Спершу кілька секунд вона чула дивний шерех. Незрозуміло звідки виник цей незвичний звук. Шелестів. Безперервно вібрував на одній ноті. Наче чайник з окропом у неохайної господині з хрипким від часу та кухонного жиру свистком. Або, ніби хтось невміло намагався свистіти, видуваючи повітря крізь відстовбурчені колечком губи, схожі на курячу гузку.
Ні, не так.
Спершу занепокоїлася руда такса Джулька, що дрімала в ногах у чоловіка. Смішно чхнула уві сні. Пошкребла ніс лапами. Підвела голову. Широко розплющила очі. Полохливо, тіпаючи вухами, вслухалася в налиту розведеною тушшю передранішню тишу. І жалібно заскавучала.
І тільки після вона почула цей незрозумілий шелест. А потім одразу ж пролунав оглушливий гуркіт. Її жбурнуло на стіну. Вона боляче вдарилася головою й знепритомніла.
Вони всією родиною довго клеїли прозорий канцелярський скотч на віконні шибки. Щоб, як стверджували диктори в телемарафоні, що триває безкінечно, уберегтися від осколків скла або близьких розривів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Спочатку клеїли лише хрест-навхрест, з кута в куток, як у старих воєнних фільмах. А потім, задля впевненості, ще й смугами, немов розкреслюючи скло, як аркуш для гри у «хрестики-нулики».
Сашенька напружено сопів на дивані над присунутим до нього впритул журнальним столиком, розрізав стрічку за довжиною зразка. Мати впереміш, то їй, то зятю подавала готові смужки. Джулька крутилася між диваном, столом з розкладеними сувоями скотчу, табуреткою біля балконного підвіконня та стрем’янкою коло вікна у суміжній кімнаті. Вона клеїла зосереджено, мовчки. Чоловік весь час поправляв окуляри, що сповзали з носа, і бурчав, що робота ця абсолютно безглузда, знаючі люди говорять про те, що правильніше було б просто відкрити склопакети і лише притиснути їх до рами пластиковими п’ятилітровими бутлями з водою. Тоді вибухова хвиля не вирве вікно, а тільки відчинить його навстіж. Та й скло не розсиплеться гострими уламками. Може, так і правильніше, але як тримати вікна відчиненими, коли на вулиці мінус десять, а у матусі гайморит? Та й Сашенька, скільки не напувай його молоком з медом і малиновим чаєм, починає шмаркати від щонайлегшого протягу. Тим більше, що ледве чи не кожну ніч доводиться проводити на підлозі у тісному передпокої.
Казали, що якщо поблизу немає укриттів або нічна повітряна тривога застала вдома, то треба, за можливості, користуватися правилом двох стін: перша, зовнішня – вбереже від осколків близького вибуху, а друга, міжкімнатна перегородка, – погасить вибухову хвилю. Про те, що трапиться при прямому попаданні ракети чи снаряда у будинок, усміхнені телевізійні диктори не говорили. Залишалося лише здогадуватися. А ще краще – ковтати заспокійливі пігулки чи молитися.
Хоча, звичайно, їхні двоповерхові котеджі на вісім квартир – таких по вулиці більше десятка – даремно що старі, з дерев’яними перекриттями та різьбленими балками – ще цілком міцні. Їх полонені німці після минулої війни будували. Хоч і нужденно, під конвоєм, а все одно на совість. Інакше, кажуть, не вміли.
Вона поставила в куток у передпокої, поряд із складеними гіркою тривожними наплічниками на всю родину, розкладний туристичний стілець для матусі – та останнім часом не могла спати лежачи, задихалася, постійно скаржилася на біль, що стискає серце, а чоловік кинув на підлогу два надувні пляжні матраци. Один, яскравий, менший, для Сашеньки, інший, більший, полуторний, синювато-чорний – для них двох. Уміститися на ньому вдвох було не просто, тому чоловік зазвичай сидів, витягнувши або схрестивши по-турецькому ноги, вона лежала, укрившись пледом і поклавши чоловікові голову на коліно. А Джулька незмінно прилаштовувалась на своєму килимку біля його ніг.
