“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
В останній час Євген завжди почувався недобре у цьому місті, яке, ніби поперечна ободова кишка, неприродною серед степу кам’яною забудовою простяглося товстою хвилястою ковбасою зі сходу на захід і з заходу на південь. Густо захаращені холестериновими бляшками бетонних уламків, вузькі судини порожніх вулиць чомусь нагадували йому смертельно небезпечні лабіринти, які, без жодного сумніву, обов’язково вели у пастку. Обабіч склеротичних вулиць-судин стирчали дуже схожі на зламані зуби, подекуди майже до коренів-фундаментів стерті постійними обстрілами з обох сторін, неохайні остови будівель і, здавалось, вороже, наче у прорізь умовного прицілу, вдивлялись в нього сірими проваллями мертвих очниць-вікон на залишках вцілілих стін.
Дивна річ, думав Євген, вдивляючись в руїни, підсвідомість часом легко робить те, що жодним чином не виконує формальна логіка. Медичне училище в давно минулій юності, про яке він майже забув, але яке, тим не менш, фігурувало в його анамнезі, тьфу – біографії, підтверджувало те, що зараз він, ніби патологоанатом в прозекторській, уважно препарує останки міста, не тільки щоб підтвердити факт його загибелі, але й встановити причину.
Місто вмерло. Цивільних в ньому майже не залишилось. А ті, здебільшого пенсійного віку, що невідомо чому не виїхали, постійно, наче щури в норах, сиділи в підвалах своїх зруйнованих будинків і виповзали на світ божий звідти, здавалося, лише щоб отримати чергові клунки з гуманітаркою, яку іноді привозили волонтери під охороною військових.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як місцеві виживають серед смерті, кожної миті даремно ризикуючи своїм життям, і на що саме чекають, Євген навіть думати не хотів. Але похмурі погляди, якими вони завжди зустрічали військових, і постійна відсторонена ворожа мовчазність, були доволі промовисті.
– Просто ці місцеві – «ждуни». Банальні совки та й годі, – бурмотів в таких випадках побратим Кокос, проходячи мимо і зло плюючись в’язкою слиною на землю. – Чисто сєпари. Бачив я таких восени тринадцятого в Києві на Майдані. Повні автобуси з цієї місцевості тоді до нас їхали, щоб Януковича підтримати. Ці «товариші» теж мріють про світле минуле. Про совдепію. Чекають, мабуть, коли цапи їм другу молодість в купі з руским міром та весною в дзьобику принесуть. Наче той сизий, зі святого писання, голуб квіточку.
– Голуб у Біблії гілку ніс, не квітку, – виправляв Євген підлеглого.
– Та піхуй, командире. Квітка, гілка… Тут на бамбасі все не як у людей. І люди тут, до речі, – повне гімно.
– Це ти дарма. Різні тут люди. Думаєш у вас, на Київщині, людського гімна менше?
– Може й не менше. Скоріш за все – навіть більше, бо все гімно завжди ближче до столиці тулиться, профіту шукає. Проте вони – своє гімно. Звичне. А ці – геть чужі.
– Які ж вони чужі? Такі ж громадяни країни.
– Ага! Такі ж самі. Тільки тоді чому я, замість того, щоб десь у нічних клубах на Подолі зависати і медову з перцем з дівками дудлити, вже вісім років тут у донецькому степу з цапами московськими і з цими, ніби братами, бадаюся? Що, командире, мовчиш? Крити нічим?
Євген у відповідь тільки мовчки знизував плечима.
Східні передмістя були остаточно втрачені. Ще восени. І з них, саме з того часу, по-багатому, зовсім не рахуючи снарядів, майже без передиху працювала важка підорська арта. Від того боку заледве не до вщент зруйнованого центру міста простягалась суцільна сіра зона. І лише залишки будівель промислової західної околиці ще зрідка, час від часу, втомлено, наче старий беззубий пес, безсило огризалися мінометним вогнем у відповідь.
