“Українська літературна газета”, ч. 10 (353), жовтень 2023
УРИВОК З ПОВІСТІ
Дивом неушкоджені вибухом та пожежею складні туристичні стільці – шмат міцної, щільної, щось на кшталт брезенту, тканини кольору хакі з відбиваючим вологу просоченням, прошитий у кільце по обох краях та натягнутий цими кільцями між двома схожими на літеру «П» металевими трубками того ж кольору, надійно скріпленими десь посередині гвинтами з заглушкою, що дозволяли, послаблюючи чи закручуючи до упору гвинта, або складати стілець, або фіксувати його у розгорнутому стані – він знайшов випадково, серед безладу потрощеної вітрини невеликої крамнички, де ще на початку лютого продавали усіляке спорядження для мисливства та рибальства. Крамничка містилася зовсім неподалік від його кварталу у звичайнісінькій «трьошці», переробленій під нежитлове помешкання, на першому поверсі багатоквартирного житлового будинку, зараз вщент зруйнованого, вже без жодних ознак життя, з вибитими шибками та зі слідами згарища, що залишило по собі чорно-сині, як від газової гангрени, плями на стінах від віконних провалів другого поверху до самого горища та страшний солодкувато-гнильний запах.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Гарна штука, – подумав він про стільці, намагаючись не дивитися на ці плями і стримуючи дихання, – в укритті комусь обов’язково стануть у нагоді. Можливо, навіть один залишити для себе. Буде на чому сидіти вдень, а вночі, якщо розкласти стілець поруч з лежаком, на нього зручно класти окуляри та нотатник з олівцем. Вирішено – один залишаю собі. А два інші треба віддати молодій переляканій породіллі, імені котрої він не знав, тій, що з’явилася з двома діточками в укритті декілька днів тому – залишатися у пологовому будинку з його величезними лікарняними вікнами під обстрілами їй було лячно – подрузі жіночки Ані, котра з чоловіком наглядала за своєю нерухомою матусею».
Але коли він вже витяг стільці з вітрини назовні та прилаштовував їх один до одного, щоб було краще нести, майже відчув потилицею тяжкий, мов свинець, чужий погляд. Він озирнувся. Поруч, майже впритул до нього, нізвідки – немов з іншого виміру – мовчки матеріалізувалися три фігури зі зброєю у військовому камуфляжному одязі. Два незнайомці – слов’янської зовнішності. Третій – кавказець у піжонських безпалих шкіряних рукавичках, які, зазвичай чомусь називають тактичними, з розкішною бородою, що виблискувала графітовим зі сріблом і шляхетно, мов дорогоцінний чорний турмалін в оправі, лежала серед складок шемагу кольору оливи, що прикривав кавказцю шию.
Приналежність військових визначити було не важко: вицвіла, захисного кольору кепка «афганка» з бляшаною, ще радянських часів, червоною зіркою та біло-блакитні смуги десантного тільника під розстебнутим на грудях бушлатом старшого серед трьох за віком, в кожного на лівому передпліччі – шеврони з російським триколором, до котрого, нижче червоного, було додано широку чорну смугу, банти з «георгіївських» стрічок на лівих же плечових ременях-лямках плітоносок та червоно-чорна з білим хрестом низька папаха у одного з трьох на голові.
«Напевно, це одна з передових розвідувальних груп деенерівців, – подумав він, з усіх сил намагаючись втримати тремтіння, що мимоволі, але доволі помітно, охопило все його тіло – природний жах літнього чоловіка без зброї перед ворожою апріорі «людиною з рушницею» особливих пояснень не вимагав. Перевіряють, чи ще залишилися серед руїн люди. Все так, як і казали з першого дня навали про зайд ті, хто на цьому хоч якось розумілися: спочатку вони, майже не рахуючи, скидають на обраний, згідно свого людожерського, але дієвого плану, житловий квартал бомби з літаків, потім трощать будинки далекобійною артилерією, далі долучають до справи міномети та танки, що б’ють по домівках впритул, прямою наводкою, і лише після, вже знищивши все живе і остаточно упевнившись у цьому за допомогою таких ось загонів, відправляють на штурм свою піхоту».
