“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
(уривок з роману)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Присвячую моєму синові,
воїнові Збройних Сил України
…Я громами кричу!
За усі покоління благаю,
Над землею лечу –
До живих і до мертвих волаю:
– Прокидайтесь, боги!
Піднімайте полки і дружини,
Не пройдуть вороги –
Рать московська…у пеклі загине!
…Повертайтесь, сини, –
У боях ви незламно стояли.
На дорогах війни
Україну і Світ рятували!
Спливала тепла травнева ніч. У густій темряві від ріки тихо повіяв свіжий ранковий вітерець, а на сході ледь-ледь просвітлів далекий небокрай. Група українських розвідників обережно пробиралася між кущами та деревами правого, вищого берега Сіверського Дінця, прислухаючись до нічного шепоту води та приглушених, хаотичних звуків, які лунали з ворожого лівого боку. Там, за рікою, вже за кілька десятків метрів були позиції російської десантури, звідки регулярно велися провокативні обстріли та засилалися розвідувально-диверсійні групи. Їхня ліквідація, як і контроль сірої, нейтральної зони, входили в обов’язки підрозділів української розвідки. Це була вкрай небезпечна боротьба, бо ворог також полював на наших розвідників і часто великі, болючі втрати несли обидві сторони.
…Раптом серед тиші під ногою одного з розвідників гучно тріснула суха гілка і той від несподіванки глухо вилаявся. Всі бійці миттю зупинилися, сторожко прислухалися та вдивлялися в нічну темряву.
– Тихо ви! Забули про небезпеку?! – ледь чутно, але різко прошепотів командир групи майор Прокопенко, – обережно ступайте та промацуйте перед собою грунт. Тут можуть бути міни.
– Командире, є міна! Я до неї ледь доторкнувся рукою і відчув метал, – почувся стривожений голос поруч. – Але я руку вже зняв. Слава Богу, що ця міна мене не почула! – полегшено зітхнув боєць.
– Замріть усі! Спокійно, спокійно хлопці, без паніки! – приглушено шепотів командир, відчуваючи, як у нього самого відразу змокріла спина. – Можливо, що це одиночна міна, можливо, але будьмо обережними – тут може бути й мінне поле… Нам до світанку конче треба вибратися звідси, бо вранці кацапи нас виявлять і накриють своїм вогнем, І тоді вже нас ніхто не порятує… Але й мінної загрози не можна ігнорувати, ви самі добре знаєте, що вони кожної ночі закидають такі гостинці до таких лісосмуг. Тихо відпочиньте пару хвилин, а я подумаю.
Розвідники завмерли, лише важко дихали, добре розуміючи можливі смертельні наслідки лише одного хибного кроку чи необережного руху, та вони довіряли волі, а також досвіду свого командира.
– Так! Чітко виконувати команду! Я буду йти першим, промацуючи стежку, а ви по одному рухайтесь за мною слід у слід… І не відхиляйтеся ні на крок,.. а ще – пильнуйте і моліться Богу!
Командир вийняв ножа і відчув, як тремтить його рука. «Спокійно, майоре, спокійно. Ти не маєш права виказати хлопцям своє хвилювання…Ну, давай, починай, починай уже Андрію!» – і примушував, і водночас заспокоював себе. Він присів, уважно вдивляючись у темряву, обережно промацав ножем стежку перед собою, переконався, що дотику до металу немає, і зробив перший короткий крок, потім другий, третій. Спиною відчув, що за ним, схвильовано дихаючи, рушили його розвідники… Так, крок за кроком, зупиняючись та обмацуючи ножем землю, командир та його група виходили з небезпечної пастки. Лише один раз майор відчув, як лезо його ножа торкнулося до металу, але мовчки та обережно обійшов цю небезпеку і знову рухався далі… Здавалося що не буде кінця цій страшній лісосмузі, заваленій уламками дерев, порослій кущами та густими бур’янами. І коли, нарешті, вкрай зморені розвідники вийшли на знайому, витоптану стежку, що виводила їх із тієї небезпечної зони, то знеможено сіли на зрошену траву, довго відпочивали й мовчки дякували долі за порятунок.