Вона прийшла до тями від холоду. А ще від болю. Ніг нижче коліна вона не відчувала, а ось вище, крізь рвані проріхи штанів від тренувального костюма саднило і пульсувало криваве місиво, неабияк присмачене пилом і дрібними уламками, на які перетворилися, здавалося б, міцні шлакоблоки стін. Вона провела рукою по обличчю. Скривилася. Короткозоро наблизила долоню до очей: та ж сама буро-сіра суміш крові, що просочується з садна на скроні, і будівельного пилу. Окуляри задерлися на чоло, але були, на подив, цілими. Вона опустила їх на місце і спробувала поворухнутися. Вийшло. Потім спробувала трохи підняти плечі і, спираючи всю верхню частину тіла на зігнуті лікті, повільно витягнути ноги з-під дерев’яної переламаної балки. Не вийшло. Вона смикнулася різкіше, сильніше. І знову знепритомніла.
Десь дуже високо на ранковому небі у рваному клоччі хмар тьмяно догоряли нерухомі зірки. А трохи нижче з уже знайомим шелестом один за одним жвавою зграйкою креслили димні стріли на шляху до невідомих цілей багряні метеори. «Це дуже красиво і вельми незвичайно, ̶ з дивним спокоєм подумала вона, ̶ бачити над головою небо, а не звичну, фарбовану ще позаминулого року водоемульсійною фарбою кольору слонової кістки стелю передпокою, котра добряче облупилася після того, як не встигли вчасно вигребти з горища снігову кучугуру, яку кожної зими надувало крізь розтрісканий шифер і розбиті шибки слухового вікна».
– Не смій верзти мені дурниці! – роздратовано кричала їй мати в перші дні під незвичне виття сирен повітряної тривоги. – Яка евакуація? Що це ще за нісенітниця? Чому я кудись мушу їхати зі свого дому?
– Але ж це війна, мамо!
– Про що ти? Яка війна? З ким? З тіткою із Краснодара? Із нашими омичанами? З твоєю сестрицею з Нафтоюганська? Чи з її сином із Сочі та його сімейством? З ким, я тебе питаю? Твій батько пішов на фронт сорок четвертого і дійшов до Праги! Ось він був на справжній війні. Бив фашистів…
– А тепер фашистами називають нас!
– Хто називає? Не смій повторювати пусте базікання! Освіченій людині не варто зловживати брехливим телеящиком. Краще читай російську класику. Бери у книжковій шафі будь-який томик на вибір. Країна, котра дала світові Пушкіна, Толстого, Чехова, Достоєвського кінець кінцем, органічно не може… Ти тільки вдумайся у слова Івана Карамазова: ««…Да весь мир познания не стоит тогда этих слёзок ребёночка…Пока ещё время, спешу оградить себя, а потому от высшей гармонии совершенно отказываюсь. Не стоит она слезинки хотя бы одного только того замученного ребёнка…».
– Ті, хто нас хочуть знищити, не читають Достоєвського.
– Не верзи дурниць! Як це можна не читати Достоєвського?
– Можна, мамо. І це ще не найстрашніше. Страшніше, якщо вони таки його читали. Пам’ятаєш: «Европа нас постоянно не любит, терпеть даже нас не может. Мы никогда в Европе не возбуждали симпатии, и она, если можно было, всегда с охотою на нас ополчалась. Она не могла не признать только одного: нашу силу…».
– Це ми-то Європа? Оговтайся. Господи, ти краще зайди в найближчий маркет. Подивися, що діється. Біля кас нескінченні черги, на полицях як виметено. Ти купила б щось про запас. Про всяк випадок. Макарони, консерви, якщо вдасться, сухарів житніх, знаєш такі виробляють з нерозпроданих дорогих сортів хліба з родзинками, кунжутом, лляним і гарбузовим насінням.
– Добре!
– Так, і обов’язково солі купи. Про сіль, кажу, не забудь. Якщо вона ще не зникла. Чомусь у смутні часи завжди чи не першою зникає сіль.
