Ніхто не зна, що нас чекає,
А ми судьбі не довіряєм.
Ніхто ж бо наперед не знає,
Знайдемо де,
А де втрачаєм[1].
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли не знаєш із чого почати, почни спочатку. Так я зараз і зроблю. Близько десяти років тому я написав оповідання «Ляля, або циганське закляття». У ньому описані події, що реально відбувалися зі мною в минулому, їх вплив на подальше життя, юнацькі почуття, підліткові стосунки і багато іншого. Однак, треба визнати, що в реальних подіях було ще дещо, про що я не тільки не писав, але навіть не згадав. Як ви побачите з подальшого викладу, була для цього серйозна причина, а точніше – сама згадка могла стати причиною подальших подій. Відбувалися ці події так давно, що зараз, вдивляючись у минуле, я прийшов до висновку, що всі терміни можливих наслідків вже минули. У правильності висновків я не зовсім впевнений, проте спробуємо…
Так ось – 1963 рік, велике приволзьке місто Астрахань. Мені 16 років, я закінчую середню школу і прискореними темпами готуюся до вступу в інститут.
Одночасно залицяюся до однокласниці –дівчиною, циганкою, з ім’ям Ляля. Спочатку її родичі на мене особливої уваги не звертали, і ми разом гуляли у вільний від навчання час. Табір поки ще був на «зимових квартирах», і я отримав рідкісну на ті, та й на ці часи, можливість спостерігати їх світ із середини. Самі вони називали себе роми, й іноді говорили між собою незрозумілою мені циганською мовою. Втім, російською мовою вони теж говорили цілком пристойно. Чоловіки торгували, займалися різними ремеслами, жінки, у вільний від сімейних турбот час, жебракували й ворожили в людних місцях. Мені, як начитаному і «просунутому» юнаку, звичайно, було цікаво. Але я був твердо переконаний, що всі ці ігри в карти – суцільне шарлатанство, про що якось і сказав Лялі.
– Так, – відповідала вона. – Найчастіше, але не завжди… Є і таємне знання.
Ми довго сперечалися на цю тему і нарешті вона сказала:
– Я можу відвести тебе до моєї бабусі. Вона теж гадає, але не так як всі. Якщо не боїшся?
– Чого я повинен боятися? – обурився я. – Вона мене що, наврочить?
– Та ні, – відповідала Ляля, – просто її передбачення завжди збуваються, а чи потрібно тобі так багато знати про себе?
Мені довелося довго наполягати і просити, доки Ляля, нарешті, погодилася переговорити з бабусею про мене. Минуло кілька днів, і я вже встиг забути про нашу розмову. Більше мене хвилювало швидке розставання з Лялею – теплішало, і табір ось-ось повинен був піти у свої нескінченні мандри під вічним синім небом.
– Завтра ввечері тобі ворожить бабуся Гіта, – несподівано повідомила мені Ляля на черговій зустрічі. Я дещо розгубився від несподіванки, але постарався привести свої думки в порядок.
– Як мені матися? – запитав я в Лялі.
– Немає твердих правил, – відповідала вона. – Головне, дуже добре подумай, перш ніж висловити якесь бажання. Воно може здійснитися. Май це на увазі.
– Як це? – не зрозумів я.
– Ну, розумієш, це гадання на картах Таро. Воно не просто визначає, що й коли відбудеться у твоєму житті. Карти самі можуть впливати на долю, змінювати порядок речей і подій. Але за все треба платити…
– Грошима? – поцікавився я.
– Якби ж. Ні, не грошима. Ось, наприклад, з тобою має статися щось неприємне, але це будуть супроводжувати якісь хороші й потрібні події. Прибери неприємність – з нею зникне і все хороше. Тому будь обережнішим і не проси нічого, понад необхідне.
Увечері, повернувшись додому, я «заліз» у ВРЕ («Велика Радянська Енциклопедія»), потім ще в кілька довідників. Одним із них, як це не дивно, виявилася книга з бібліотеки мого математика-батька «Математична теорія ігор». Те, що я звідти почерпнув, мене, м’яко кажучи, спантеличило.
«Система символів, колода з 78 карт, використовується загалом для ворожіння; складне тлумачення, зв’язок з астрологією, окультизмом і навіть кабалою; походження й час виникнення достеменно невідомі…» Так, тут було над чим замислитися. Однак, немає сумнівів, мене чекала цікава пригода.