– Спасибі, командире, за витримку та повернення до життя! – нарешті стримано подякував майору найстарший за віком і досвідчений у військовій справі Кузьмич, – бо найгірше, що могло бути в той момент – це наша паніка. А її не було. То значить, ми чогось-таки з вами варті, так, розвідка?! – звернувся він до мовчазних, натомлених побратимів.
– Так, паніки в складній ситуації ми не допустили, – відповів за них командир, – і все, що сталося – це також наш важкий бойовий досвід. І слава Богу, що обійшлося без втрат. Але далі легше не буде… і нам до цього треба бути готовими, хлопці. Вони також набувають досвіду та збирають по всій своїй величезній, болотній імперії техніку і людей. А нам з вами треба вистояти, козаки! – промовив він, уже зводячись на ноги. – А тепер – пора повертатися, бо вже світає.
Втомлені розвідники поволі піднімалися, розминаючи занімілі м’язи та уважно оглядаючи навколо себе місцевість.
– А ти, Ведмеденко, рухайся обережніше на марші та більше не ламай наші дерева в лісосмугах. Та ще під носом у такого ворога! Це ж тобі не в рідному лісі зайців ганяти! – пожартував Андрій, щоб підбадьорити молодого, могутнього бійця, який ненароком гучно зламав гілку. Він помітив, що той усе ще переживає за свій необачний крок і гостро відчуває свою провину.
– А ми його тепер прозвемо «ломакою», – підкинув жару у вогонь розвідник на псевдо «Хміль», який крокував поруч з ним, – ломака, що ламає гілляки! – усміхнувся він, задоволений своєю видумкою.
Але Ведмеденко з тону командира уже зрозумів, що всі хлопці пробачили його нічну, таку прикру необережність, тож заспокоївся, відразу відчув полегшення, і враз осмілів:
– Так я ж вас тоді отим сигналом усіх попередив, що ми вже на мінному полі! Може й життя вам врятував, бо ви йшли занадто безпечно, неначе в сусіднє село на танці… Та за таку пильність – можна й ордена мені давати! Заслужив! – басом віджартувався він…
– Ах ти ж ведмедяро! Орден тобі треба?! – А наряд на тиждень не хочеш за те що міг розбудити всіх москалів на наші голови?! – враз повеселішали та зашуміли розвідники.
Ведмеденко ще підшуковував слова, щоб влучно відповісти на жарти товаришів, але командир враз рішуче припинив суперечку:
– Ну все, досить, хлопці! Не розслаблятися! Повертаємося на базу, бо скоро вже сонце зійде… Там у себе відпочинемо, як слід, і обговоримо усі події минулої доби, – намагався заспокоїти розвідників командир, задоволений їхнім психологічним станом:
«Добрі в мене хлопці, відповідальні та надійні, – берегти їх треба! Але й ворога мусимо перемагати, бо він нам не залишає жодного вибору! Або ми їх – або вони нас! Третього немає…» – підвів для себе підсумки Андрій.
* * *
Вже дві доби не припинялися посилені ворожі обстріли. Рашистські війська і раніше мали тотальну перевагу в боєкомплектах, тож буквально накривали вогнем з усіх видів зброї батальйон територіальної оборони, який займав вигідні позиції на правому березі Сіверського Дінця. Не рахуючи втрат, окупанти намагалися прорватися через українські позиції, щоб вийти на оперативний простір і просуватися далі на Лиман і Краматорськ. Раніше тримати оборону допомагала українська артилерія, яка мала значно менше боєприпасів, але переважала москалів за дальністю та точністю враження. Та артилеристи вже більше тижня, як відійшли подалі від лінії зіткнення, а в оборонців залишилися лише автомати та єдиний пошкоджений міномет. Вже майже закінчилися харчі, а воду в сутінках, ризикуючи своїм життям під обстрілами, воїни брали з великої цистерни, яка стояла за кілька десятків метрів від їхнього розташування.