Вітер, що прилетів з півдня, неохайно заштопав рвані проріхи хмар, збив їх у купу, і з сірих начосів скуйовдженого небесного клоччя посипалися такі ж сірі крижані сльозинки, які танули на льоту. «Больной, усталый лёд, больной и талый снег…и всё течёт, течёт…» – чомусь несподівано виринули з пам’яті напівзабуті рядки. «Чиє це? – відсторонено-холодно подумала вона, звідкись ззовні, збоку, може бути, з висоти, звідки падав сніг, вдивляючись у себе, ту, що безпорадно лежить зараз серед руїн навіть не будинку, а всього свого минулого життя і байдуже приймаючи всю недоречність і цього пошуку, і цього погляду. – Когось із символістів срібного віку. З улюбленого маминого російського поетичного декадансу».
Вона знову підвелася на ліктях і обережно, дуже повільно, ніби намагаючись не злякати, як і раніше ниючий, але, здавалося б, майже стихлий біль, спробувала поворухнути ногами. Ліва відразу підкорилася, попри раптовий напад гострого болю в кісточці, що ледве не викликав блювоту, і липку кашу навколо ступні в хутряному домашньому капці. Але права, явно опухла навпомацки, незвично важка, остаточно втратила чутливість від коліна і нижче і дивно хруснула. «Напевно, перелом … Самій явно не впоратися, ̶ байдуже, нібито й не про себе, подумала вона. – І все-таки, треба було б спробувати якось її, цю чортову ногу, зафіксувати».
Серед розсипу пористих сірих шматків шлакоблоку і уламків червоної цегли, що вросли, як мушка в бурштинову смолу, в зеленкувату магму давно застиглого цементу, вона побачила уламки дерев’яного косяка двірного отвору: двері в передпокій для більшого простору в незапам’ятні часи зняли, а косяк так і залишився на місці з лиштвами, що вже вросли у шпалери, багаторічними шарами облупленої білої фарби по периметру і не зафарбованими слідами від знятих петель.
«Якщо спробувати відірвати від двох шматків лутки лиштви, – зраділа вона, – то вони можуть зійти за шини. Треба тільки придумати, чим замінити бинт для пов’язки». Вона озирнулася. Нічого, щоб підходило, не помітила. Хіба що, використати трикотажну футболку, яка і зараз на ній – вона завжди надягала вдома поверх нижньої білизни м’яку, запашну після прання весняною свіжістю, затишну бавовну під щільну куртку синтетичного тренувального костюма.
Дотягнутись до уламків лиштви не вдалося. Довелося підповзати на спині, тягнучи ноги, упираючись щосили в колючу кам’яну крихту здертими до крові ліктями і прикусивши нижню губу, щоб стримати крик болю. Зате лиштви, наживлені тонкими короткими гвіздками, відокремилися від дерев’яного масиву порівняно легко ̶ достатньо було лише підчепити шматком плаского цементного млинця з гострим краєм. А розірваної на смуги просторої футболки, яку вона, скинувши куртку і здригаючись від холоду, стягнула через голову, цілком вистачило, щоб надійно закріпити шини двома тугими пов’язками ̶ під колінним суглобом і біля стопи.
Найближче до неї був обрушений кут, де до вибуху стояв стілець. Груда будівельного сміття, піраміда в людський зріст, увінчана уламками шиферу і крокв. Звідки тільки взялися сили. Спираючись на піраміду всім тілом, ламаючи нігті і заганяючи скалки, вона розгойдувала і відсувала вбік крокви, відкидала уламки цегли і шматки дощок перекриття із заіржавілими цвяхами, що з них хижо стирчали, бездумно щоразу повторюючи крізь сльози: «и плачет дряхлый снег… и умирает лёд…».
Голова матусі була безсило опущена, поплутані, пересипані цегляною крихтою, сиві пасма волосся, обличчя, одяг – залиті кров’ю з рваної рани на шиї. Кров’ю були залиті й сторінки антикварного томика віршів, які, переклавши як закладкою окулярами, мама так і не випустила з рук. Вона мимоволі кинула погляд на ледь прочитувані тепер під бурим марні і наївні рядки: ««…Есть сила благодатная в созвучье слов живых. И дышит непонятная, Святая прелесть в них. С души как бремя скатится, сомненье далеко – и верится, и плачется, и так легко, легко…».
