши роботу в школі, об’єднався з кількома родичами та створив фермерське господарство. Спочатку справи пішли добре, щось купили з техніки, збудували ковбасний цех, заклали млин і пекарню. Та виявилося, що для успішного господарювання тільки працьовитості й розуму мало, потрібне ще щось, економічними законами не передбачене, і чого Сашко не мав – не так виховувався. А тут ще й гривня почала дешевшати. Одне слово, Ракове фермерське господарство збанкрутувало. Щоб налагодити справи, узявся запроваджувати в селі торгівлю, але й тут йому не поталанило – знайшлися спритніші. Подався в місто. Брався за різні справи, та графа Монте-Крісто із нього так і не вийшло. Розчарувався, «впав у депресняк». Допоміг випадок – прочитав у газеті, що реабілітаційному центру при госпіталі потрібні психологи. Колись захоплювався психологією. Спробував, вийшло. Працює, відчуває себе потрібним, на життя вистачає. «Пригадуєте, ви нам говорили про сродную працю Сковороди? От і я зрозумів нарешті, що людині потрібно не так уже й багато – тільки те, що їй потрібно».
Сашко запросив Івана Омеляновича до себе в центр. Скічко побував там, побачив, як глибоко травмованим людям повертають віру у себе, запропонував і свої послуги – на волонтерських засадах. Адже він – і філософ, і педагог, і взагалі багато чого бачив на світі.
Першим його підопічним став двадцятирічний хлопчина, доброволець, пішов на фронт з музичного училища. Поранення отримав через юнацьке шалапутство: показав з окопу «тій стороні» середнього пальця і став мішенню для снайпера. Куля влучила в долоню, розтрощила її, почалося запалення, лікарям довелося ампутувати кисть правої руки. Хлопець страждав: чи не подумали бойові товариші, що спеціально виставив руку, аби отримати поранення. І що вже не стане музикантом. А ще дівчина, котра обіцяла «дочекатися героя», побачивши його куксу, сказала, що її треба обнімати двома руками, а не однією.
Іван Омелянович найперше запитав юнака, чи підтримує він зв’язки з побратимами. Почув, що ті йому телефонують, поздоровили з нагородою – орденом «За мужність»: за кілька днів перед пораненням він витягнув з підбитої під час артобстрілу машини трьох закривавлених військових. Хлопці про нагороду дізналися раніше, ніж вона прийшла у військкомат.
– А ти комплексуєш! Та якби вони в тобі сумнівалися, хіба б телефонували?!
Філософ щодня зустрічався з хлопчиною, розповідав, як складалися долі інших інвалідів.
Он Володимир Васянович, підірвався на фугасі, втратив ногу. Після реабілітації повернувся на передову. Олександр Чалапчій залишився взагалі без ніг. Став волонтером. І скільки їх, таких… Немає кисті правої руки? Не біда – хреститися можна і куксою, а чарка не випаде й з лівої. Коли ж серйозно, то Рєпін після того, як у нього почала всихати правиця, навчився писати лівою. Не зможеш стати музикантом? Але ж то не кінець. Поступай у консерваторію на теоретичний, це ж так прекрасно опинитися у всьому огромі світової музики!
– А щодо дівчини… Знаєш, добре, що це трапилося тепер. Це ти зрозумієш пізніше.
Розмови з учорашнім добровольцем робили свою справу. Він усе більше відкривався, почав посміхатися, щось розповідати. А одного разу пропустив зустріч. Наступного дня вибачився:
– Пробачте, Іване Омеляновичу. Не зміг прийти. У мене було побачення…
Тепер Скічко чи не щодня зустрічається з ветеранами. Спілкуючись із ними, дійшов істини: кожен із нас має борг перед тими, хто побував у окопах, а чиновники мають вітатися з ними словами: «Маю за честь!».
Цієї ночі Скічку ніби нічого особливого й не снилося. Вранці він, як зазвичай, сидів у своєму кріслі перед телевізором, дивився останні новини, пив свій «Jacobs Monarch». Тетяна Василівна поралася на кухні. Була неділя. Хоч обоє вже давно на пенсії, за старою звичкою «у вихідний» вона завжди намагалася приготувати щось смачненьке. Пролунав дзвінок. Скічко непоспіхом встав з крісла, підійшов до дверей, відчинив. На порозі стояв Василь Петрович. Обличчя його сяяло так, що будь яке порівняння здавалося б банальним.
– Альошка повертається! Альошка! Потрапив під обмін. Тільки що дзвонив. Перетнули лінію, вже у своїх! Буде вдома! Вже скоро!
І він розридався.
…Десь на сході гриміли гармати, вибухали міни. А на кухні, у самому центрі України, дзвенів посуд – літня жінка мила тарілки після «смачненького». За столом навпроти Рафаелевої картини сиділи двоє літніх людей, один зовсім літній, другий дочасно посивілий, і говорили про мінливість долі, про те, що ось скоро повернеться Альошка – жаль, що Марія Михайлівна не дочекалася, він, Василь Петрович, влаштує бенкет на весь двір, женить онука, правнуки підуть, шкода, Маруся їх не бачитиме. А, може, звідти… А ще, як війна закінчиться…
– Що про це думають твої філософи, Омеляновичу? – запитав сусід уже без гумору.
– До біса філософів! – вигукнув той, піднімаючи склянку. – Вся їхня мудрість не варта цього факту: Альошка по-вер-та-є-ться-я-я!!!
м.Кропивницький