“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
Зігнані колись з насиджених місць у нове соціалістичне місто посеред голого степу на ударне будівництво майбутньої греблі величезної гідростанції – славетного первістка сталінської п’ятирічки – мовчазні і прозорі наче тіні селяни із застиглим жахом в очах, грабарі з навколишніх мертвих хуторів, що до того дивом пережили страшенний голод, вподобали для тимчасового житла прихований у порості молодих дубків клаптик землі посеред скель.
Було це дуже давно, майже сотню років тому, проте всі ми дуже добре знаємо, – немає в світі нічого більш постійного, ніж щось тимчасове. Особливо, якщо справа йде про житло…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Міська влада багато років затуляла очі на убогі мазанки грабарів, що знайшли собі притулок серед гранітних розломів. А вже потім, після великої війни, що залишила по собі руїну з майже всього міста, навіть намагалася, правда без жодного успіху, узаконити наскальні домоволодіння. До того часу перших володарів халуп у скельній «нахабовці» залишилося зовсім небагато. Хтось передчасно відійшов у засвіти, не дочекавшись обіцяного владою світлого завтра. А когось забрали до себе у капітальні бараки номерних робітничих селищ і комфортні новесенькі п’ятиповерхові «хрущовки» благополучні діти та онуки.
До того ж непомітно текучий поміж пальців пісок постійних змін вже свідчив про початок нової ери. Прийшли інші, несхожі на минуле життя, часи. З іншими цінностями та іншими героями: то там, то тут у мальовничих місцях по берегах річки стали з’являтися закриті для сторонніх приватні маєтки з багатоповерховими капітальними дачами за високими міцними парканами, більш схожими на мури, з постійним відеоспостереженням по периметру і озброєною охороною біля воріт, які відчиняла та зачиняла автоматика.
Але ще задовго до того, як до безхазяйних земель посеред гранітних брил і залишків сумних самобудів залишеної в часі совдепівської доби на скелястому березі річки придивилися нові володарі міста – підприємливі люди з великими грошами, він – мовчазний і похмурий старий – вже оселився посеред заростей бур’яну і дикої ліщини у напівзруйнованому сарайчику, залишеному минулими господарями. Закріпив ломаною цеглою і бутом уривки поліетилену та іржаві залізні листи на даху для захисту від дощу, притягнув зі звалища продавлений матрац, жерстяну діжку «буржуйки», допотопний емальований рукомийник із соском та тьмяний, в плямах невиліковних язв на амальгамі, складень дзеркала-трюмо.
Навряд чи всесвіт здогадувався про існування старого. І тим більше малоймовірно, що його хто-небудь в цьому всесвіті хоча б трохи любив. Дружина пішла від нього багато років тому, бо втомилася від хронічного безгрошів’я і його безпробудного пияцтва, а діти, котрих він у минулому житті ніколи не балував душевним теплом, ставши дорослими, в свою чергу, теж викреслили його з свого життя і забули про його існування.
Його це мало бентежило. Він вже давно звик бути самотнім.
Навіть коли важко хворів і по декілька діб безсило лежав у кутку сарайчика на своєму смердючому цвілому матраці без їжі і лише вгамовував спрагу текучою скрізь дірки у даху дощовою водою, збираючи її у брудну консервну бляшанку.
І навіть, коли, здавалося, майже остаточно перетинав межу між життям та смертю, заходячись у нестримному кашлі і вже не маючи сил підвестися, відхаркував на земляну підлогу поряд себе кров, та справляв туди ж малу потребу.
Але чомусь його нікчемне буття все ж таки не завершалося.
Подолав хворобу він, наскільки це було можливо, приводив себе і житло в порядок, і знову, як вже багато років поспіль, робив щоденний обхід навколишніх звалищ та смітників, збираючи в багатошаровий мішок з-під цементу зім’яті пластикові пляшки, пивні бляшанки, картоні коробки та рвану одежу. Не гребував збирати й залишки несвіжої, але не зовсім зіпсованої їжі, яку у скляних банках або прозорих поліетиленових мішечках виносили до сміттєвих баків більш заможні співгромадяни, щоб підгодувати бродячих тварин і безхатченків, схожих на нього.