Серед метушні та плутанини перших днів бойових дій виїхати з міста виявилося зовсім не просто. Навіть для тих, хто мав свій власний транспорт. Буквально відразу на всіх заправках геть-чисто пропало пальне. Згасли світлофори. На дорогах, прямо на проїжджій частині, встановили багатотонні бетонні блоки та протитанкові їжаки. А біля вузьких зигзагоподібних проїздів між ними та у бійниць, котрі миттєво, за ніч, виросли чи не на кожному перехресті, біля високих – майже на зріст людини – барикад, складених із білих пластикових мішків з піском, поряд із неохайними ящиками каламутних, у маслянистих плямах, пивних та горілчаних пляшок із ганчірковими «оселедецями» замість закруток, від яких гостро тхнуло бензином, цілодобово чергували неусміхнені літні дядьки з мисливськими рушницями – бійці стихійних загонів територіальної оборони.
Хтось на роботі сказав чоловікові, що з дня на день на залізничному вокзалі для жінок та дітей почнуть формуватись евакуаційні потяги до західних кордонів. Точні терміни та час відправлення офіційно поки невідомі, але по секрету кажуть, що якщо дістатися до вокзалу заздалегідь, рано-вранці, уже навіть завтра чи післязавтра, і спробувати пробитися крізь неймовірну товкотнечу в залах і на пероні, то надвечір, а то й протягом дня можна буде виїхати.
«Нумо спробуємо, – сказав їй чоловік. – Треба поквапитись. Чути, вже більше половини області під ними. Принаймні, якщо в нас вийде, і ви виїдете, мені буде спокійніше. Чекатиму повістки у військкомат. Так, мабуть, виїхати буде не просто, кажуть, збираються саджати пасажирів без місць, стільки, скільки вмістить вагон, навіть у коридор і тамбур, але ж, – він гірко посміхнувся, – недаремно говориться: хоч не пишно, та затишно.
У будь-якому випадку і ти, і Сашенька опинитеся в повній безпеці. Адже не стануть вони обстрілювати вокзали з цивільними та мирними потягами в дорозі? Я вже не кажу про далекі міста біля західного кордону. Згодна? Тоді завтра ж і спробуємо. Добре? Замовимо, якщо вийде, таксі, треба тільки одразу пообіцяти заплатити два чи навіть три лічильники, тоді повезуть, не відмовлять. А ти спробуй до завтра переконати тещу.
Похмурий водій тоді зупинив машину на площі перед вокзалом біля самого краю людського моря, що безупинно коливалося, мовчки допоміг вивантажити з багажника їхній нехитрий похідний скарб: дві валізки на коліщатках, дитячий наплічник і складний туристичний стілець.
Кілька десятків живих струмочків, людських ланцюжків, що сформувалися на площі, повільно, пліч-о-пліч, пересварюючись і перераховуючись, неспішно рухалися вперед, дихали в потилицю один одному тільки для того, щоб ближче до східців вокзалу злитися в один некерований натовп, який, роздвоюючись через перешкоду, прискорювався, жорстоко виштовхуючи тих, хто замешкався, і безжально перекочуючись через тих, хто оступився, нестримним потоком обтікав будівлю з двох боків і, легко прорвавшись крізь рідке поліцейське оточення, виплескувався на перон уже до межі заповнений людьми, що кричали, стогнали, чортихалися, матюкалися й плакали.
Перонний прибій невблаганно і жорстко бився об вагони, жалюгідними краплями протікав усередину, передавав нечисленним щасливчикам, що утрималися на сковзких від талого снігу вагонних сходах, крикливих дітей, що летіли поверх перонних голів, немов невагома піна над штормовою хвилею, зім’яті речові баули та надірвані пакети з провізією із привокзального маркету.
Вони переглянулись і мовчки позадкували. Усі четверо.
Коли ти одружена вже другий десяток років, то звикаєш багато до чого.