Мін було обмаль. А доставляти їх на позиції, що причаїлися серед бетонного безладдя у вузьких проваллях, таких саме, як і нори місцевих цивільних, доводилося в перервах між обстрілами, виключно гусеничною технікою, вантажачи ящики на борт захеканої від поважного віку, ледь дихаючої легко броньованої «мотолиги».
Власне, вони ці міни цього разу і везли. Втрьох з побратимами. Євген – старший, бо колись в «учебці» строкової служби, ще до початку повномасштабки, отримав на погон дві «соплі» капрала, а ще Василь, хлопець з черкаського села Піщане, та киянин Кокос.
Вивантажилися у мінометній розполазі наскороруч й одразу повернули у зворотну дорогу. Але втекти вчасно без пригод не вдалося. Не тому, що з якоїсь незрозумілої причини затягли крайній час перебування на небезпечному передку або працювали повільно та незграбно. Їхньої провини в цьому не було жодним чином. Просто невидимий неозброєним оком спостерігач, який кружляв десь в сірому небі ще до їх прибуття на лінію зіткнення, – підарський розвідувальний безпілотник, що, мов очікуючий в хащі здобич хижак, вдало ховався до тієї пори серед низьких хмар над залишками домівок і прискіпливо сканував місцевість, – врешті-таки роздивився своїм машинним зором, помноженим на зір досвідченого ворожого оператора, їхню бідолашну «мотолигу».
Перші гарматні приходи лягли один коло одного, спереду, по ходу їхнього зворотного руху, майже поряд, але «мотолигу» не зачепили.
– Кучно луплять, цапи, – зле пробурмотів Кокос, зціпивши зуби. – Наче на полігоні. Б’ють на випередження. Ще ледь-ледь – і в’їдемо прямо у черговий вибух. Що далі робитимемо, командире?
– Стоп, хлопці, – відповів Євген. – Вперед нам руху немає. Василю, клади швидше запалену димову шашку зверху на броню. Для цапів ми вже підбиті – у нас влучив снаряд. Кокосе, а ти негайно повертай вбік, ні, бляха-муха, не ліворуч, давай на протилежний бік, он туди, де бачиш чудернацьку домівку. Так, саме ту, триповерхову, брунатну! Наче якийсь вігвам, блін, зі старого анекдоту. Ну того, пам’ятаєш, про апача Віннету. Дивись, дах майже цілий, рами у вікнах де-не-де, навіть металеві вхідні двері у під’їзді вцілили, а несучої стіни з торця – зась. Ось туди, в отвір, друже, прямо під дах зараз і прямуй. Заїдеш між стін і одразу вирубай двигун. Будемо трішки, наскільки це можливо, з підарами в дитячі хованки гратися. Хай шукають цапи, а ми поки у схованці перечекаємо. Що ж поробиш, коли вчасно забігти не встигли.
«Мотолига» натужно брязнула гусінню, простуджено чихнула двигуном, судомо здригнулася в клубі диму наостанок, кришачи в порох крихкі брунатні цеглини, щедро, наче опале осіннє листя, розсипані по змішаній із попелом від згарища землі, що колись була паркетною підлогою квартир першого поверху.
Кокос повернув до Євгена спітніле від напруги худе обличчя, обрамлене, наче тьмяний старовинний портрет вінтажною рамкою, старезним танковим шоломофоном.
– Все – приїхали. Які подальші дії, командире?
– Спершу хапаємо особисту зброю, потім хутчіш вилазимо з цієї бляшанки. Бо як дійсно прилетить – буде нам всім утрьох тут повний гаплик. Одна на трьох братська могила. Згоримо по-справжньому нафік. І сліду жодного не залишиться. А домашнім нашим, в кращому випадку, потім сповістять, що пропали воїни світла безвісти. Лізь, Кокосе, швидше. Це – наказ.
– Добре. Ось виліземо. А що потім? – подав поряд голос Василь.
– А потім – буде потім. Зорієнтуємося за обставинами. Давай, братику, не гай часу. Хутчіш. Цигель-цигель, кажу! Вслід за Кокосом. Ти – перший. Я – після тебе.