Напередодні бійці батальйону двічі відбили спроби ворожих диверсійних груп форсувати річку на гумових човнах і завдали їм суттєвих втрат в живій силі та знищили усі їхні плавзасоби. Але й самі понесли болючі втрати, бо тоді, для підсилення атаки, ворожа артилерія раптом ударила і по своїх, і по наших позиціях… Тепер, коли москалі підтягнули резерви і ще більше посилили обстріли, ситуація ставала вже критичною…
Наближалася ніч, а ворожий вогонь не вщухав. Майор Андрій Прокопенко зібрав своїх розвідників, які разом зі штабом дислокувалися в старому, напівзруйнованому будинку колишнього навчального закладу. В цей час на подвір’ї знову гучно пролунали кілька артилерійських вибухів.
– Пристрілюється москальня! Добре, що стара будівля має міцні стіни, але й вони вже не витримують, – зауважив Андрій і якусь мить помовчав, доки його вояки зайняли місця навколо. – А тепер слухайте мене уважно, – я відведу на позиції чергову зміну, перевірю пости, а ви поповніть запаси води, огляньте зброю та лягайте відпочивати. Нам усім треба добре відпочити, бо завтра буде важкий, а може й вирішальний день!
– Ніби він сьогодні був легкий! Он як гучно бахкає русня! – пробурчав молодий боєць, який збирався на чергову зміну та вже готував свою зброю.
– А на війні легких днів не буває, синку… Ось виженемо цю банду з нашої землі – тоді й відпочинемо, – спокійно промовив майстер-сержант Кузьмич, досвідчений, спортивний та добре тренований вояка, родом із Запорізької області, який мав досвід служби в миротворчому підрозділі України в Косово. – Як не зупинимо їх тут, то вони знову будуть перти на Харківщину, на моє Запоріжжя, Дніпро, на твою рідну Житомирщину, а там і далі… Бо така натура всякого окупанта. А тим більше цього, – ординського… Вони ж не воюють, а «рятують» придуманий ними «русскій мір», стираючи на нашій землі все живе навколо себе. І найперше стирають цей Донбас, який вони, ніби-то, «прішлі защіщать». А деякі дурні їм тоді повірили. Тож готуйся, накопичуй праведний гнів на москаля, та не схиби і завжди будь у добрій спортивній формі, синку! Бо це часто рятує нам життя.
– Та я вже знаю,… ці орки нахабні та підлі, але також не залізні, – примирливо погодився боєць. Він брав участь у кількох боях, рятував поранених побратимів і бачив завалені ворожими трупами лісосмуги, по яких продовжували бити їхні ж гармати.
В літню спеку страшні запахи від тих лісосмуг були нестерпними.
– Не розумію лише психологію їхніх командирів, – вони що, тупо посилають своїх солдат, щоб ми їх тут утилізували?! Де і в чому їхня логіка? А тим дурним кацапам, що сидять у своїх окопах, мовчки спостерігають і ждуть, щоб потім і самим лягти тут трупом, – хоч би що! Вдихають цей страшний сморід, бо тіла своїх вони не забирають, а часто ще й поранених там кидають… Ну що це за люди такі?! – не знаходив відповіді молодий хлопець із доброї української селянської родини…
– Ой, не накаркай, молодий! У них логіка проста – розвідати наші слабкі місця та й ударити туди всіма своїми силами, – озвався розвідник на позивний «Сич», – нас тут ще хоч річка прикриває, та й берег наш вищий, бо лише автоматами з таким ворогом не дуже навоюєш… Ви там добре пильнуйте в дозорі, хлопці, бо щось воно мені неспокійно!
– Та все буде добре, ми їх он скільки наклали! Не думаю, що вони сьогодні знову полізуть. А полізуть, то ми їх знову зустрінемо. Я не збираюся тут вмирати, – здригнувся голос у молодого бійця.