Кавказець, наказуючи йому мовчати і не рухатися, зробив в його бік попереджувальний жест розкритою назустріч правою долонею і приклав вказівний палець до свого рота. «Козачок» у папасі криво, щирячи жовті нерівні зуби, всміхнувся та направив в його бік знятий з запобіжника та зведений до бою автомат. «Афганець» – мабуть, головний серед них – хмуро огледів його з голови до ніг, затримав на мить погляд на стільцях, що лежали на бруківці, та махнув головою: підходь до мене.
Він, незграбно ступаючи по розкиданому вибухом камінню бруківки, наблизився. «Козачок» боляче впер моторошно смердячий горілим порохом ствол автомата йому в груди. «Афганець» коротко запитав:
– Кто такой?
– Я – місцевий. Мешкаю поряд.
– Документы какие-то при себе имеешь, местный? – смикнувши куточком рота, криво посміхнувся «афганець».
– Так, звісно, маю, – він тремтячею рукою поліз у внутрішню кишеню куртки. – Паспорт громадянина України.
– Гражданина Украины, говоришь? – обличчя «афганця» знову викривила презирлива гримаса. – А военный билет гражданина Украины тоже имеешь?
– Військового не маю, – він розвів руками. – Я – пенсіонер.
– Понятно, – укрофашист в запасе, – оскалився «козачок».
– Скорее, в отставке, – похмуро поправив підлеглого «афганець».
– Еще не совсем. Но это – дело поправимое. Сейчас мы ему окончательно белый билет на тот свет выпишем, – «козачок» поворушив дулом автомата та повернувся до кавказця, що незворушно спостерігав за розвитком подій. – Да, Аслан?
– Не тебе решать, Жорик. Как командир скажет – так и будет, – зневажливо відповів «козачку» кавказець, смачно, з неприхованим презирством, сплюнув йому майже під ноги, неквапливо провів рукавичкою собі від підборіддя до шиї, ніби гладячи бороду, та мовчки, із запитом, подивився на «афганця».
«Афганець» відмахнувся:
– Не время. Рано. Я ещё допрос не закончил. Давай свой паспорт, старый, посмотрим, что да как. И говори, что делал около этого дома? Вел разведку? За нами следил? Наверное, дед, на нациков из «Азова» работаешь? Не стыдно? С твоим-то, – «афганець» неквапливо перегорнув сторінки паспорту, прискіпливо, але з іронічною посмішкою мазнув поглядом по фотографії документа і по його обличчю, – Марк Александрович, неарийским бэкграундом. Как-то некошерно выходит. Не кажется?
– Яка розвідка? – його затрусило ще сильніше. – Про що це ви? Домівку в мене розбило – бомба з літака поряд влучила. Меблі всі потрощило. Ось знайшов хоча б стільці, щоб було на чому в укритті сидіти.
– Где находится укрытие? Сколько вас в нем? Военные есть? И в глаза мне, в глаза смотри! – погляд афганщя був жорсткий, мов у бійцівського собаки.
– Немає військових. Лише літні люди. І жінки з дітьми.
– Женщины? Это – хорошо. Красивые среди них есть? – зареготав «козачок».
– Закрой рот! – визвірився «афганець» на «козачка», сунув синю книжечку паспорта у кишеню, розстебнув свій командирський шкіряний планшет, достав з нього і розгорнув аркуш карти. – Смотри внимательно, старый. Вот изображен этот квартал. Вот дом с магазином, из которого ты стулья скоммуниздил. Вот, согласно прописки, твой дом. Далековато… вне зоны нашей ответственности. Но пусть так, как говорится: бешеной собаке семь верст – не крюк. А где укрытие?
Він згадав сороміцький регіт ряженого «козачка», придивився до карти і ткнув майже навмання, намагаючись вказати крапку якнайдалі від справжнього розташування укриття.