Коли Євген, весь у чадному диму від догораючої шашки, нарешті виліз з люка «мотолиги», наче з надр пекла, назовні, Кокос вже сидів навпочіпки біля протилежної цілої торцевої стіни будинку і жадібно курив цигарку «Лакі Страйк» з м’якої зім’ятої пачки, часто і неглибоко, ніби відчайдушно хапаюча повітря риба, яку рибалка вже витягнув на берег, затягуючись духмяним блакитним димом, а Василь уважно розглядав майже незайманий вогнем, що колись знищив нутро будинку, брудний, але досі недоречно-яскравий рожевий дитячий візок, який дивом уцілів у закутку під сходовим пролітом, що вів в нікуди, на другий, не існуючий зараз поверх.
– Дивись, командире, – Василь махнув рукою у бік візка. – Тут ще недавно звичайні люди жили. Такі самі, як і ми. Працювали. Дітей ростили. Святкували, як вміли. Горілку пили під бубнявий телевізор. Жалілися, що грошей до получки не вистачає. Владу, що жирує десь у столиці, як годиться, сварили. Депутатів Верховної Ради матом крили. Це – однозначно. По-любому раділи, бляха, вголос, коли на телешоу хтось Шуфричу ребра рахував, чи прямо у новинах Фьодоровичу мокра «йолка» по губах водила. Або навпаки, за «мусорів» мазу тягнули, коли у лютому «беркутня» майдан намагалася зачистити. Мріяли, словом, про найкраще майбутнє, як його розуміли. Будували, бляха, кожен для себе, планів «громадьйо». А потім сюди прийшов цапський «руский мір». І – звиздець: життя закінчилося. Для всіх. Не розбираючись в анкетах.
Євген мовчки, не вдумуючись глибоко у сенс сказаних побратимом слів, дивився на Василя і одночасно, краєчком вуха, ловив дивні звуки десь зовсім поряд, ясно чутні саме тепер, коли вже не гуркотів двигун «мотолиги» й нарешті перестали вибухати цапські снаряди.
Звуки були неочікувані, але дивним чином дуже знайомі: десь близько, серед руїн, майже на рівні землі, ледь чутно працював генератор.
Кокос відкинув убік недопалок, що ще димився, і важко, спираючи руки в коліна, підвівся.
– Хлопці, хто як, а я б зараз чогось із глибоким задоволенням погриз, – несподівано промовив він. – Скажімо, наприклад, – добрячу порцію шавухи. Або навіть звичайних галет й тушняка з банки. Жерти чомусь хочу, шо та здихаюча мавпа. Шлунок такий пустий, що здається – вже на спині до хребців приклеївся. Стовбуром відчуваю.
– І я б теж трішечки черв’яка заморив. Дійсно, командире, хавати дуже хочеться, – підтакнув Василь. – Завжди в мене так, коли обстріл або ще якась схожа херня. Жер відкривається, мов у зголоднілої щуки. Тільки зараз, як назло, нічого в кишенях немає. Треба було щось захопити, про всяк випадок, але хто ж думав, що затримаємося. Нічого не припас. Навіть – жуйки. Тільки вода у фляжці.
– Добре, пацани, все одно їхати зараз далі ще не час, рано: навряд чи цапи насправді повірили в те, що ми вже остаточно здохли. Вони нас просто тимчасово випустили із поля зору, втратили і, мабуть, зараз активно шукають. То й непогано – нехай собі шукають далі. Маю непереборну надію – хер знайдуть. І допоки шукають даремно, хоча б трохи заспокояться. Час в даному випадку працює на нас. То хай і працює. А ми поки зробимо так… – Євген махнув рукою з автоматом кудись у напрямку торохкотіння генератора. – Чуєте? Здається мені, що десь поряд генератор стрекоче. Тож ходімо разом туди. Бо якщо він працює – значить, там живі люди. А якщо там є живі, то скоріше за все – вони мають щось попоїсти. А коли все так, як я собі уявляю, то, можливо, і нам там чогось перепаде.