Тепер щодо бажань: я завжди до цього вважав себе людиною-невдахою, як тоді говорили в нашому середовищі – не фартовим. Карта мені не йшла, в «орлянку» і в «очко» я зазвичай програвав, продукти і промислові товари закінчувалися прямо перед моїм носом, коли я вистоював за ними в нескінченних соціалістичних чергах вічного дефіциту. Якось це явище навіть з математичною точністю обґрунтував мій тато, коли йому довелося читати лекції за новою тоді ще для нас наукою, – колишньою «служницею капіталізму» – теорія ймовірності. У 2010 році я написав про це розповідь «Я і ймовірність». Виходило, що я своєю участю завжди знижував вірогідність випадкового успіху, якщо не робив цей результат закономірним. Бути невдачливим для підлітка морально важко. Тому я подумав, що спробувати виправити цей природний недолік, використовуючи поки що невідомі науці практики, цілком доцільно.
Майбутнє довело наївність ще дитячого погляду на життя, але це буде потім…
Увечері наступного дня я сидів перед дуже на вигляд старою і дуже повною жінкою в задній кімнаті, без вікон, знімної квартири на околиці міста, де тимчасово мешкала циганська сім’я.
Ми розташувалися, підібгавши ноги, прямо на стародавньому, вицвілому від сонця килимі, навпроти одне одного. Між нами в чистій склянці стояла запалена свічка зеленого кольору, і дивний запах витав у кімнаті. Ляля залишилася за дверима, ми були в цій маленькій темній кімнаті тільки вдвох.
Бабуся Гіта сиділа тихо і нерухомо, нагадуючи скіфську кам’яну «бабу», яку я запам’ятав через зображення у шкільному підручнику історії. Обличчя її було сильно загримоване, очі підведені чорним. Несподівано вона ворухнула рукою, дістала десь зі складок широкого барвистої сукні темних тонів незвичайно товсту колоду замацаних карт і поклала її перед собою.
– Як тебе звати, хлопчику? – запитала вона дуже низьким голосом.
Я відповів.
– Ти хочеш дізнатися долю або змінити її?
– Дізнатися, – відповів я і обережно додав: – А потім, можливо, і змінити.
– Так не буває, хлопчику; можна тільки щось одне – дізнатися, чи змінити. Вирішуй сам.
І вона замовкла. Мовчав і я. Потім зважився:
– Змінити.
– Так чого ж ти хочеш?
– Успіху хочу, – відповів тоді ще зовсім юний, але вже честолюбний юнак. – Успіху й удачі у всіх моїх справах і починаннях.
– Так не вийде, хлопчику. Гарного й поганого, успіхів і невдач у кожного з нас в житті приблизно порівну. Успіх у великій справі неминуче викличе безліч невдач в дрібніших справах. Все одно буде порівну.
– Хочу успіху у великих справах, – твердо сказав я. – З дрібними я і сам як-небудь впораюся.
І тут бабуся Гіта перший раз усміхнулася. До цього її обличчя, яке заплило жиром, було зовсім нерухомим. Потім розділила колоду на дві частини, спритно вставила одну половину в іншу, потім ще раз те ж саме. Потім виклала перед собою шість карт з дивними картинками малюнками догори, накрила їх шістьма картами малюнками донизу і швидко перемістила всі карти, утворюючи нові пари. Після цього вона розклала якийсь незрозумілий для мене пасьянс, вдивилася в карти і глянула на мене, як мені здалося, з деяким інтересом. Потім швидко перетасувала колоду, відклавши всі карти з картинками вбік.
– Витягни будь-які дві карти з колоди, – сказала вона. – І поклади їх поруч цифрами вгору.
Я зробив це. Вийшло 5, потім 6.
– Можеш іти, хлопчику, – сказала стара жінка. – Ти отримаєш те, що хотів. Правда, це буде нелегко, і не впевнена, що тебе порадують результати.
Потім подивилася на дві карти із цифрами на килимі і додала:
– На 56 років, – і повторила: – на 56 років.
– Скажіть, – несміливо запитав я, – а що, потім мені везти не буде?
