Божа вивірка

248

Уривок з нового роману «Едігна»

Довготривала мандрівка знесилила дівчину, як ніколи. Йдучи
гірськими дорогами, останніми днями вона не зустрічає людей. Прихистком ставали
скелі – в них ночувала. В лісах збирала ягоди. Цього літа вродило густо. Та й
без води не була. Річок і потічків у горах багато. Але перепочити не завадило
б.

Зібрала пожитки, роздивилася довкіл і, не вгледівши жодної
ознаки людського існування, помандрувала навмання. Зліва залишався ліс. Густою
зеленою смугою, наче хвіст Дракона, звивисто ховався за горою. Озирнулась і
махнула рукою дубові в подяку за прихисток. Той застигло стояв під липневим
сонцем – не стріпнувся, не рухнув, не засумував, прощаючись з нею назавжди. До
нього ще прийдуть багато подорожніх, аби перепочити й подумати свою людську
вічну думу. А він століттями скидатиме листя і ряснітиме жолудями, стелитиме
свою густу тінь для відпочивальників, доки не стане міцним місточком через
річку або надійною стіною чиєїсь затишної оселі.

Стежка вела то вгору, то знову спускалася в долину й Едігні
здалося, що вона ніколи не виведе до людей і ніколи не закінчиться. Це наче
шлях у нікуди. Вже посиніли здалеку гірські хребти. Значить, скоро ніч і треба
якнайшвидше знайти хоч якийсь прихисток. А він тут один – ущелина.

Дівчина зауважила, щойно їй спаде на думку напитися – на
шляху траплялося якесь джерельце, переночувати – місце для сну. Ось і тепер
побачила неподалік між гір вузький вхід. Направилася до ущелини.

Місце майбутньої ночівлі було зручним. До неї тут уже
ночували. Й, мабуть, не одну ніч. Оберемок гірських трав устиг висохнути, але
ще від нього пахло свіжістю. Значить – ці гори не такі безлюдні, як здаються на
перший погляд. Тут існує своє життя. І їй не хотілося б у нього втручатися. Але
переночувати однак десь треба. Сподівається, що господарі цих пахучих постелей
вночі не прийдуть, бо знайшли собі м’якші.

Сон не забарився. Він тепло торкнувся очей і солодко
увіллявся всередину. Едігна стиха зітхнула. Майже неслухняними руками натягнула
накидку. Стала зовсім маленькою. Ця сіра накидка якась дивна – перетворила її
на дівчинку й перенесла в минуле. «Як добре, що у світі є такі накидки», –
подумала. Стало тепло й затишно. Так солодко знову бігти мощеною каменем
доріжкою до церкви Сен-Жермен де Пре. Едігна відкриває важкі двері й спалахує
дивовижне світло. Від нього не жмуряться очі, а навпаки, вона бачить так
багато, наче в одній церкві вмістився увесь світ. Усіх тих людей, яких за життя
бачила й не бачила, – знала! Звідки вона їх знає? З життя? І не лише зі свого?
Он дідусь Ярослав. Над ним особливе сяйво. Він усміхається і мовчить. Кому він
усміхається? Дівчинка озирнулася довкола. Позаду нікого. Значить – їй? А звідки
він її знає? Вони ж ніколи не зустрічались… Але ж і вона його не бачила, а
також упізнала. То, мабуть, не обов’язково зустрічатися очі в очі, аби рідні
душі могли впізнати одна одну. В них однакове сяйво! З іншого боку стоїть мама.
Між нею і дідом – Ізяслав, її дядько, пильно вдивляється в маму, наче хоче щось
важливе їй сказати. Здалеку, за дідом Ярославом, видніє граф Рауль Крепі. З-за
яскравого світла Едігна його ледь упізнала. Он там – маленький хлопчик. Це ж її
братик! А поруч – очі… Ті, що марилися у снах чи візіях… Вона впізнала свого
русича. Он він: русявий, статний – також всміхається їй, наче рідній…
Зрозуміла! Вони в тому Світлому Світі,  в
який не кожен знаходить дорогу. А мама й Ізяслав на шляху туди… У неї швидко
забилося серце й сльози запеленили яскравість світла. Стало напівтемно, наче в
церкві під час молитви. Світло лилося лише зі свічок. Роззирнулась, а вже
нікого не було – ні діда Ярослава, ні мами, ні графа. Настала неймовірна тиша й
Едігна зрозуміла: щось дуже важливе вона має зараз почути, напружила слух.
«Твій тяжкий шлях, дитино, закінчується. Ти знайшла себе. Подаруй цю знахідку
людям. Полегши муки й страждання на їхньому шляху до себе. Коли почуєш, як
водночас задзвонять дзвони й закукурікає півень – маєш зупинитися. Там Місце
твоє», – м’який голос наче розіллявся. І стихло все.  «А як же Київ?» – запитала дівчинка. «Туди
прийдеш через дев’ятсот сорок років». «Але ж…» – засумнівалася Едігна. «Тебе
впізнають і приймуть. Духовність – безконечна…». І  згасло світло…