– А ти не зарікайся, синок! – знову озвався Сич, – у цій м’ясорубці, де бачиш стільки смертей, з часом мимоволі звикаєш до думки, що й ти можеш загинути. І тоді стає легше воювати, бо постійний страх смерті паралізує волю воїна, робить його вразливішим. Я знав таких «героїв», які десь знаходили спиртне та добре захмелілими самі лізли під ворожі кулі, але були й такі, що трусилися від страху на дні окопа та не реагували ні на команди, ні на реальні загрози. Всі вони вже в землі…
– Це природно, хлопці, що нормальна людина відчуває страх, – втрутився в розмову Андрій, – бо страх застерігає, а інколи й мобілізує людину на війні… Треба лише навчитися гамувати страх, коли це потрібно. Щоб зібрати всі сили, обійти небезпеку, здолати ворога, виграти цю війну і всім живими повернутися додому, до своїх родин. Це наша найвища мета, бо ми на своїй землі. Хай вони нас бояться, хіба не так?! – підсумував він.
– А тепер – досить розмов! Зміна за мною, а решті – всім відпочивати! – звівся на ноги та припинив розмови Андрій. Він взяв свою зброю, оглянув зміну розвідників, які вже прямували до виходу і мовчки вийшов за ними…
Майор провів чергову заміну на трьох опорних пунктах та прислухався до звуків з боку ріки, до далеких і близьких вибухів,
«Сьогодні ріка пахне прохолодою, травою і…тривогою. Там точно ворог готує провокацію, або й новий наступ. Сил у них достатньо, а нахабства – ще більше. Не минуло й двох тижнів, як ворожа диверсійна група вночі таємно переправилася через ріку в зоні відповідальності сусідів та вийшла в наш тил і зайняла село, в якому недавно відкрили відділення «Нової пошти». Двоє розвідників поїхали в це село, щоб отримати посилки на свій підрозділ, але потрапили в засаду і були відразу знищені. А молоді ж були хлопці! Молодшому лише двадцять два минуло. І як можна вгамувати вічний біль їхніх матерів?! Тоді була розстріляна ще й наша військова колона, яка їхала на підсилення захисників Бахмута. Загинуло до сотні наших воїнів… Ми, звісно, ліквідували терористів, але наших хлопців уже не повернеш», – тяжко зітхнув Андрій, пригадуючи наболіле. Він міг того дня заборонити своїм воїнам вихід за межі розташування підрозділу, але поступився на їхнє прохання. Мав сумнів, але поступився… Довірився їхньому досвіду, а вони втратили пильність. Важкий урок, який не виправдаєш війною…
Майор тяжко зітхнув, ще постояв, прислухаючись між вибухами до звуків з протилежного ворожого берега, оглянув територію бази та обережно пройшов до приміщення, де відпочивали його розвідники, вже давно звиклі до постійних гарматних обстрілів та кулеметного вогню.
«Що ж буде далі? З нашими силами ворога нам не втримати, а команди на відхід немає. Комбат вимагає від штабу бригади підкріплення, чи нової команди, а у відповідь лише чуємо, що треба триматися. А як?! Ми й самі розуміємо, що тут, за рікою ми маємо чудовий природний оборонний рубіж, який можна успішно тримати і нищити ворога місяцями… Але ж не голими руками! Вчора зі штабу бригади пообіцяли прислати танки, яких ми так і не дочекалися. Комбат послав у бригаду начальника штабу, але той досі не повернувся. Мабуть, і там ситуація не краща», – думав Андрій, уже дрімаючи у своєму звичному, випробуваному часом, спальному мішку…
Втомлений тривогою і ворожим вогнем, він заснув майже миттєво. Йому приснився літній, крутий і квітучий берег Дніпра, на який піднімалися його дружина Мар’яна та донечка Іринка. Вони чомусь поспішали, швидко перевдягалися та стривожено махали йому руками, а донька схвильовано, наполохано гукала:
– Татку, татку, іди за нами! Іди сюди, бо десь близько гримить і скоро буде гроза! Татку, швидше, ну швидше ж, бо я боюся! – вимагала дитина.