– Ось тут. Здається…
– Кажется мне, – чомусь сумно посміхнувся афганець, – что ты, уважаемый Марк Александрович, гнусно врешь. Во-первых, очень быстро, как для гражданского, сориентировался по карте. Во-вторых, от твоего дома до этого укрытия, – він нігтем великого пальця прокреслив риску між двох точок на карті, – слишком далеко. Так не должно быть. Поэтому – врешь. Как сивый мерин врешь. И это – факт. Неоспоримый. А вот почему врешь – мне не понятно. Неужели за дальнейшую судьбу женщин в настоящем укрытии испугался? Пойми, старый, тебе, как в прошлом советскому человеку, это будет не тяжело: мы вам совсем не враги. Мы когда-то в одной стране жили. И неплохо жили, пока были все вместе, вспомни! Неужели украинцам в этой вашей независимой недостране стало жить лучше? Я сейчас не про тех иуд, без роду и племени, что на Банковой и в Раде на вашей крови себе уже три десятка лет гешефты делают. А про самых что ни на есть обычных. Или, как говорят, посполитых. У меня, представь, дед был со Слобожанщины. Фамилия – Петренко. Во мне украинского больше, чем в тебе. І розмовляю я вашою державною, мабуть, краще за тебе. Поэтому сердце, как за свое, болит. Вот и пришел с оружием в руках освобождать простых людей от киевской хунты, которая из вас последние соки сосет. Освобождать! Понял? Поэтому нас бояться не надо. С нами дружить надо. И сотрудничать. Мы – российские военные, а не мародеры и не насильники.
«Ага, – дійсно справжні білі лицарі зі цвітаєвського «Лебединого Стану», – подумав він. – А справжні Принцеси завжди какають виключно зефірками, – чомусь пригадалися доволі давні, але вже після чотирнадцятого року, відчуття на курортному узбережжі болгарського Светі Власа, коли ці самі принцеси, стрункі засмаглі дівчата в еластичних бра драй-фіт та яскравих шортах, про щось весело і ненапружено – мовби не бігли здалеку кромкою пляжу, а безтурботно сиділи у відкритому вуличному кафе за чашкою кави – лопочачи німецькою, пробігли поряд з ним по вузькій смужці мокрого піску, і він відчув не тяжкий, але шляхетний запах спортивного поту, а дивовижну в своїй неочікуваності п’янючу свіжість чисто вимитого жіночого волосся та легкий, ніби шлейф юної нареченої з шовкового тюлю, аромат дорогих парфумів.
Здавалося б, нічого особливого, – звичайна пляжна картина, котру він тоді спостерігав у відомому на весь світ курортному містечку у минулому «шістнадцятої» радянської республіки: допоки молоді матусі умащують собі груди та стегна пахучою олією для засмаги і повертають усміхнені обличчя на ще лагідний ранній схід, насолоджуються в обіймах ласкавих променів, котрим вдається пробитися до них крізь духмяні хмаринки з ванілі, мигдалю, молока та меду, жадібно зриваючи курортний сонячний день, в очікувані неминучої вже незабаром похмурої осені та довгої зими, їх маленькі діти, швидко та безболісно знаходячи спільні інтереси, порпаються у мокрому піску, будуючи з нього замки.
Якийсь світленький хлопчик, явно не місцевий, зі щирою посмішкою підійшов до маленького аборигена, майже немовляти, та характерно акаючи, російською, запропонував дружити.
Його, котрий завжди із задоволенням прислухався до вавилонської різномовності курортного узбережжя і сам, грішним ділом, попри нове законодавство про викладання в школі виключно державною, майже весь час спілкувався з учнями російською, мабуть вперше за довге життя охопило відчуття гострої відрази і до цього привітного хлопчика, і до мови, котрою той пропонував звичайну для дитячих майданчиків тимчасову спорідненість.
Грьобані брати, бля, що змалку, мов ті дикі бджоли на солодкий мед, ні, які там, к херам, бджоли, – як зелені гнійні мухи на лайно, лізуть до всіх, до кого мають можливість дотягнутися, пропонуючи свою дружбу. Посміхаються. Пригощають хлібом і чаркою. Співають разом своїх пісень. А потім, вслід за нав’язливими піснями та дружніми посмішками, рано чи пізно, але обов’язково, приповзають їх безжальні, зелені, мов жаби, танки, щоби потрощити вщент не тільки дитячі ілюзії про братерство, непорушну дружбу і замки з піску, але й мирні оселі справжніх міст».