Едігна розплющила очі.

(…) Світанок уже повноправив у горах, хоча сонце ще не
виглянуло з-за жодного хребта. Едігна обійшла гору зліва й побачила простір,
над яким висіло вранішнє небо, підтримуване кількома вершинами. Дорога
розходилась у два боки. Дівчина дивилася то ліворуч, то праворуч – визначала
свій шлях. Нарешті зважилася, піддавшись внутрішньому відчуттю, і повернула
вправо.

Сонце вигулькнуло з-за гори, й долину, що простяглася перед
зором Едігни, залило золотавим сяйвом. Звіддалік виблиснула церковна баня. І
дівчина лише тепер побачила, що між гір, наче розсипане намисто, розкинулося
поселення. Будинки звивистою вервечкою спускаються вниз долини й знову
піднімаються аж до підніжжя гори, яка, наче широкоплеча ведмедиця, лягла
перепочити.

Едігна затамувала подих. Картина, що несподівано
намалювалася перед очима, змусила її завмерти, причаїтись у неймовірному
захопленні цією природною красою. Роззиралася довкіл і вбирала в себе, як
вдихають повітря, краєвид – творений невидимою рукою. 

– Господи! Творіння Твої незрівнянні! – вигукнула раптом,
згуком виповівши захоплення.    

 Якщо дивитися згори,
то ніби до поселення рукою подати. Та коли йдеш, спускаючись і піднімаючись
узгір’ям, – шлях подовжується. Едігна відчула втому й, помітивши неподалік
дороги величезну круглу каменюку, вирішила перепочити в її тіні, обіпершись
спиною.

Хороспів птахів і цикад, жебоніння гірського струмка,
шепотіння вітру з травами – вікова музика, невід’ємна, як і сам Світ, –
приколихали Едігну. Прихиливши голову до каменя, несподівано здрімнула. Попри
втому, сон не був міцним. Крізь уже звичні звуки почула скрегіт воза й коліс.
Прокинулась і відразу ж схопилася на ноги.

Дорогою, в напрямку поселення, яке вибрала Едігна, їхала
гарба. На возі сидів чоловік літ п’ятдесяти, прикривши сивіюче волосся
чудернацькою кепкою і раз по раз добродушно покрикував на волів. Біля нього
стояли якісь клунки та клітка, скручена з нетовстих лозових патичків. У ній
сидів півень. Пір’я на ньому виблискувало під сонцем, наче на жар-птиці.

Чоловік «пиркнув» на волів, потягнув віжки, і гарба
зупинилася. Півень скочив на ноги, кумедно повернув голову набік і поглянув на
дівчину. «Наче віковий ворон глянув», – подумалось Едігні.

– Що, дівчино, камінь котиш під гору? – кивнув головою на
каменюку, під якою щойно вона сиділа.