І до того, що в будь-яку пору року і в будь-яку погоду, щодня, рівно о шостій нуль-нуль, чоловік, щоразу безуспішно намагаючись не розбудити домашніх, крадучись, як хлопчисько, надягає худі поверх трико, широкі тренувальні шорти, заношені, але зручні бігові черевики, ласкаво чеше за вушком Джульку, що стоїть на варті біля вхідних дверей, і вирушає разом з нею тихими сонними вуличками на ранкову пробіжку, яка обов’язково і незмінно завершиться силовими вправами на спортивному майданчику річкового пляжу і коротким, але енергійним запливом до фарватеру річки в танучому над водою серпанку.
І до того, що, повернувшись, обов’язково майструватиме собі на сніданок не звичайну в сім’ї яєчню з беконом, а змішувати в блендері чергову рослинно-фруктову хрінь, бо хоч і травоїдний, як давно вимерлий, викопний динозавр, але, здається, збирається жити вічно.
І ще до того, що постійно смішно поправляє пальцем модні окуляри, які спадають з перенісся, вічно нудно бурчить з будь-якого приводу і, на диво, завжди виявляється правий у частих домашніх суперечках і складних ситуаціях.
Неможливо звикнути лише до одного. До того, що чоловік, як і раніше, сидить поряд, притулившись спиною до стіни передпокою, тільки замість голови і верхньої частини тулуба у нього драглисте желе, немислима кривава каша, що наче вийшла з жахливого блендера. Біля ніг безформна закривавлена грудка рудої шерсті. А на колінах – збочений диявольський жарт – поблискують зовсім цілі окуляри. Тоновані скельця-хамелеони у франтівській титановій оправі.
Вона підібрала свою куртку, що валялася серед уламків, підповзла ближче до чоловіка, і, незграбно розкарячуючись над трупом, спробувала накрити і драглисте желе, і криваву кашу, і вовняну закривавлену грудку, і – найстрашніше – блискучі окуляри.
Хотілося кричати, але горло стискала судома, хотілося плакати, але очі були сухі. І мозок, як їй здавалося, працював надзвичайно розмірено та чітко. Навіть надто розмірено та надто чітко, після безперечної контузії та всього того, що з нею трапилося.
«А що, власне, сталося? – тверезо і холодно ставила вона собі питання. – Нічого. Просто ти померла кілька годин тому. І це треба сприйняти як даність. Хоча тіло цьому досі всіляко чинить опір. По-м-е-р-л-а! Разом із мамою, Джулькою, чоловіком і, найголовніше, разом із Са… – вона вдарила себе по губах. – Сашенька! Синочок! Ні, це страшно вимовляти, це не можна! Якщо про це не говорити, якщо про це не думати, то може бути цього й не сталося?» – вона нарешті зрозуміла, чому з тієї миті, як прийшла до тями і побачила замість стелі передпокою зоряне небо над головою, жодного разу не дивилася в той кут, де лежав на підлозі маленький яскравий пляжний матрац і не згадувала про сина.
Він лежав спиною до неї так близько-близько, що вона могла як раніше погладити його стрижену потилицю з двома смішними маківками, на боці, згорнувшись затишним клубочком, ледве помітний під уламками обрушеної стіни, що вкривала його з усіх боків, ніби дбайливо підіпхнутою ватною ковдрою. Голова лежала на човнику долоні зігнутої в лікті правої руки, а з розтиснутих пальців лівої, чомусь відкинутої до неї, випав його «тривожний» дитячий наплічничок із зображенням зеленого марвелівського силача Халка, котрий він під час тривог зазвичай клав під голову.
Долаючи запаморочення і нудоту, що вивертає навиворіт, вона підповзла до сина. І знову, незрозуміло звідки, недоречно і не на часі спливли в пам’яті, здавалося б, давно забуті поетичні рядки. Вона хрипко дихала синові в маківки, зі схлипом, ледь чутно шепотіла слова, ніби ненароком побоюючись розбудити дитину, облизувала пересохлі губи, що миттю розтріскалися в кров, буквально виштовхувала з себе кожен звук неймовірним горловим зусиллям, розлучаючись із сином і розповідаючи йому про себе одночасно: «Прощай, моё сокровище, – нелепые слова, но как от них укроешься – кружится голова…», а по її щоках, пробиваючи собі борозенки в буро-сірим, нарешті текли сльози.