Самотність не обтяжувала старого. Втім, він був не зовсім самотнім. Колись, років із десять тому, до нього прибився величезний безпородний молодий пес із густою сірою в рудих підпалинах шерстю і розумними очами. Собака не докучав в йому. Він – собаці. Обоє вони не зазіхали на чужу свободу и не вторгалися на територію одне одного. Псові, що незмінно плентався трохи позаду старого, який обходив смітники, згідно мовчазної домовленості, законно належала мала частка щоденної здобичі, а він, у свою чергу, не претендував на щось більше і мовчазно задовольнявся підстилкою – шматком вовняної килимової доріжки під навісом зовні сарайчика біля його щілястої хвіртки і неголосно гарчав та недвозначно вишкіряв страшні жовті ікла, тільки-но чув десь близько незваних чужинців.
Старому та його собаці, двом безхатченкам-бурлакам і майже ровесникам, якщо рахувати короткий звірячий вік, в якому, згідно відомому правилу, рік собаки дорівнює людській семирічці, було легко зрозуміти ростучу з кожним роком взаємну тягу до тепла та спокою. Майже заразом вони обзавелися проблемами передміхурової залози і всієї сечостатевої системи, втратили більшість зубів і почали потребувати м’яку їжу, котру не потрібно ні гризти, ні жувати. У них водночас різко погіршився слух, помітно впав зір, а палаючі вогнем, помітно розпухлі, понівечені подагрою суглоби колін і стоп завдавали обом неймовірний біль під час ходьби.
Випещені, одягнуті з багатою недбалістю у чорне незнайомці, що дратівливо пахли дорогим одеколоном, якісним коньяком та ароматним тютюном, з’явилися в той недобрий день на стежках збезлюднілого селища раптово.
Вони ледь не знесли блискучим від хрому бампером свого величезного позашляховика ветхе житло старого. Собака насилу підняв голову, звично вишкірив залишки зубів на чужинців і в той же час, жалібно верескнувши і незграбно припадаючи на задні лапи, відскочив від хвіртки, бо отримав у сивий з пролисинами виразок бік безжальний та відчутний стусан тяжким окованим залізом чоботом.
Розмова зі старим теж була короткою:
– Затям собі, діду, ми проти тебе особисто і навіть проти твоєї злісної блохастої дворняги нічого не маємо. Але так вже сталося і це головне – май на увазі – ви оселилися на нашій землі. А за це треба платити. Ринкову ціну. Краще баксами.
Коротко стрижений здоровань закінчив говорити, криво посміхнувся, порухав, ніби жуючи гумку, щелепами і густо зі смаком харкнув на підлогу сарайчика під ноги старому.
– Маєш бакінські, бомжара? Ні? Прикро… Можливо, євро? Теж ні?! А хоча б якісь гроші в тебе є!? Немає… Очікувано. Ось тобі в цьому разі вирок: у двадцять чотири години вимотуйся звідсіля куди забажаєш, але тихо і по-доброму. Каналізаційних криниць, з котрих ваша смердюча братія кришки скомунізділа, в окрузі вистачає, не пропадеш.
В іншому разі тут же під цим сарайчиком завтра ввечері тебе і закопаємо. Нашвидкуруч. Станеш, старий, гумусом. У одній ямі із дворнягою. Або, якщо маєш бажання, втопимо живцем. Як у гангстерському Чикаго, блін, з тазиком цементу на ногах.
Незнайомець гидливо торкнувся плеча старого і витер пальці об його ж рукав:
– Ось такий, батя, розклад. Все тобі зрозуміло? Кивни ствердно, якщо так. Добре. І дуже прошу – не тягни з рішенням. Маю надію більше з тобою ніколи не зустрічатися. Для твого ж блага…
До вечора старий бездумно, як здавалося, просидів коло сарайчика, займаючись якоюсь, на перший погляд, недоречною справою. Він за допомогою капронової мотузки для сушіння білизни неквапливо латав дірку, що невчасно з’явилася на іржавому боці старезної металевої авоськи, що бачила часи розквіту совка, у яку раніше, зазвичай, ловив раків. Залатав. Склав у пласке коло. Переконався, що латка не заважає подальшому використанню. Потім знову розклав авоську, задоволено огледів її та приладнав до ручок залишок мотузки.