– Навіть не пробую… Я знаю свої сили… – замовкла і зразу ж
додала: – Тепер уже знаю…

– Знати свої сили – це вже пів справи, – задоволено хмикнув
чолов’яга. – Менше зайвих рухів – більше толку… А ти… – пильно придивився, –
видно, давно вже йдеш…

– Давно…

– То сідай на воза… Якщо прошкуєш у наше село…

– А що це за провінція?

– Пух…

– Пух?.. – перепитала, наче зітхнула.

– Саме… – знову зацікавлено розглядав дівчину. – А ти чи не
француженка?

–  Угу… – гмукнула й
замислилась. – Це вже не Франція? – чи то запитала, а чи підтвердила свою
здогадку.

– Ні. Це Баварія… Твоя Франція лишилася там, – махнув рукою
назад, звідки йшла Едігна, – за горами. Ти заблукала… – співчутливо глянув.

– Я не зблукала…

– Ти йшла до нас?

– Я просто йшла…

– Ну, просто,  то й
просто… – не став більше випитувати. – Тим паче, сідай. Тепер просто поїдеш. У
воликів сили більше твоєї буде… А там розберешся, чи туди прибула.

– Дякую… – тільки й мовила, прилаштовуючись на возі біля
клітки з півнем, – той знову допитливо схилив голову набік. – Цікавий у вас
птах… Аж у душу заглядає…

– О-о, – протягнув чоловік, – це така зараза чаклунська!

– Чому чаклунська? – всміхнулася Едігна.

– А то ні… Вже стільки років… А зарубати ні в кого рука не
піднімається. Оце, думаю, завезу на базар, продам, то хоч який зиск буде з
цього крикуна. Клітку для нього спеціально в’язав… Усадив його туди ще звечора,
та й гайда в місто, – махнув рукою позад себе й Едігна зрозуміла, що вибираючи
подальшу путь, місто залишила ззаду.

– Ніхто не купив такого красеня?

– Для одних старий, іншим дорого… А ті, що хотіли купити –
не піймали…

– Як не піймали? – здивувалася Едігна. – Він же в клітці…

– То зараз у клітці… Я ж кажу – чаклунське створіння! –
Озирнувся на півня, але не злобливо, а навпаки, якось аж залюблено. – Тільки
покупець знайшовся – і півень влаштовував, і ціна підійшла… Я навіть гроші вже
в кишеню поклав… З клітки діставали… Він як закричить, затріпає крильми… Ми аж
відскочили. А він базаром… базаром … і полетів… Спершу всі кинулися ловити. Та
куди там! Вража пташина так летіла й кричала, що переполохала на базарі решту птиці.
Господарі почали своїх прикривати, хто чим міг: мішками, покривалами,
маринатками…

– А хто ж його піймав? – ще більш зацікавлено розглядала
дивакуватого птаха.

– Сам прибіг… – і знову задоволено озирнувся на півня.

– Тобто? – не могла збагнути Едігна.

– Отак… – реготнув чоловік і стенув плечима. – Сам не
втямлю… Я вже спродав все, що мав, накупляв подарунків та й махнув на втікача
рукою, – нічого не вдієш, що впало, те пропало. Прикрикнув на волів – потиху й
рушили… Раптом щось плигнуло на воза, я аж голову ввібрав у плечі. Несміливо
озирнувся… Ах ти ж гаспид! Стоїть біля клітки й, як оце ти кажеш, аж у душу
заглядає… Ну, що ти з ним удієш?! Відкрив клітку та й впустив назад. А воно
сидить там і не кукурікне! Додому, бачиш, їде… Набазарювалося…

–  Ось вам  і півень… – усміхалася Едігна. – Більше на
базар не повезете?

– Та куди?.. Чогось же він не хоче мене покидати… Якщо
чесно, я радий, що все так закінчилося…

Чоловік був у міру балакучим. Дорогою розповів про село, сельчан,
проблеми їхні. При цьому нічого не розпитував у Едігни,  і вона подумки дякувала цьому чоловікові за
розуміння. Бо що могла розповісти йому, коли й сама до кінця не могла збагнути,
– що відбувається і чому вона тут.