Кокос мовчки переглянувся з Василем, запитально підняв брови.
– А чого дійсно не перевірити? Особливо – якщо поряд,– Василь перекинув автомат з плеча на груди. – Бо в мене так ще з самого дитинства: як не поїм вчасно – кабздець котьонку, жаба неодмінно цицьки дасть. Гастрит в мене хронічний. А можливо, вже і виразка. Ну-бо, йдемо. Я – перший, ви за мною. Слід у слід.
Кокос посміхнувся:
– Ти ба, командире, яка серед нас хвора приблуда. Гастрит в нього… Може, як повернемось, відправимо його в санчастину до Петра Миколайовича на трудотерапію і дієту?
– Ні , Кокосе, санчастина – не вихід. Не допоможе, – заперечив Василь з серйозним виразом обличчя. – Мене краще відразу на дембель. Хоча б у наступному травні. Додому, в село. Там у батька видатна самограйка на абрикосі, добра, чисто кальвадос, хоча – ні, постривай, кальвадос, він – з яблук, а в батька тоді – абрикотин. А до самогонки – палене соломкою сальце. В десять пальців завтовшки, їй бо, не брешу. Оце – самі дієві ліки. А ще сусідка Маруся, отакий ось бюст, – він показав розміри на собі, наблизивши обидві руки з розчепіреними пальцями до верху плитоноски. – Вдовиця вона, тому й сумує одна у сусідній хаті, майже під бочком. Мабуть, зараз у вікно дивиться, всі оченьки прогледіла, чекаючи…
Кокос знову посміхнувся:
– То ти, братику, мрійник – таку товстезну губу зараз розкатав. Голку з ниткою, щоб пришпилити на колишнє місце, дати? Дембель в маю – і все по бую, кажеш? Обломитеся, воїне! Служіть далі! Будете віддавати борг Батьківщині, наче мідний котелок, – допоки не луснете. Бо ніхто, окрім вас. Чув такий вислів?
– Чув, звісно. Тому і пішов у лютому до війська сам… Але мріяти ж досі не заборонено? Навіть у збройних силах. Так, командире?
– Чому ж ні? Мрій, дозволяю, – відповів Євген. – Згоден, йди першим. Тільки очі весь час тримай відкритими. Якщо хочеш повернутися до Марусі, дивись уважно під ноги, кошеня. Щоб дійсно кабздець не стався. Цаповські «пелюстки» і всяку іншу вибухову муйню ніхто ще не відміняв.
– Діло кажеш, командире, – підхопив розмову Кокос. – До того ж, братику, – це він знову до Василя, – й наші теж, мабуть, тут добряче відмітилися.
Василь голосно, наче жеребець, що відчув поряд у стойлі кобилу, заіржав:
– Синку, не повчай батька і баста! Я з вибухівкою вже тісно працював, коли ти, Кокосе, ще недозрілим на пальмі висів.
Кокос скривився наче від зубного болю, пограв жовнами, але промовчав.
– То ми йдемо, командире? – Василь повернувся до Євгена.
Він у відповідь кивнув:
– Так. Йдемо. Василь – перший. Кокос – слідом, в полі твого зору, брате, все, що ліворуч. Я – замикаю й контролюю правий бік і все, що позаду. Мовчимо. Тримаємо дистанцію. Гав не ловимо. Уважно дивимось під ноги. Зброя напоготові.
Генератор працював біля напівзруйнованої житлової будівлі в імпровізованому укритті з двох бетонних блоків, закритих зверху іржавими металевими воротами, що колись висіли на якомусь приватному гаражі. Кабелі вели кудись донизу, прямо у вікно напівпідвального помешкання – темне провалля без скла, але з товстою металевою решіткою по периметру.
– Я так розумію, окремого входу туди немає, – зиркнув оком по боках Василь.