– Яка там гроза, донечко?! Ще тільки полудень, он сонце припікає… Піднімайтесь до машини, я вас зараз наздожену…
Андрій, що вже підпливав до берега, заспокійливо помахав їм рукою, ще раз пірнув у чисту, прохолодну дніпровську воду, що лагідно пестила його тіло, і неохоче вийшов на берег. Він озирнувся, витер рушником обличчя і лише тоді помітив важку, темну хмару, яка вже закривала собою весь обрій і швидко, як жива, насувалася на гаряче, сліпуче сонце Він підхопив свій одяг, миттю підняв доньку на плече, схопив дружину за руку і силою витягнув їх на крутий схил. В цей момент небо навпіл розчахнула сліпуча блискавка, а над їхніми головами гучно грякнула страшна громовиця..
* * *
Розвідників підняла потужна хвиля близьких вибухів і вони миттю одягнулися і звично стали до зброї. Андрій наказав їм зайняти кругову оборону біля вікон, та при цьому не забувати про безпеку, а сам кинувся бігти коридором до приміщення штабу, де перебував командир батальйону.
«От тобі й сон в руку! Донечка мене попередила…», пригадав він свій неспокійний відпочинок і помітив, як його бійці вже займають позиції біля вікон. На бігу він оглянув коридор і подумав про те, що стара покрівля давно знищена, а стіни приміщення продовжують розвалюватися під ворожим обстрілом. Ще відчув потужний вибух за вікном, далі сильне, пряме влучання, що струсонуло їхній будинок і… впав на підлогу.
…Мов крізь туман він почув переляканий голос молодого санітара, який виправдовувався та ледь не плакав, відмовляючись робити пораненому перев’язку, і різкий окрик одного з розвідників на позивний «Хміль»:
– Ану геть, нікчема! Ти ж санітар, – а боїшся рани! Понабирають вас, нездар… Дай мені кровоспинний порошок і бинт!
– Та я ще ніколи не бинтував поранення в голову, тому й боюсь… ось бинт є, а такого порошку в мене немає…
– Ну так принеси швидко! І скотч прихопи… Ох, і вояки ж, хай вам грець!
«Про кого це вони?» – свідомість стала повертатися і Андрій почав поволі зводитися, ще не відчуваючи болю, але вже усвідомлюючи, що кров заливає обличчя, наповнює рот і заважає дихати.
– Що це зі мною? – натужно запитав він свого рятівника, спльовуючи кров.
– Та трохи влучило… Зараз ми перев’яжемо і все буде добре, майоре… Лише присядьте та заплющіть очі, бо може обпекти…Не бійтеся, я вже маю такий досвід. Санітар, ану ворушися! Обережно протри йому рану! Та легенько, я тобі сказав, бовдуре!
Андрій заплющив очі, санітар обережно витер кров на обличчі і прикрив очі рушником, а досвідчений рятівник щедро сипнув порошок на рану. Обличчя Андрія ніби обпекло вогнем, він сіпнувся і тихо застогнав:
– Боляче? Потерпи, командире, – винувато промовив розвідник, – біль пройде, а кровотечу ми вам уже зупинили. Це треба було зробити обов’язково… Давайте я допоможу вам пройти в підвал і там краще перев’яжемо, бо тут уже залишки стелі на голову сипляться, – зреагував боєць на безперервні вибухи, та вже за мить – сам упав без свідомості від удару осколком у спину. На його стогін обернувся один з розвідників, які вартували біля вікна.
– Петре, командир поранений! І Хміль лежить біля нього з раною в спині. Треба їх обох затягнути в підвал, щоб там перев’язати – крикнув він напарникові, вже підбігаючи до поранених – Ти пильнуй за територією вже сам, а ми тут із санітаром удвох упораємося.
Він міцно обхопив Андрія під руки і вони поволі зійшли розбитими сходами в підвал, заповнений бійцями батальйону, що панічно дослухалися до влучань по території та будівлі бази.
Біль на обличчі трохи вгамувався, санітар уже надав першу допомогу Хмілю, далі поспіхом, але професійно, ніби загладжуючи свою провину, наклав чисту вату, забинтував поранену голову командира, закріпив пов’язку скотчем і обережно накрив каскою.