– Та ні, чому ж, для тебе і в цей термін мало що зміниться. Просто буде забезпечений кінцевий успіх, якщо ти будеш дуже старатися. Ну, а після цього терміну все вже буде повністю залежати тільки від тебе. Але, якщо ти розкажеш про пророкування коли-небудь, або кому-небудь, то воно тут же втратить силу. Так що – вихід є завжди. Але, не раджу цього робити, дуже не раджу…
І я пішов.
– Ну як? – із цікавістю запитала мене Ляля за дверима.
– Да так, нічого», – невизначено відповів я, пам’ятаючи про попередження.
– Значить, ти все-таки чогось захотів? – якось трохи розсіяно сказала Ляля і більше питань не задавала.
А через два тижні вони всі несподівано виїхали. І Ляля, і бабуся Гіта, і весь табір. Одну дівчинку з табору, Ельвіру, я зустрічав ще два рази – в 1966 і в 1982 роках. Але ситуацію це не прояснило. Я вчився, служив в армії, багато працював, ставив перед собою грандіозні, на свою думку, завдання, оступався, падав, помилявся, але йшов вперед і, як правило, домагався результатів. Звичайно, я міг віднести це до бабусі Гіти, але ж якщо багато працювати, то і без всяких карт і прогнозів можна домогтися успіху. І все ж хробачок сумніву завжди сидів у душі моїй. Нікому і ніколи я про цей прогноз не розповідав, хоча й не помічав, щоби мені відразу стало якось особливо везти. Нічого подібного. Як і раніше не «фартило» в азартних іграх, продовжували набиватися синці й шишки на вибоїстому життєвому шляху.
Але от якщо по-крупному:
– із двох рівноцінних для мене поїздів, один з яких зазнав катастрофічної аварії, я вибрав якраз уцілілий;
– у всіх, детально відомих мені, спробах замахів на моє життя, відбувалися абсолютно випадкові події, в результаті яких, як бачите, я вцілів;
– в особливо критичних життєвих ситуаціях я завжди інтуїтивно й дуже швидко вибирав найбільш ефективне рішення. Це ставало зрозумілим тільки через тривалий час, але повірте, що це так.
Частина із тих подій я описував у своїх оповіданнях, інші ще чекають своєї черги.
Отож, якщо по-крупному, то все зовсім по-іншому. Може бути і бабуся Гіта «вставила тут свої п’ять копійок». Хто знає?
Минуло багато років. У квітні 2019 року минуло 56 років з того самого дня, і я вирішив про це розповісти. Почав писати, але щось всередині мене зупинило. Тому пишу сьогодні, через ще два місяці – для надійності. Починав при яскравому світлі прекрасного каталонського ранку, а зараз за вікном уже зовсім темно, море дихає свіжим вітром, на чорному південному небі спалахнули яскраві зірки.
Значить, тепер все залежить від мене, а раніше? Так, досягав я успіху в моїх життєвих справах, але дорого за нього заплатив. Десятиліттями мені доводилося дуже багато працювати, обмежуючи час спілкування з близькими і дорогими мені людьми. Чи вартий цього той самий, досить ефемерний і тимчасовий успіх? Як багато втрачено на шляху до нього.
Збулось веління тайних мов:
Зустрів у світі він печалі,
А щастя, радість і любов
Від знаку темного втікали»[2].
Що сказала на прощання бабуся Гіта? «Це буде нелегко, і не впевнена, що тебе порадують результати». Як у воду дивилася. Схоже, що зараз, через тривалий час я дійсно не так уже й радий минулій, цілком успішній діяльності.
А як, власне, щастя, координується з успіхом? Досяг поставленої мети – щастя? Але, це ж дуже коротка мить, і не можна порівнювати його з довгим і великотрудним шляхом до цієї самої мети.
Цікаво, а що все-таки було на тому життєвому шляху, який ми, можливо, змінили?
Але, ніхто не може знати, що могло бути, якби не сталося щось інше. Залишається тільки йти своїм шляхом.
Люблю я відчай цей мій безмірний,
В останній краплі радість дана.
Одне я тільки тут знаю вірне:
Будь-яку чашу пити – до дна[3].
[1] Із вірша Андрія Дементьєва.
[2]Федір Сологуб, «Доля».
[3]Зінаїда Гіппіус, «До дна».
З російської переклав Ігор Павлюк
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.