– Мабуть, вхід через під’їзд, – відгукнувся Кокос. – Тільки треба по сходинках йти не вверх, в навпаки – вниз. У мене в домі, в минулі часи, так житлова контора розміщувалася і ця, як її, слюсарна каптьорка. А потім те приміщення якісь фірмачі під цілодобовий пивняк зі стриптизом викупили. «Шансон» називався. У дівчат, що в тому барі на шесті оберталися і бухих клієнтів на гроші розводили, біля саме такого вікна службова роздягальня була. Ми з пацанами після одинадцятої години вечора, коли саме танці починалися, в те вікно підглядали. Думали, ніхто нас не бачить і ніхто про це не здогадується. Дзуськи! Ці курви, були не такі дурні. Вони для нас навмисно час від часу шоу влаштовували. Роздягалися повільно майже до білизни, а потім, тільки-но еротичний сеанс починаєш ловити, – або жалюзі опускали, або зовсім світло у роздягальні вирубали. Типу – бажаєш на красу по-справжньому дивитися, то купуй вхід до бару. Я потім, вже після одинадцятого класу, трохи мутив з однією з тих дівчат. Тетяною її звали. Класна, до речі, дівчина була, порядна, ні разу не курва – танцювати біля шеста танцювала, а так щоб чого більше, хоч і за грубі гроші, – зась! В універі на психологиню вчилася, а працювала у цьому вертепі тому, що сама з села, а за оренду квартири у місті до фіга башляти треба – де ще заробити стільки можна? Та й батькам повинна була хоча б трішки допомагати. Так ось, вона мені і розповіла, що все вони про нас знали і маленьке безневинне «свято» для заклопотаних пубертатів влаштовували виключно як доброчинну акцію.
– То в тебе, братику, неабиякий життєвий досвід. Заздрю… – знову голосно засміявся Василь. – Командире, чи здогадувався ти, що цей фрукт – ще той американський жеребець?
– Харе теревенити, хлопці! Заходимо. Василю, ти – перший.
Проліт донизу в дев’ять сходинок, відчинені важкі металеві двері ліворуч. А за ними – маленька кімната, в якій знаходилася невелика, але справжня продовольча крамниця. Прилавок. Полиці з якоюсь убогою їжею. І двоє переляканих появою озброєних вояків людей: загорнута зверху теплої жилетки, зшитої з різнокольорових клаптів кролячого хутра, в старечу пухову хустку худорлява й некрасива літня жіночка з сірим хворобливим обличчям і неохайний сивий бородань, від якого виразно тхнуло вбиральнею і спиртним, у яскравій в’язаній шапці та засмальцьованому синьому шерстяному светрі під хебешною, ще радянських часів, «штормовкою» кольору хакі і написом російською «ССО «Альтаир».
– О, бінго! Це ми влучно попали. Маємо справжній гастроном!– сповістив Василь, ледь переступивши поріг кімнати. – Живемо, братики!
– Добрий день, шановні, – визирнув із-за його спини Кокос. – Щиро вітаю. Слава Україні!
– Героям сл… – завзято почав чоловік, але миттєво осікся, зустрівши своїми соловими очима невдоволений погляд жінки. Він ніби закашлявся, почухав правицею собі груди, потиснув плечима і мовчки відійшов убік, почав щось неквапливо перекладати на полицю з великої картонної коробки.
Але Василь і Кокос не звернули на це уваги.
– Ти дивись, командире, – радісно сповістив Василь, придивляючись до полиць, – асортимент, зрозуміло, так собі, не як у нас в селі на фермерському ринку і навіть не як у магазі в Констасі, але все, що нам зараз для життя потрібно, – є. Ось дивись, ковбаса. Справжня. Сиров’ялена. Назва – «коньячна». Коньячна – це добре. Наче два в одному: і закусити, і випити одночасно. Ковбасу беремо – однозначно. Ось кетчуп. Хлопці, який братимемо – «чилі» або «лагідний»? Ось майонез. Кокосе, тобі пожирніше вибрати, або обійдешся салатним? Шуткую – тут без вибору. Шановні, – це він знову до хазяїв. – Кава якась у вас є? Ні? Навіть розчинної немає? Ну тієї, поганенької, що в стіках або в пакетиках разом з цукром та рослинними вершками? Теж ні? Дивно, як ви без кави живете? Ну, добре. Немає і немає. Обійдемось. Ось бачу – енергетика маєте. Беремо по банці. Ні, не того. Нам безалкогольного. У сріблясто-синій бляшанці. «Нон стоп» – назва. Що ще? Хліба треба…
– Хліб є, – жіночка байдуже махнула рукою в бік глибокого зеленого пластикового корита попід стінкою. – Волонтерський. Не дуже свіжий, але безкоштовний. Тільки ви, хлопці, весь не забирайте… бо люди в нас весь час питають, а коли ще завезуть – Бог його відає…
– Та про що ви, жіночко, кажете – весь! Нам стільки не треба. Лише хлібину – бутербродів настругати.