– Ну, нехай буде хоч так! – От бачиш, молодий, буде з тебе колись добрий ескулап, якщо будеш сміливішим, – з полегшенням зітхнув розвідник, звертаючись до санітара. – Тепер треба нам звідси якнайшвидше вибиратися. Доки нас тут усіх не привалило…
Андрій, долаючи головний біль та слабість, ледве звівся на ноги, оглянув наполоханих бійців і знесилено наказав їм вийти з підвалу, що може стати їхньою спільною могилою. Але ті лише здригалися від вибухів і панічно тулилися по кутках.
– Голосно повтори їм мою команду… Бо вони тут загинуть, або потраплять в полон до кацапів. А це ще гірше, – закашлявся від крові майор.
– Ви чули командира?! Ану, вставать! Вставать, хто хоче жити! – гучно повторив команду розвідник. Та молоді, ще не обстріляні бійці, мов паралізовані страхом, навіть не ворухнулися.
– Ходімо, майоре, бо й нас тут накриє уламками перекриття, – розвідник знову схопив під руки Андрія, який уже помалу приходив до тями. Лише відчував сильний гул у голові, солонуватий смак крові, яка сочилася і заважала дихати та підводила координація рухів на сходах. Але вони поволі вже вибралися в завалений, задимлений коридор.
– Треба їх також вивести нагору, бо вони всі там загинуть, – знову нагадав майор розвіднику про наляканих, деморалізованих бійців у підвалі, – і про пораненого Хміля не забудьте!
– Та вийдуть, як припече, куди вони дінуться, легкодухі! Якщо, звісно, не хочуть потрапити в донецькі підвали сепаратистів! Не хвилюйтеся, командире, ми їм допоможемо прийти до тями. А Хміль уже отримав допомогу і став на ноги. Він козарлюга міцний. Там у нього осколок пройшов навиліт через м’язи… І ви тримайтеся, командире!
А нагорі звуки вибухів почастішали та стали набагато сильнішими. Крізь дим Андрій помітив, що його розвідники й інші бійці продовжують охороняти всі вікна, огризаються кулеметними та автоматними чергами, значить ворог ще не прорвався на територію їхньої бази, хоч і люто нищить її потужним артилерійським вогнем.
Обережно пригинаючись та притримуючи каску, яка ледве трималася на забинтованій голові, він пройшов до приміщення комбата і ще від дверей почув його знервований, охриплий від крику голос:
– Ваші обіцяні танки так і не прийшли… Якщо не можете забезпечити підмогу, – дайте команду на відхід! Ми вже без боєкомплекту, а вони легко форсували річку та безперервно товчуть нас снарядами. Дайте команду, бо ми тут весь батальйон тупо положимо… Що-що? Можна організовано відходити? Ох, нарешті діждались… якщо вже тепер не пізно!
Він озирнувся на стук дверей, помітив скривавлену голову Андрія і безсило опустив руки:
– Ось так!… І тебе вже дістало, майоре?! Та ще й у голову… Як ти, – зможеш іти? Бо машини немає…Немає в мене машини, Андрію! А документи ось ці треба вивозити, щоб не потрапили до рук ворога… Не палити ж їх! Хоч може й доведеться спалити, – глухо і приречено промовив він до себе, нервово перекладаючи документи.
– То що будемо робити, розвідка?! – перевів погляд на карту комбат, а потім знову повернувся до Андрія. – Я щойно отримав команду на відхід… А як ми будемо свою землю, усе це повертати, як?! Якими силами, якими жертвами?! Ех, а ми ж могли би ще довго триматися за берег і бити цю чорну, знавіснілу від крові орду, якби була зброя та ще хоч трохи поповнення! Якби ж… Артилерію нашу не просто так відвели, – вони витратили всі свої снаряди! А надходження боєкомплекту не було… Гармати треба було рятувати, я це розумію… То чим же нам тепер триматися?! – ніби перед самим собою виправдовувався комбат…
А навколо гучно лунали вибухи, сипали пострілами кулемети й автомати і, здавалося, що цьому божевільному пеклу вже не буде кінця.