Село було ошатне і зелене. Всюди цвіли квіти, в’юнився
виноград. Люди, які прямували до церкви, віталися з чоловіком і майже всі
цікавилися його півнем. Він не стомлювався вкотре переповідати веселу історію.

Раптом у церкві задзвонили дзвони – срібно й розкотисто, аж
здригнувся світ. У ту ж мить закукурікав півень. Він стріпував крильми і,
нашорошивши гребеня, намагався перекричати дзвін. Едігна завмерла. Ось він –
Знак! Ось воно – її Місце!

Навпроти них росла величезна липа, розвернувшись дуплом від
дороги. Це природне помешкання так вразило Едігну, що вона аж підскочила на
возі.

– Зупиніть, будьте добрі, я приїхала! – попросила чоловіка.

– Тпру! – потягнув той віжки й озирнувся на дівчину.

– Дуже дякую вам, – зістрибнула з воза, глянула на липу й
запитала: – У ній хтось живе?

– У липі? – не зрозумів той.

– Угу…

– Та, мабуть же… якась вивірка… – розгубився чоловік і не
знав, що далі казати, бо йому було невтямки: жартує ця дівчина з ним, чи не при
собі.

– Якщо вивірка, то помиримося… – всміхнулася Едігна самими
очима.

– Ну дивись, дівчино, якщо далі не їдеш, то ми попленталися
додому, бо вже й до обідні продзвонили… – позирнув здивовано.

– Знайдіть мене, коли пропаде сон… – сказала навздогін.

– Пропаде сон? – притримав віжки. – Це ж куди він може
пропасти?! – розсміявся.

–  Я не знаю того місця…
Не бачила… – зітнула плечима. – Просто знаю, як його повернути…

– Ну-ну… – той сумно похитав головою і знову смикнув за
віжки.

Воли шарпнулись і стиха пішли. Чоловік ще раз озирнувся, й
обличчя його не стало веселішим. 

 

***

Липа була величезною. Едігна вже кілька разів обійшла
навколо. Густе смарагдове гілля нависло, наче надійний дах – не пропустить ні
дощинки, ні вітринки. Стовбур, сплетений з кількох деревин, містив широке
дупло. Дівчина заглянула в нього. Там було просторо. І навіть містилося щось
схоже на нерукотворну лавку чи канапу. Ця природна обитель не просто так собі
виросла. Цілі віки чекала, щоб перехопити її дорогою до Києва. Саме тут вона й
має поселитися.

Цієї миті наче вцілила блискавка, й сумніви, що, було,
закралися спочатку, розсипалися, наче звук церковних дзвонів. Оце її Місце!
Едігна впізнала його!  Кожен, прийшовши в
цей Світ, має своє місце і свою справу. Хто оре землю, хто будує церкви, хто
править державою, як її брат Філіп чи дядько Ізяслав, а вона… А що вона?
Вірніше – хто? Чим вона виправдає своє проживання у цій липі, окрім того, що
викличе недовіру в селян? Бо як можна довіритися дивакуватій чужинці, яка, наче
вивірка, поселилася в дуплі? Та в неї достатньо часу й можливостей, аби люди їй
повірили. Звідки це відомо?

 (…) Впевнено, як
тільки входять в рідний дім, увійшла Едігна в дупло липи. Присіла, поклала на
коліна вузлика, розв’язала й довго дивилася на свої скромні пожитки. Дзвоник у
руках озвався відголоском минулого й зринули в пам’яті образи: мами, братів, графа
Рауля Крепі, доброї Шарлотти. Ці люди залишаться назавжди невід’ємною часткою
її самої – відчуттями, правдою, совістю. Вона звітуватиме своїм життям,
справами перед їхніми образами, як і перед тими, до кого так і не дійшла.
Лишилася живим вузликом між Францією і Руссю, як між минулим і майбутнім.

 

Редакція УЛГ вітає Тетяну Пишнюк з ювілеєм. Творчого неспокою і нових
творчих вершин, шановна Тетяно!

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!