Поки Василь говорив, жінка гіркою складала на прилавку, за який правив розкладний туристичний стіл з білого пластику, торцьованого жорсткою алюмінієвою рамкою, палку ковбаси, кетчуп, майонез, три півлітрових бляшанки енергетика і білу хлібину у великому м’якому кульку з незрозумілим рисунком і написом.
– А ще, будь ласка, якихось вафель, он «Артек» бачу, або сухого печива. Чи цукерок взяти, хлопці? Батончики є? «Марс» або «Баунті»? – Василь дістав із нагрудної кишені «приватівську» картку, простягнув жінці. – Порахуйте все, будь ласка. І в пакет до хліба складіть. Термінал для безготівкової сплати маєте?
Жінка охопила гірку продуктів руками, наче хтось хотів їх в неї відібрати, і подивилась на вояків з неприхованою ворожістю.
– Немає в нас терміналу. І раніше ніколи не було. А зараз тим більш: в нас вже і світла майже немає, лише інколи, як горючкою розживемось й генератор заведемо. За готівку торгуємо. Лише за готівку. Шукайте гроші. Безкоштовно нічого не дам, хоч вбивайте.
Раптом її некрасиве обличчя остаточно спотворила гримаса, а на очах чомусь виступили сльози.
– Картку він мені підсовує…Тризуб на прапорі… Героям слава… Приїхали герої зі зброєю на танках… а я вас до себе у місто хіба звала? Ми без вас жили скільки років. Добре жили. Не гірше за інших. Навіть краще! Огнеупор працював. І ремонтний теж. В ДК завжди танці ввечері, кіно, для молодої родини безкоштовна квартира, для малечі – ясла та садочок, для підлітків – технікум, влітку родинна профспілкова путівка на морську базу відпочинку, за квартал – грамота переможцю соціалістичного змагання, за п’ятирічку – медаль за сумлінну працю. Добре було. І ви до цього ні до чого. І про героїв, тих що зараз, ми ніколи не чули. Тільки про Стаханова, «Молоду гвардію» або Гагаріна. Жили собі. Дітей ростили. А тепер мені що робити? Тільки й залишилося – лягти і здохнути! – жінка вже майже хрипіла, але продовжувала кричати, бризкаючи слиною з перекошеного нервовим спазмом рота, а на обох її сірих щоках виступали великі червоні плями.
Василь безпорадно обернувся до хлопців, знизав плечима.
Бородань нарешті відірвався від своєї картонної коробки, підійшов до жіночки, міцно обійняв за плечі, пригорнув до себе.
– Заспокойся, Любо. Чуєш мене? Дуже прошу, заспокойся… – він повернувся до оторопілих вояків. – Не звертайте уваги, вона зараз не в собі, тиждень як доньку поховала… тридцять рочків, випадковий уламок… прямо у скроню… вона її сама, без чоловіка ростила… єдина пізня дитина… а донька вагітна була – шостий місяць… звісно, треба було їм раніше виїжджати, як тільки почалося, але куди і за які шиши…так доньку разом її з ненародженою дитинкою ми і поховали… а зять Любин в українському війську був півроку, такий саме як і ви, у «таланах» та у «пікселі», три місяці як загинув, а досі рахується безвісти зниклим, бо тіла немає – на тій стороні залишилося… Люба про це донці так нічого і не сказала, боялась за майбутню дитину. А тепер їй як жити далі? Розумієте? Ви, хлопці, якщо треба, беріть їжу так, без грошей…
– Та ні, добродію, ми не по цих справах, це зайве, – жорстко, але твердо вступив в розмову Кокос. – Готівка – так готівка. Скільки там ми винні? П’ять сотень або сім? Нехай буде сім. Зараз розрахуємось. Вивертаймо кишені, хлопці. Ось, в мене сотня є. І м’ята двадцятка. Командире, а ти щось маєш?