– Такие дела, дед, – вів своє далі «афганець». – Молчишь? Вижу, не выходит у нас с тобой сердечной дружбы и полного взаимопонимания. Бекицур – понимаешь, о чем я – в таком случае пользы нам от тебя немного. Держи свой хохлячий тризубый паспорт, пан Минаков, – він дістав з кишені і жбурнув у досі тремтячу, простягнуту назустріч долонь документа. – И стулья свои забирай. Нам чужого не надо. Теперь точно, Марк Александрович, пришло нам время прощаться, – афганець подивився на свого годинника, що тьмяно світився фосфором на лівому зап’ясті та різко повернувся до мовчазного кавказця. – Аслан, проводи старого до угла. Чтобы, не дай бог, не заблудился и с верного пути не сбился. Только быстро. Две минуты. Понял меня?
Кавказець мовчки кивнув «афганцю» і рушив до нього, перекидаючи з руки в руку короткий, мов іграшка, автомат.
Вже за рогом кавказець боляче, як і раніше «козачок», ткнув його в спину цим автоматом. Тільки не дулом, а складеним металевим прикладом.
– Стой, старый! Стулья положи на мостовую. Сейчас спрашивать у тебя буду. Слушай внимательно. Не дрожи и отвечай быстро. Только по-русски. Я, дон, вашу малорусскую говирку не понимаю. И не лги мне. Я ложь всегда нутром чувствую. Понял? Хорошо. Золото, деньги, только настоящие, которые – из Америки или из Европы – имеешь? Обручальное кольцо на пальце или цепочку на шее носишь? Мобилка хороший есть? Что молчишь? Рукавички сними. Шею покажи. Так. Увидел. А теперь выворачивай карманы… Дон! Как ты так живешь, старый? Неужели ничего ценного при себе не имеешь?
– Командир твій казав: ви – не мародери, а військові…
– Это он тебе там говорил, – кавказець махнув головою кудись позад себе, за ріг вулиці. – А тут только я тебе командир. Больше того, я – судьба твоя. Как захочу, так и сделаю.
Кавказець відступив на крок, голосно лаючись по-своєму, пересмикнув затвор автомата та направив на нього:
– Если умеешь молиться, начинай, – самое время!
– Чому ти це робиш? Військова необхідність? Або тільки тому, що маєш можливість? Вб’єш мене зараз, визволителю? – він з подивом помітив, що більше не тремтить, лише голос став хрипким та тихим, наче гарчання старого дворового собаки. – За що? За те, що сам прийшов до мене незваним і дім мій порушив? За те, що в мене для тебе золота і грошей «справжніх» немає? Чи за те, що хлібом-сіллю тебе, визволителю, не зустрів. Так ми в цьому дуже схожі: ти, мабуть, три десятки років тому своїх сьогоднішніх російських «братів» теж по-іншому зустрічав. Але, у порівнянні з тобою, в мене пам’ять значно краще: я про це забувати не збираюся. І вибачати теж. Тому – стріляй. Тільки спершу адресу укриття добряче запам’ятай. Сказати? Там саме жінки. Старі. Хворі і немічні. І кожна з них, як твоя матуся, якщо ти її ще маєш. Вб’єш мене, а потім піди і вбий їх усіх, тому що їх нікому буде вже захистити і нікому годувати. Це моє тобі останнє слово і останнє прохання.
Він замовк, схрестив руки на грудях, ніби намагаючись зустріти ними автоматну чергу, та заплющив в очікуванні пострілу очі. Але пострілів не було. Чулося лише важке дихання кавказця. А ще незрозуміла лайка та цокання язиком. І звуки кроків, що чомусь віддалялися. А коли він нарешті наважився підняти важкі, мов змащені клеєм, повіки, то побачив, що залишився посеред вулиці один. А поряд на бруківці – три складні стільці.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.