Вона не стала його будити. Лише, гарячково вибиваючи дріб зубами і фізично відчуваючи, як смертельний холод стискає її серце, провела, прощаючись назавжди, по його задубілій крижаній руці від ліктя до пальців, підхопила наплічничок і поповзла геть із передпокою в глибину квартири.
У зламаному периметрі чотирьох стін без стелі, які колись були їхньою із чоловіком спальнею, навпроти широкого, усипаного сміттям двоспального ліжка, над сивою від інію павутиною розбитого екрана плаского телевізора, судорожно відлічує секунди настінний годинник. Звичайний нехитрий китайський виріб. Його у незапам’ятні часи вибрав Сашенька серед багатьох інших, подібних, у тісному бляшаному контейнері на речовому базарі, куди вони всі разом, прогулюючись, заглянули зовсім випадково. Від гулкої какофонії годинників, що йшли врізнобій, у цьому контейнері можна було збожеволіти, чоловік сльозно вмовляв негайно рухатися далі, закочував очі і чортихався напівголосно, але Сашенька незворушно розглядав годинники доти, поки не вибрав саме цей. Продавець посміхнувся: «Гарний вибір, хлопче! Цей – справді працює безвідмовно. Можеш навіть не сумніватися! Не підведе. Хоч у спеку, хоч у холод. І йде точно, як… годинник. Знай собі, не забувай замінювати раз на рік батарейку». Потім він повернувся до неї, безпомилково визначивши головну: «Ну що, мамашо, беремо? Я заради такого випадку гарну знижечку зроблю!».
Не обдурив продавець: годинникові наплювати, що в будинку немає даху і вибиті вікна. Невмирущий сріблястий млинець, вкритий памороззю, з тонкими стрілками під прозорим склом, що скачуть по білому полю циферблата. На циферблаті, як на шкільній географічній карті, відмічені контури континентів. Усіх, крім Антарктиди. На місці нетанучих південних льодовиків – віконце, в якому, як у старих добрих настільних календарях-перекидах, щодня з’являються поточна дата та назва нового дня. Якщо віконце не бреше, сьогодні – понеділок, сьоме березня. Отже, минув уже цілий тиждень.
Вона мерзлякувато зіщулилася ̶ пухове пальто, у яке всі ці дні вона старанно куталася, погано захищало від нічних морозів ̶ і простягла руку, щоб погладити дитячий наплічничок з зображенням могутнього мультяшного героя, що лежить на ліжку поряд із нею…
…Тиждень тому вона повзла по здибленому паркету, залишаючи за собою бурі плями – неглибокі, на перший погляд, але хворобливі рани на лівій нозі продовжували кровоточити. «Треба знайти щось для перев’язки, – подумала вона. – А ще щось із одягу. І навіть не важливо, що дуже холодно. Нівроку, буде дуже ніяково перед чужими людьми, якщо її тіло знайдуть в одному капці, ганебних продирявлених треніках і засмальцованому до неможливості, просоченому наскрізь кров’ю мереживному бюстгальтері, що був колись білосніжно-білим».
Шлях від передпокою до спальні – найдальшої кімнати їхньої малогабаритної, але все-таки роздільної троячки – був незвично довгим. У скошеній шафі-купе, намагаючись не поранитися гострими, як зуби тигрової риби Голіаф, осколками дзеркальних дверей, що рясно всипали одяг, вона відшукала в міру чисте лляне простирадло на бинти, чорний светр грубої в’язки і довге, безформне – за модою – дуте пухове пальто кольору хакі.
Повільно розгойдуючись, ніби телепень-тюлень, що незграбно повзе по прибережній гальці, вона зі стогоном натягла на себе светр і пальто. Напруга не пройшла даремно: в очах потемнішало, на очі навернулися сльози; порожній – вона намагалася не їсти після шостої – шлунок скрутило наростаючими один за одним спазмами. Її трохи вирвало гірким слизом. Вона віддихалася, спершись ліктями на вирвану вибуховою хвилею віконну раму, втерла рота краєм простирадла. «Треба спробувати очистити від уламків хоча б край ліжка і прилягти, – подумала вона. – Інакше я знепритомнію і помру прямо тут на заблеваній підлозі».