– Зараз, шукаю, – Євген судомо нишпорив по кишенях. – Так є трохи. Двохсотка із Лесею. І дві п’ятдесятки. А в тебе, Васю?
– Та в мене наліком лише три сотки. І металевий дісюлік з піхотинцем, але його не віддам.
– І не треба – вистачає.
Кокос виклав гроші на прилавок.
– Тримайте, хазяйка. І не журіться – отут навіть з походом. Це такий собі невеличкий донат від війська на подальший розвиток бізнесу…
Жінка продовжувала істерично хрипіти і здригатися від плачу в обіймах бороданя. Вона щільно тиснула обличчя до його грудей, ніби відгороджуючись від навколишньої дійсності, не бачачи і не чуючи нічого з того, що діялось поряд з нею. І було зрозуміло, що зараз те, що коїться навкруги, для неї зовсім не важливо.
– Йдіть собі, хлопці, з миром! – бородань відірвав від спини жінки правицю і махнув нею від себе декілька разів, ніби проводжаючи військових. – Довгого вам життя, військові, і обов’язково швидкої перемоги!
– Навзаєм, – відповів Кокос і, підхопивши з прилавку пакет з їжею, позадкував навздогін за хлопцями, що вже йшли до виходу.
Біля металевих дверей Кокос зупинив побратимів.
– Може, перекусимо перед тим, як підніматися вгору? Звісно, краще було у самому магазині. Але якось там було нервово. Тут спокійніше. І, у будь-якому разі, безпечніше, ніж на поверхні.
– Ні, я не хочу, – мотнув головою Євген. – Щось апетит зовсім зник.
– Та і в мене якось не тойво… – погодився Кокос.
– А в мене зараз нічого і не полізе. Жовч попід горлом стоїть. Від самого слова «їжа» воротити почне, – відгукнувся Василь. – Але дякую Господу, що від гріха зберіг. Коли ця жінка «ватницю» включила, ледь за автомат не схопився. В очах блимкнуло, наче коротнуло. Вже пальця до гачка тягнув. Хто ж знав, що в неї все так… А бородань – молодець. Розрулив. Бухий, смердючий, а як достеменно все розклав по полицях.
– Все ж таки важкі вони люди, бамбасяне, – думаючи про щось своє, сказав, ні до кого не звертаючись, Кокос. – Навіть ті, що достойники.
– А хіба ми інші? – теж ні до кого, а кудись в порожнечу, відлунням відгукнувся Євген і тихо попросив. – Чуєш, Кокосе, пригости сигаретою.
– Ти ж не куриш, командире, – щиро здивувався Кокос, проте зім’яту пачку з кишені достав.
– Колись давно курив, потім кинув, років, мабуть, вже десять жодної затяжки, але зараз так гидко на душі, і руки чомусь тремтять. Треба заспокоїтись.
– І мені, Кокосе, дай, – попросив побратима Василь.
Кокос мовчки простяг йому пачку, дістав запальничку.
– Зараз покуримо. А потім швиденько до того вігваму і в «мотолигу». Додому поїдемо, – мружачи від цигаркового диму очі, сказав Євген.
– А з їжею що будемо робити? – спитав Кокос.
– Залиш тут на сходах. Бачити її не можу. Не пропаде їжа, хтось забере.
– А ти що скажеш, Василю? – Кокос повернувся до побратима.
– Залишай. Мені ця тутешня їжа тепер поперек горла стане. Повернемось на локацію – там і поїмо. Як же, братики, я хочу додому…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.