Борис Фінкельштейн. «Ляля, або Циганське закляття»

У десятому класі, десь у березні, до нас привели нову дівчину. Вона мала своєрідну зовнішність — яскрава брюнетка з чорними сяйливими очима, у квітчастій спідниці, плисовому жакеті й червоною хустинкою на смолянистому волоссі. Циганка. До міста прибув і став на околиці великий циганський табір. Дівчина була старша за нас. Мені тоді щойно виповнилося шістнадцять, а їй — близько вісімнадцяти, зовсім доросла. Звали її Ляля; і я її одразу примітив. Не скажу, що вона мені так уже й сподобалась, одначе надто вже незвичний мала вигляд на сірому тлі астраханської провінційної дійсності.

Знання в неї були наймізерніші, незважаючи на меткий розум і гострий язичок. Якось я їй щось пояснив з домашнього завдання, потім допоміг задачку розв’язати, потім насмілився провести додому. Цигани винаймали квартири в приватних будинках із просторими дворами, де й розташували свої шатра та коней. Чекали теплої пори, аби вирушити далі, — міркував собі я.

Це була зона дій однієї з міських підліткових банд. Називали її «косинські» (від слова «коса»), і на свою територію, а тим більше до своїх «баришень», вони нікого не підпускали.

Мою появу з Лялею вони сприйняли неоднозначно. По-перше: вони аж ніяк не мали права вважати циганку своєю, але по-друге: як же допустити «непорядок» на підконтрольній території.

— Слухай, — сказав мені їхній пахан, мій одноліток Паша на прізвисько «Козел», спльовуючи через залізну фіксу, — шурував би ти звідси, бо наваляємо.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

  • Куди це я маю шурувати? — обурився я. — А як же вона додому втрапить? Ви що, окупанти? Через ваш район уже й пройти не можна? Чи самим кортить клинці підбити?
  • Ні, — відказав Паша, — це не наше. За таке цигани яйця відкрутять. — І постановив: — Гаразд, проводжай, але в нашому районі не гуляйте, тільки додому й назад. Згода?
  • Згода, — відповів я і отримав дипломатичний імунітет.

А гуляли ми з Лялею переважно на Волзі. До середини квітня встановилася відчутна теплінь, потеплішали й наші стосунки. Подеколи і в чомусь ми зайшли досить далеко — адже дівчина вона геть доросла. Ну не так уже й геть. Ну аж не так, щоб, але все-таки…

Мене дуже бентежило, як до наших зустрічей поставляться її таборяни, особливо близька рідня, однак поки що підстав для тривоги не було. Батька її я жодного разу не бачив, навіть не знав, чи був той взагалі. Матінка — огрядна циганка — звертала на мене увагу не більше, ніж на будь-якого іншого хлопця з табору. За старшого ж у їхньому колективі був серйозний такий бородатий циган років п’ятдесяти. Цей тільки спитав, як мене звати, й більше мною не цікавився.

Чи було то кохання? Не знаю. Навряд, адже почуття ще не сформувалися. Радше взаємний інтерес, хоча доволі сильний.

Надходив Першотравень, свято. Через місяць ми закінчували школу, і я посилено готувався до вступу в технічний інститут.

  • А ти що збираєшся робити після школи? — якось спитав я у Лялі.
  • Поки що не знаю, — безтурботно відказала вона. — Мабуть, вийду заміж. Вожак уже домовляється.

— І ти навіть не знаєш за кого?

— А навіщо мені знати? — й вона перевела розмову на іншу тему.

Проте через місяць вона прийшла у великому сум’ятті…

— Ми вирушаємо звідси, — повідомила. — Через тиждень вирушаємо. А за два тижні мене вже видаватимуть — саме посаг внесли.

— Але ж ти школу не закінчиш! — закипів я.

— То й що? Я й так у десятий клас третій рік ходжу.

Але на її очах заблищали сльози.

Юначий максималізм нуртував у мене в крові, проте що я міг їй запропонувати, сам іще підліток. Провів її додому, і тут уперше на мене звернули увагу.

— Борисе, — сказав мені вожак, — більше сюди не ходи, я забороняю. Бо, гляди, матимеш проблеми.

Однак я не послухався й наступного дня прийшов знову. Цього разу мене зустріла матуся. Це було куди гучніше, ніж учора. Упершись руками в боки, вона повністю загородила своїм неохопним задом вхідні двері й говорила… Що вона казала? Це неможливо переказати. Я не чув такого ні досі, ні пізніше. Вона побажала, аби в мене все відсохло й відпало, щоб не було мені ані удачі, ані втіхи, ні щастя, ні ласки від жінок, ні грошей, ні багатства. Окремих слів я не зрозумів, але все разом це справляло доволі грізне враження.

Тут Ляля, яка стояла в мене за спиною (я проводжав її зі школи), потягла мене за руку, й ми відійшли на безпечну відстань.

— Борю, — мовила вона, — не бійся. Можливо, ми довго не побачимось, але я зараз поворожу, а ти слухай.

Ми зайшли в кущі, й вона раптом заплющила очі й заговорила незрозумілою мовою. Здавалося, то було одне довжелезне речення. Потім вона розкрила очі, поцілувала мене в губи й відвернулася.

  • Я зараз піду, — сказала. — Не йди за мною.
  • Що ти казала? — не втримався і спитав я.

— Це давнє заклинання. Воно вбереже тебе від проклять і зурочень до нашої майбутньої зустрічі.

  • А хіба ми зустрінемось?
  • Ясна річ, — кивнула вона. — Неодмінно.

