Боривітри

168

Нова книга Володимира Шовкошитного – гостросюжетний історичний роман «Боривітри» – це завершальна книга трилогії «Кров – свята», епопеї про путь і вибір українців у жахітті ХХ століття й сповнених надій перших роках століття ХХІ – чи не єдиного дослідження такого масштабу в сучасній українській літературі.

Події роману відбуваються на Україні Західній і на Україні Наддніпрянській від 1943 року до Євромайдану. Серед героїв книги Провідники ОУН та УПА, а також вороги українців та їхні посіпаки, які так і не усвідомили себе українцями – Микита Хрущов, Олексій Кириченко, Микола Підгорний, Петро Шелест, Леонід Брежнєв.

Чи є життя після
поразки? Чи є місце подвигу серед трясовиння буднів? Чи був насправді зрадником
Юрко Стельмащук – «Рудий»? За що розстріляли курінного Антонюка – «Сосенка»? Чи
був агентом Сталіна кат українського народу рейхскомісар Еріх Кох? Ніколай
Кузнєцов – посланець Сталіна до Коха, герой чи провокатор? Відповіді на ці та
безліч інших питань – у цій книзі!

У книзі також розкриті
невідомі сторінки української історії, пов’язані з відкриттям «Монументу на
честь 300-річчя возз’єднання України з Росією» у місті
Переяславі-Хмельницькому.

 

 

Вже не в чотири – в дванадцять бійців стояла похідна
колона його сотні, і вже навіть з коня не видно було Кречету останнього рою
останньої чоти, бо й чоти вже не видно було останньої: плечем до плеча, серцем
до серця стояла велична колона народного війська, сотні Кречета, і – хоч без
зброї, та разом – сила! І на чолі її був «Поручник» – вірний, надійний і
непохитний, мов гранітна скеля! А поруч нього стояла Еля – заплакана, щаслива,
кохана. А трохи поодаль – «Степан»-диверсант з бойовим знаменом і
янголом-охоронцем за правим плечем – Іванком, і «Скрипка»-розвідник – розчулений, тихий – без снайперської гвинтівки, і схожий на
зубра мінометник «Щука» – без міномета, і чотовий «Босий» – без зброї… Щелепами
Кречета пробігла хвиля жовен, він ковтнув ком у горлі, щоб стримати сльозу.
Стримав.


Сотня! Струнко! – скомандував Поручник. – Передаю командування сотенному
Кречету! – урочисто простягнув командиру його планшета.

Сотня
розчулено заштурхалася плечима.

Кречет
під’їхав до Степана, зупинився перед прапором, поцілував його кутик, а потім,
підвівшись у стременах, крикнув:

 – Сотня! Слухай мою команду! Отримати зброю,
починаючи з мене! За мною – шеф штабу Поручник.

Ординарець
подав Поручникові улюблений Кречетів «дегтяр» і командирський наган, а той з
просвітленим обличчям вручив вірну бойову зброю командиру. Кречет, поцілувавши
власну зброю й прилаштувавши її на звичні місця, вручив Поручнику його зброю,
обняв, як брата, й промовив пересохлим горлом:


Командуйте, друже Поручник!


Сотня! Отримати зброю, починаючи з дальньої чоти, закінчуючи чотою Босого!
Новобранцям лишатися на місцях! Виконувати бігом!

З
дальнього кінця колони, двома цівками – з лівого й з правого боку, до її
голови, де на підсушеному серпневому спориші лежала кагатом складена зброя,
потекли бійці, вони підбігали, швидко знаходили свою зброю, цілували прапор і
так само швидко бігли на свої місця. З сідла Кречетового коня це нагадувало
якусь дитячу гру дорослих людей: було враження, що відбувається якась естафета,
й той, хто в ній переможе, отримає омріяний приз, з тією тільки різницею, що
тут приз отримував кожен.

Допоки
бійці озброювалися, під’їхала бричка з Зоряною Францівною і підводи від
курінного Рубашенка. Еля кинулася до мами й заходилася обціловувати, схопивши
долонями рідне-прерідне її обличчя, а Кречет доручив Поручнику розділити всю
подаровану зброю й боєприпаси по чотах. Коли всі, хто мав отримати зброю, її
отримав, стало помітно, що три чверті тих, хто стояв у колоні, неозброєні.

–А
це що за війська, друже Поручник? – суворо запитав Кречет, ледве стримуючи
посмішку.

–А-а-а…
а – це до вас прийшли, друже сотенний! – знайшовся Поручник.

–А
звідки ж будете, служиві?


Ми з Личків! – високим грудним голосом закричала молодиця, і голос цей видався
знайомим Кречету.


А ми з Тростянця! – хриплувато пробасив міцний дід, і Кречет пригадав його з
того бою в Тростянці.


А ми з твоїх Журавичів, Кречете!


А ми з Сильного!


А ми з Берестяного!


А ми з самої Гораймівки!

– Ми з Рудників!