– Що там з нашими людьми, командире? – знову за мить повернувся він до свого пораненого офіцера, який також ледве стояв на ногах.
– Вибач, комбате, мені важко розмовляти… Мої розвідники охороняють вікна і подвір’я, а серед бійців батальйону є й такі, що поховалися в підвал і не виходять. Ворога на території штабу ще не видно. Схоже, вони нас обійшли флангами, уникаючи прямого бою. І нашу базу методично добивають артилерійським вогнем.
– Це я знаю, варіантів у нас небагато, – лише на мить задумався комбат, приймаючи важке рішення, а далі наказав:
– Тоді так, майоре! Я бачу, в якому ти стані… Хай твої розвідники далі тримають під прицілом територію, а ти бери ще двох легкопоранених бійців, – вони вже десь на виході з бази, – і йдіть попід лісосмугою у напрямку Краматорська до найближчого населеного пункту. Я з головними силами піду по прямій через пшеничне поле. Якщо вирвемось – то зустрінемось в селі. Ти вирушай негайно, а я зберу документи і спробую вигнати отих панікерів, бо база вже справді розвалюється… А над головами крутяться їхні безпілотники, будь вони прокляті, та ще й наші міни вибухнули від кацапського влучання! – на якусь мить знову у розпачі схилив голову комбат…
Андрій мовчав і співчував комбатові, який мусив приймати надто важке рішення, бо що б він не вирішив, а втрати особового складу будуть неминучими та значними.
– Ну все! Давай, Андрію, тримайся, брате! Треба робити все, що можемо! То, може, й Бог нам допоможе… А після перемоги – ще зустрінемося! Обов’язково зустрінемось, розвідка! – командир ще намагався підбадьорити пораненого.
Андрій потиснув руку комбату і мовчки вийшов за двері…
– Шкода майора, добрий і надійний офіцер! – тихо до себе промовив комбат, – боюсь, що з такою раною вийти з оточення, та ще наодинці – майже неможливо… Але нехай думає, що він когось наздожене чи комусь допоможе. Хай йому щастить! Місцевість він добре знає, – то може й вийде, якщо дорогою не впаде та не зустріне москалів… А ми будемо люто прориватися прямо через поле… І в нашій ситуації – надія лише на відчайдушну швидкість!
***
У цей час артилерійський вогонь ніби затих, а потім відновився з новою силою. Андрій почувався кепсько. Йому було тяжко залишати своїх перевірених розвідників, було незрозуміло, що його чекає попереду, але й залишатися для них тягарем, коли він ще міг рухатися самостійно, не хотів. Як і не міг не виконати наказу комбата…
«Знову кацапи посилили вогонь… А якщо я не зумію дійти, не вистачить сил, чи знову втрачу свідомість, або перехопить ворог, – що тоді буде?! Хто мені допоможе? Ні, ні, не можна думати про погане, треба виконувати наказ»…
Він вийшов на переоране вибухами подвір’я і повільно, навіть не пригинаючись, попрямував до виходу з території, шукаючи поглядом поранених вояків, про яких згадував командир… Ні біля виходу, ні на найближчих до бази стежках нікого не було.
«Мабуть, не дочекалися і пішли самостійно… Ну що ж, я тут знаю всі дороги, бо це обов’язок розвідки, аби лише вистачило моїх сил. Може, я їх ще наздожену та виведу на трасу…. Господи, допоможи мені все витримати!»