На другий день Ляля до школи не прийшла, не з’явилася й наступного. На третій день я не втерпів, сам пішов до них — за ними вже й слід прохолов.

  • Виїхали. Геть усі, — повідомив господар.
  • Куди?

— А хто ж їх знає!.. Цигани. Шукай вітра в полі…

Другодні я не пішов до школи. Стурбовані батько й мати викликали лікаря, але той нічого загрозливого не знайшов. Я перебував у якомусь дивному стані заціпеніння — фізичного й розумового. За кілька днів усе минуло, я зумів дати собі раду, навчання тривало. Батько й мати так ні про що й не дізналися. Вони просто не помітили цієї історії, а я ніколи не відкривав її перед ними.

Доволі успішно я закінчив школу; склав випускні іспити, отримав атестат зрілості і вступив до інституту в Одесі.

Через три роки — травень 1966-го — я саме добував третій курс. Після лекцій, пообідавши в ресторані «Київ» на Грецькій площі (вдень він працював як їдальня), я мав час для прогулянки перед тренуванням. Дійшов до Соборного майдану, де сів на лаву й закурив. Роздивляючись довкола, звернув увагу, що в парку багато циганів, точніше, циганок. Вони хутко снували алеями, заговорювали до перехожих, пропонували поворожити, «позолотити руку». Одне слово — працювали. Чоловічої статі був лише один. Стояв осторонь і наглядав за порядком.

— Дай поворожу тобі, яхонтовий мій, — ураз почувся чийсь молодий голос, і поруч зі мною на лаву всілася молода циганка, підібгавши квітчасті спідниці. Далі вона пильно глянула на мене й несподівана цілком нормальним голосом спитала: — Борю, це ти? А це я, Ельвіра.

Ельвіра колись була дівчиськом, у тринадцятирічному віці передавала мені записки про зустріч. «Отже, нині їй шістнадцять, — подумав я. — Вродлива дівчина».

  • Так, це я, — відповів.
  • Ти?! — очі її раптово округлились, наче вона побачила щось дивовижне.

Далі вона хутко підвелася й голосно крикнула щось до своїх товаришок. За кілька секунд майдан спорожнів, циганки збилися у строкату зграйку і майже бігцем покинули територію.

Я сидів і нічого не міг збагнути; навіть не встиг спитати про Лялю. «А як же закляття? Адже ми мусимо зустрітись… — я труснув головою. — Ат, усе це дурниці, які в дідька заклинання, знайшов про що згадувати. Але ж Ляля…»

Того дня я так нічого й не дізнався.

Життя покотилося далі, приносило вдосталь різноманітних подій, одначе в куточку моєї пам’яті, десь у маленькій комірчині з великим замком на дверцятах, зберігалося запитання, немов таїна: «Що ж сталося?»

Як уже мовилося в одному з моїх оповідань, поволі я дійшов висновку, що всі життєві сюжети рано чи пізно завершуються. Цей завершився аж через шістнадцять літ.

Рік 1982-й. Я у відрядженні — Ставропольський край, місто Невинномиськ. Наш інститут, де я працював, готував проект реконструкції газопроводу — відведення до місцевого хімкомбінату. Я щойно приїхав і вийшов з вагона.

На пероні біля будівлі вокзалу просто на асфальті підібгавши ноги сиділа циганка середнього віку.

— Борю, — озвалась вона до мене тихо, коли я проходив біля неї, — це я, Ельвіра.

Я глянув на неї. На вигляд їй можна було дати років сорок п’ять. «Насправді їй заледве за тридцять, — я швидко вирахував подумки. — І я сам би її вже не впізнав».

  • Ельвіро, — спинився я, — що сталося з Лялею?
  • Нема вже Лялі, померла, під час пологів померла. А дочка зосталась, її теж Лялею звуть. Он вона стоїть поруч із батьком.

Вона показала на кінець перону. Там спиною до мене стояла висока молода циганка у квітчастих спідницях, плисовому жакеті й червоній хустці на смолянистому волоссі. Біля неї був літній чоловік у м’якому крислатому капелюсі, з довгою, притрушеною сивинами бородою.

— Утім говорити довго нам не можна, закляття на тобі, — сказала Ельвіра, збираючись іти. — Тільки вона може…

І швидко щезла з-перед моїх очей.

Я рушив у кінець перону, намагаючись для себе з’ясувати, чи могли напівдитячі ласки спричинити нове життя. Ні, здається, не могли. Мабуть же, не могли.

— Лялю, — покликав я.

Вона обернулася. Це була вона, Ляля, в розповні сліпучої краси й молодості своїх вісімнадцяти літ — яскрава брюнетка з чорними сяйливими очима. Ми мусили зустрітись, і ми зустрілися. Я зазирнув їй в очі, і, хоч стояв теплий і сонячний весняний день, поза коміром у мене пройшов мороз.

Вона усміхнулась – і чари, я відчув це, щезли. Я «позолотив» їй «ручку» всім, що було в кишенях, і подався геть.

Біля будівлі вокзалу мені знову стрілася Ельвіра.

– Чому ж ти не йдеш? — спитав я.

  • А навіщо тепер іти?! – вона всміхнулася. – Тепер уже можна й не йти. Хочеш, я тобі поворожу?
  • Нетреба, – відказав я. – Усе, що мало відбутися, вже відбулось.

Ми розійшлися – усяк по свій клопіт. Прощавай, Лялю! Думаю, ми в цьому житті більше на побачимось…