– Ми з врятованого тобою Острова!

– А ми з Ситниці! – кричали чужі люди, і їхні голоси
видавалися Кречету рідними.

Та часу на сентименти не було. Кречет наказав шефові
штабу Поручнику й заступникові з безпеки «Сліпому» розділити несподіване
поповнення на «новобранців», з яких вони за тиждень мали зробити справжніх
стрільців, та «ополчення», яке мало влитися в уже створені по селах загони
самооборони.

– І дивись же мені, Сліпий, перевірити кожного до
сьомого коліна! Часи настають невеселі.

– Буде зроблено, друже сотенний! – радісно відповів
Сліпий, приховуючи вологу на світлих очах смушевою шапкою на лобі. – До
татарської потопи перевірю! Дякувати Богу, є з кого вибирати!

 

***

Нічого не змінилося в Пологах – вони стояли такі ж
напівживі, напівпорожні, якими й залишив їх Макар шістнадцять років тому. З чотирьох
з половиною тисяч душ пологівчан станом на 1932 рік залишилося на своєму болоті менше двох тисяч
вже через рік, а ще ж великий терор 1937-го, а ще двічі прокотилася
знекровленим селом війна, докошуючи найстійкіших, а ще голод сорок сьомого… І
хоч по війні спраглий до життя люд заходився активно плодитися й розмножатися,
як Господь заповів, та відновити свою людність селу вже було не до снаги, а
головне, неможливо було повернути радості й відчуття повноти буття. Село неначе
існувало, а не жило життям живих людей.

Нічого не змінилося й на Броварках – на них вирувало
життя: шовкова  зелена трава густезним
килимом покривала напоєну вологою землю, даючи необхідну поживу численним
гуртам худоби; мереживо озерець кишіло рибою, жабами й п’явками, гарантуючи
безтурботне життя людській і дикій птиці та щоденну норму фосфору мешканцям
Поліг; комарі, цвіркуни і коники перетворювали кантату жаб’ячого хору на
симфонію лугового життя.

Нічого тут не змінилося. Змінився сам Макар. А разом з ним
змінився цілий світ: щось зникло в ньому для Макара, щось відгуло, відбуло,
відболіло, а може, просто в’язким і тягучим став його щемкий біль… Надто тяжко
було Макарові вдягати на себе маску щасливого будівника світлого майбутнього
для всього людства, втративши надію на таке майбутнє для своєї України.

Тиран і вбивця Йосип Сталін помер 5-го березня 1953 року –
саме в день повернення родини Макара в Пологи. Помер тиран, як і личить тиранам
– майже добу провалявшись у власному блювотинні й сечі. Страх, яким він оповив
величезну людиноненависницьку імперію, скував навіть його найближчих холуїв і
лакеїв – боялися постукати до кабінету на ближній дачі в Волинському, в якому
спало чудовисько. Відчинили двері тільки його найближчі подільники, викликані
охороною сатрапа – члени Президії ЦК КПРС Берія, Хрущов, Молотов і Малєнков.
Двері відкрили й побачили немічного Сталіна, що лежав на підлозі, й довго ще по
всіх закутках безмежної кривавої держави перешіптувались між собою зухвальці,
передаючи слова бравого генерала-гульвіси Василя Сталіна, який прибув трішки
пізніше: «Отравілі отца, сволочі!». Бо ніби Хрущов спеціально запустив слушок,
що наодинці з вождем залишався Берія, у
якого з собою була ампула з отрутою, і що саме Берія не дозволяв викликати
лікарів, які й справді з’явилися на тій БЛИЖНІЙ дачі тільки через п’ять годин,
начебто через ожеледицю у Москві. А ще долітало до Поліг, що й навіть на той
світ не захотів піти рябий диявол наодинці, казали, що ніби на його похороні
одурілі від горя московські раби в нестримному бажанні востаннє побачити свого
тирана, своє божество, влаштували таку товкотнечу, що перетолочили на котлетний
фарш тисячі таких самих згорьованих
непоправною втратою рабів чи то померлого, чи то добитого тирана… Крик і стогін
стояв по безмежній державі. Плач і розпач!

Ніхто не плакав у пологівських хатах. Хіба що голова
колгоспу Шарий – у конторі та голова сільради Обертій – на мітингу.

– Ось побачите, Макаре, інше життя почнеться! – пошепки
радів Дмитро Максимович, тато Макарової донечки Соломійки, перший чоловік Макарової
дружини Ельвіри.

– Не скоро воно почнеться, спочатку ті кремлівські щури
мають перегризти одне одному горлянки.

– Та звідки такий скепсис, Макаре? Ось погляньте, –
показав передовицю «Правди», – вони вже домовилися про колективне керівництво:
Георгій Малєнков – Голова Ради Міністрів СРСР, Микита Хрущов – перший секретар
ЦК КПРС, Лаврентій Берія – Міністр внутрішніх справ і держбезпеки.