Собака весь цей час дрімав поруч. Він грів обвисле, мов дряблий напівздутий міхур, черево у теплому пилу і лише зрідка відривав важку голову від лап. Тоді він вдивлявся вкритими полудою очами, повними сліз, у марне і незрозуміле для нього заняття старого та вслухався в крихку тишу, котру час від часу порушували настирливі гнойові мухи.
Після заходу сонця старий, немов щось остаточно вирішивши, підхопив авоську і, помітно кульгаючи, побрів до берега річки, до того місця, де у заростях верби ховав невеличкий добре просмолений човен.
Пес неохоче підвівся та поплентався слідом за ним. Він дістався до човна в той момент, коли старий, хекаючи від напруги, насилу втяг у човен наглухо закриту та перев’язану для страховки капроновим мотузком авоську, до верху заповнену гладким прибережним камінням з дивною, широкою, капроновою ж петлею над ручками.
Старий чомусь з легким жалем подивився на собаку і указав йому на дерев’яну нешироку банку на носі човна:
– Я ж тебе, псино, із собою не кликав. Але, якщо вже прийшов, то нехай так і буде. Сідай, карета подана. Рибачити попливемо.
Вони відійшли від берега десь на півсотні метрів, туди, де холодні джерела, що постійно били з-під землі, створювали вируючий нурт. Старий кинув весло і перебрався на бак човна, ближче до собаки.
Старий обхопив пса однією рукою за шию, а другою упоперек тулуба, на мить задихнувся від смороду гниючої живцем плоті, прошепотів: «Адже напевно пропадеш. Як пити дати – пропадеш, братику, коли мене не стане. То й не гнівайся. Вибач!» – пригорнув на мить і неочікувано різко скинув собаку за борт.
…Пес відчайдушно борсався у воді. Він не бажав здаватися киплячій течії, яка розгойдувала човен і легко затягувала у пінну круговерть тріски, листя та побутове сміття, намагався підібратися ближче до човна. Старий оперся ногою на авоську з камінням, підняв весло, примружив очі і вдарив пса гострим краєм, цілячись у голову. При цьому він послизнувся, не втримав рівноваги і перекинувся у воду…
…Старий каменем йшов на дно. Він захлинався і втрачав свідомість. «Можливо, так мені і треба було. Це справедливо – смерть за смерть!» – встиг подумати він, захлинаючись каламутною водою, що тхнула тиною та мазутом і вже починала цвісти…
Він прийшов до тями десь через годину. Біля самого берега, в кромці прибою. Неподалік чорна хвиля мляво похитувала труп пса. Місяць освітлював збиту у криваву кашу шерсть на загривку пса і широку рану на його голові. Він все одразу зрозумів. Перед смертю собака вчепився залишками стертих до ясен ікл в рукав його піджака і витяг на мілководдя.
Старого знудило кров’ю, жовчю і річковим мулом. Він насилу, незграбно спираючись тремтячими руками на мокрий пісок, підвівся. Присів, знову і знову відхаркуючи мазутну гіркоту, що підкочувала до горлянки хвилями, собі під ноги. Його голова розколювалися від нестерпного болю. Старий стиснув руками скроні і захрустів зубами, навіть не відчуваючи, що вони почали кришитися. Ще раз кинув погляд на труп собаки, який досі гойдала чорна хвиля та ледь чутно, хрипко і сумно, як пес, що втратив хазяїна, заскиглив:
– Навіщо ти так зі мною, псино?! Навіщо витягнув, сучий ти сину! Що ж ти наробив, зрадник!?
Він скиглив все голосніше і все сильніше розгойдуючись, час від часу відриваючи руки від скронь і незграбно, майже по-дитячому, витирав брудними кулаками здавалося вже давно і назавжди забуті сльози, що раптом хлинули з очей.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.