Він пригадав слова батька, тихо сказані йому ще тоді, коли вони з мамою прощалися з ним на порозі:
– Виконуй чесно свій військовий обов’язок, Андрію, бережи своїх людей, але й сам будь мудрим, пильним, обережним, не лізь даремно під кулі, синку. Бо ми з мамою хочемо, щоб ти нас провів на вічний спочинок, коли закінчиться наш земний шлях… А ми вже з нею немолоді… Так воно споконвіку було і так повинно бути, – завжди пам’ятай про родину… І ми всі будемо за тебе молити Бога, сину…
Андрій витер сльозу, яка несподівано набігла на очі:
– Я знову почув тебе, тату!.. Я всіх пам’ятаю – і вас із мамою, і мою вірну дружину Мар’яну, і нашу любу донечку Іринку, і сестру Ксеню, і всіх вас, мої рідні люди! Я зроблю все, що зможу. А зараз мушу йти… і мушу дійти! От лише голова болить… і пам’ять чомусь обривається…
А вже за годину ворожий обстріл бази батальйону поновився з новою силою. Комбат ухопив каску та автомата і вибіг у коридор. Біля крайнього розбитого вікна все ще тулилися до зруйнованої стіни два розвідники і тримали на прицілі подвір’я, де часто й гучно лунали вибухи, піднімаючи вгору хмари землі та чорної пилюки.
– Пильнуєте? Молодці, бійці! Але кацапи зараз під свій вогонь не полізуть… Ті боягузи підвал ще не покинули? Ні? Ну, зараз ми їх звідти витуримо! Інакше пропадуть, придурки… За мною, хлопці!
Комбат заскочив у темний, задимлений напівпідвал і спрямував автомат на сірі тіні, які боязко ховалися по кутках.
– Встать, сцикуни, миттю звідси! Чи надумали здаватися кацапам?! Так вони вас тут і положать, нікчемні боягузи! Наказую встати! Ми всі негайно та організовано відходимо з бази на нові безпечні позиції. Там життя, чуєте?! – Там, а не в цій норі! Вам ясно?! – грізно крикнув комбат і пустив автоматну чергу по стелі. Гучні постріли пролунали, як вирок, штукатурка посипалась на голови і кілька постатей звелися на ноги.
– Ану, розвідка! Вивести всіх з цієї нори! Хто не вийде – стріляйте сволоту!
Всі кинулися до виходу і за кілька хвилин підвал спорожнів, а залишки батальйону стали готуватися до прориву.
…Не встиг заступник командира розвідки старший лейтенант Сергій Божко перевірити кімнати, щоб не залишити в руїнах когось із поранених, як у цей момент громом рвонуло в коридорі, все навколо заповнило вогнем і димом та заклинило понівечені двері. Сергій опинився в заблокованій кімнаті, яку вже заповнював густий дим та вогонь. А двері все не відчинялися.
– Невже це кінець?! Має ж бути якийсь вихід! Ні, ні, – треба вириватися з цієї пастки, Сергію! Треба, треба! – вдарив ногою під замок раз, другий, третій… І знову невдало. Його легені рвало від диму, тіло трусило від кашлю. Зібравши сили, він ще раз ударив у двері всією своєю вагою і вони, нарешті, впали. Вогонь боляче лизнув обличчя, задихаючись, кашляючи, та перестрибуючи через завали, він вибіг у коридор, а далі на переоране вибухами подвір’я. Там, глибоко та часто вдихаючи свіже повітря, він побачив обгорілого й закривавленого комбата, якого піднімали та приводили до тями бійці. Як потім з’ясувалося, той виносив залишки документів з кабінету та потрапив під струмінь палаючого бензину з каністри, що під час вибуху здетонувала в його руках після вибуху в коридорі.
Комбат тримався гідно. Він наказав бійцям розбитися на невеликі групи і широко, через усе пшеничне поле, відходити до автомобільної траси, і далі – до нової лінії оборони. Він уперто йшов сам, падав і підводився, знову падав, і тоді його підводили й тримали бійці, що були поруч. А зверху, як круки, над ними кружляли ворожі безпілотники та наводили смертельний вогонь артилерії, допоки залишки батальйону не вирвалися з небезпечної зони…
Лише коли постріли та вибухи навколо почали стихати, біля двох десятків розвідників та бійців з інших підрозділів, які за наказом прикривали відхід головних сил знекровленого батальйону, без великих втрат зуміли пройти обхідним шляхом і успішно вийти на нову лінію оборони…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.