При згадуванні імені Хрущова Макара пересмикнуло, при
згадуванні імені Берії скособочило обох. Мабуть, небезпідставно…

– Такий компроміс не може бути тривалим, у кожного із них
руки по лікті в людській крові, отож, вони бояться й ненавидять один одного, а
відтак шукатимуть слушної нагоди позбутися конкурентів.

Наприкінці травня Макар з’їздив до Києва, купив своїм
дітям взуття та одягу на літо, а Дмитровим, окрім того, ще й іграшок. Дмитро
довго відмовлявся, а Роза просто до сліз розчулилася й прийняла дарунок з
вдячністю. А ще привіз Макар подарунок для Дмитра Максимовича – «Журнал
Московской Патриархии» №4, де на третій сторінці містилася промова Патріарха
Московського і всія Русі Алексія на похороні тирана.

«Великого Вождя нашего народа, Иосифа Виссарионовича
Сталина, не стало. Упразднилась сила великая, нравственная, общественная сила,
в которой народ наш ощущал собственную силу, которою он руководился в своих
созидательных трудах и предприятиях, которою он утешался в течение многих лет….
Мы веруем, что и наша молитва о почившем будем услышана Господом. И нашему
возлюбленному и незабвенному Иосифу Виссарионовичу мы молитвенно, с глубокой,
горячей любовью возглашаем вечную память».

– Вічну ганьбу собі і цій церкві вони «возглашают»! –
сумно промовив Дмитро. – Шпарить, бісів піп, так, ніби й не було організованої
Сталіним «безбожної п’ятирічки», ніби й не руйнували сотні церков, ніби не
нищили десятки, сотні тисяч священиків. Вони ж зі мною разом свою голгофу на
Соловках  проходили! Ніби не було у нас
того страхітливого голоду! – вибухнув він несподівано.

– Дмитре! – злякано вигукнула Роза.

– Досить вже боятися, Розо. Обридло, – так само
несподівано згас.

– Ти ж бачиш, Митю, навіть Патріарх їхній боїться і бреше,
– не здавалася дружина.

– Бо така в них церква! – огризнувся чоловік.

– Тепер це і наша церква, Дмитре Максимовичу, – нагадав
Макар.

– А-а-а! – простогнав приречено Дмитро, ніби хотів
приспати щось у самій гущі власного єства, власної гідності.

Відбуяла перша після повернення весна на Броварках,
позмовкали, знайшовши собі пару, очманілі від кохання й еротичних сподівань
солов’ї, й нова новина від Дмитра Максимовича мала здивувати Макара: в Києві
звільнили з посади першого секретаря ЦК КП(б) України росіянина Леоніда
Мельникова, а замість нього обрали О. Кириченка – першого з українців за
походженням на таку високу посаду. Мельникова не просто звільнили – його звинуватили
в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні.
Олексія Кириченка ж керівником республіканської партійної організації обрано за
рекомендацією Президії ЦК КПРС. З 1938 року він працював в апараті ЦК КП(б)У по
кадрах, у 1945 – 49 рр. – перший секретар Одеського обкому і міськкому партії.
У 1949 – 53 роках – другий секретар ЦК КП(б) У.

– У пролетаріату нема «отєчєства», Дмитре Максимовичу! –
похмуро нагадав Макар. – Продаючи душу дияволу, вони зрікаються й роду.

– Та ж кров, Макаре, вона ж однак покличе! – гарячкував
Дмитро. – Не все ж воно вигоряє у їхніх душах.

– Побачимо. А те, що рекомендовано Президією з Москви,
означає, що Хрущов шукає собі підтримки в боротьбі за владу з боку українських
більшовиків, яких добре знає й з якими пов’язаний спільно пролитою кров’ю
українців. Але той колобок таки затіяв ризиковану гру, чекаймо несподіванок!

– Та, може, воно й непогано для нас, може, більше
доморощених керівників тепер буде по Україні, своїх.

– Не свої вони, на жаль, такі ж самісінькі, як і ті
заброди, а часом ще гірші!

Розмова ніби й не клеїлась, але й поділитись у Пологах своїми думками
було ні з ким – ні Макару, ані Дмитрові. Ніби й були їх долі понівечені одною
лютою бідою, ніби й пили вони один отруйний напій радянського щастя, ніби й
кров проливали одну – українську, та один з них проливав її за Україну, а інший
за окупанта. І хоч не знав Дмитро Макарових стежинок, та відчував у ньому
задавнену загадку, непроглядну таємницю. І хоч знав Макар Дмитрові дороги, та
бачив, як прагне той виправдати себе у власному серці за ті, нібито скоєні ним
колись, злочини, які він спокутав перед радянською владою пролитою за неї
кров’ю, а вона його навіть милостиво простила. Ці недомовки поміж ними не
давали їх душам відкритися одна одній. А в серцях їхніх жила спільна любов до
одної жінки – до Елі. Отож, друзями вони не ставали, але сповідатися спішили
один до одного.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!