Секундна стрілка квапливо перескакувала від одного поділку до іншого, хвилинна роздумувала над кожним рухом, а заворожена нескінченністю часу велика буквально засинала, перш ніж наважиться зробити крок уперед. Вона стежила за ними вже кілька днів. Від світанку і до заходу сонця. А коли наставала ніч, вона слухала судорожне, мов дихання астматика, клацання годинникового механізму і уявляла сізіфову працю секундної стрілки, що безперервно підіймалася до райської вершини і щоразу безвольно падала в пекельне провалля…
Вона майже не випускала з рук дитячий наплічничок. Навіть забуваючись ненадовго у тривожному сні, нишпорила руками навколо, намагаючись намацати свій скарб. Вона сама збирала його для Сашеньки: електронна книга, футляр із запасними окулярами, м’яка іграшка, пара теплих шкарпеток, дві зміни білизни і минулорічна – вони безтурботно радіють літу і сонцю на морському березі – сімейна світлина у матовій пластиковій рамці; фото з секретом: на звороті, про всяк випадок, вона записала повну домашню адресу та основну, необхідну, на її погляд, інформацію про кожного зображеного на фотографії члена сім’ї; а ще невелика пляшечка з водою, дитяча картонка яблучного соку, упаковка хрустких гречаних хлібців і пачка м’ясних снеків – улюблених Сашенькою тоненьких копчених ковбасок-кабаносів.
Темнішало. Стрілки годинника вкотре досягли дна прірви і знову почали вперто дертися вгору. Ще кілька годин і настане восьме березня – дата з сумнівною історією, що вийшла в тираж і стала, проте, важливою частиною їхніх родинних традицій. Цього дня чоловік завжди зранку, одразу після пробіжки, із загадковим виглядом вирушав до найближчого квіткового ринку і повертався з незмінними, але щоразу гаряче очікуваними букетами: улюблені мамині троянди «Чорний принц» та ранні крокуси для неї. Обов’язково сині та жовті. А Сашенька малював для бабусі та мами святкові листівки та урочисто вручав їх біля накритого зі святкової нагоди столу, разом із гілочками медово-пахучої мімози та свіжими еклерами, які теж купив і передав йому крадькома чоловік.
Вона прислухалася до цокання годинника, уявляла, як усі три стрілки зійдуться в апогеї свого шляху циферблатом і згадувала той самий вірш, котрим прощалася з Сашенькою. Вона облизала вкриті кривавою скоринкою губи і хрипко прошепотіла «…и мартовская талость… бросается и рвёт…мне докружить осталось… последний поворот».
«Все, що відбувається зі мною неправильно, аморально, просто нелюдяно – думала вона абсолютно спокійно, ніби йшлося про щось звичайне, буденне. – Якщо людський світ такий жорстокий, то має ж існувати, кінець кінцем, якась інша, вища справедливість. Невже я не заслужила подарунок до цього тричі проклятого жіночого дня? Якщо й справді існує той, хто десь там, нагорі, розпоряджається нашими долями, то він просто зобов’язаний хоча б цього дня вчинити по-чоловічому… Я прошу так багато і так мало одночасно: дати мені померти. Я просто хочу бути разом із моєю родиною. Просто зараз! Вже сьогодні! Або за кілька годин, якщо для вручення подарунка таке важливе повне дотримання формальностей».
Вона підтягла до себе наплічничок, прилаштувала його під голову, стомлено зітхнула і заплющила очі. І нітрохи не здивувалася, коли, лише через кілька миттєвостей або лише через кілька годин, почула десь на відстані, у передпокої, біля вибитих вибухом дверей квартири, чиїсь обережні кроки і ледь чутні у тиші голоси. Може, дивом уцілілих сусідів, що повернулися на руїни? А може бути – тих, про кого ні на мить не переставала думати всі ці жахливі дні; три голоси сплітаються в єдине ціле – такі несхожі один на одного і такі рідні голоси – літньої жінки, дорослого чоловіка та маленького хлопчика.
м. Запоріжжя