“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
– Чуєш мене? Чи звуки мого звернення до тебе весь час перекриває торохкотіння ворожих «мопедів», які безперервно, мов хижі птахи, кружляють в пошуках здобичі серед низьких хмар? Ну що ще потрібно зробити, щоб нарешті ти звернув на мене увагу? Бодай якусь. Хоча б навіть і не свою, а лише читачів. Якщо, звісно, вони ще залишилися у цім світі, що остаточно зійшов з розуму і котиться у безодню.
Увага читачів… Це було б зовсім не зайвим. Розумієш, про що я? Не мовчи. Прошу. І, будь ласка, не роби вигляд, що тебе немає зовсім. Особливо зараз, під час війни. Я знаю, що це не так. Що ти є. Десь близько. Майже поряд. Я відчуваю твою присутність. Не заперечуй. Це саме так. Відчуваю. По-справжньому. Десь на рівні хімії. Як між палкими коханцями, вибач за недоречне порівняння. І навіть не намагайся заперечливо хитати головою. Або що там в тебе? Ми ж усі створені по твоєму образу та подобі. І ті, хто має голову, і навіть безголові? Чи ні?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не посміхайся поблажливо. І не намагайся відмовчуватися. Агей, шановний, я ж саме до тебе звертаюся. Вибач за фамільярність. Виключно до тебе. Бо більш мені ні до кого. І не тільки тому, що ми тут і зараз у сховищі – бетонній сірій коробці – під КАБами, що летять звідкілясь з окупованого Півдня, лише вдвох. Не кликати ж мені у свідки того, чиє ім’я у пристойному товаристві згадувати – зась! Навіть у моєму теперішньому становищі. Це було б вже зовсім недоречно. Згоден? Ось і я про це.
До того ж: хіба я багато прошу? Погодься. Це не про захмарні гроші. Навіть зовсім не про гроші. Правду кажу, їй-бо! Ти ж, напевно, повинен відчувати, що я не хитрую? Бо інакше ти б не був тим, ким ти є. Так? Чи ні?
Отож-бо. Тим більш, що якби я хотів виключно грошей, великих грошей, то не намагався б ще до війни рік із року викладати життєві, хоча й утворені уявою, історії на папері або у нотатках смартфона. А пішов би у бізнес. Або в політику. Як банально це не звучить.
І це не про довічну славу. Навіть не тому, що, озираючись на те, що коїться навкруги, відчайдушна гонитва за нею – дійсно суцільна марність надій і суєта. Як про це в тебе сказано та написано. А тому, що я на власні очі бачив, як натовп зносить мармурові пам’ятники, котрим до того вклонялися мільйони. І як палають у вогнищі наймудріші книжки. Навіть ті, де йдеться саме про тебе.
То що ж мені потрібно? Крім життя і хліба. Що, коли це не гроші і не слава? Я не знаю… Дійсно. Тим більше, що жодне мистецтво не в змозі захистити людство від голоду, війни, несправедливості або смерті, врешті-решт. В цьому і є моя головна проблема. А можливо, творчість – це зовсім не може? Просто я недостатньо талановитий і займаюся не своєю справою? Тому все так і відбувається…
Ти питаєш, про що саме я? Знову іронізуєш? Тобі ж все відомо. А… зрозумів, ти бажаєш, щоб я сам сформулював проблему? Це в тебе такий психологічний метод? Коли твій візаві сам групує у стовпці вихідні покажчики. Формує проблему. Сам озвучує жаданий результат і можливе лікування. Все нібито сам. Але під твоїм наглядом. Так? Це важливо для людини, щоб остаточно, особливо зараз, не втратити віру в себе і можливість зробити хоча б дещицю власноруч?
Добре. Ось, дивись. В мене є друзі. Вони дуже талановиті і дуже позитивні. Але в них тотально не вистачає часу, щоб зазирнути в мої книжки. Часу або бажання. Іноді мені здається, що вони-таки колись пройшлись по написаному оком, але побачене не викликало в них захоплення. Тому вони, як люди ввічливі, щоб не образити мене неувагою, і посилаються на хронічну нестачу часу.
То ж чого мені треба від тебе? Лише декілька хвилин твого часу. Попри всю його дорогоцінність. І трішки уваги. Кинь оком, переглянь мимохідь хоча б сторінку. Навіть не сторінку, лише невеличкий уривок, такий, що висвітлює зараз екран смартфона.
Прикинь поглядом та дай мені якимось чином зрозуміти, чи потрібно продовжувати. Або вже треба мовчки відійти убік та вивільнити місце для більш талановитих і більш гідних. Бо й насправді на вістрі творчої височини місця не так вже й багато, щоб займати його випадково та невідповідно до заслуг.
Я не буду в претензії. У жодному разі. Ти ж мені віриш? Зрештою, рядки, що я тобі зараз довіряю, це не останній відчайдушний крик на розрив аорти, не безнадійний хрип розпачу від відчаю не бути почутим, від якого залежить доля людства. Колись, раніше, мені навіть не треба було звертатися до тебе. Все було зрозуміло без слів. Дякуючи промінчику сонця у тьмяному вікні, що визирав серед сірих пухких хмарин, коли писав про щось світле, або раптовій краплині дощу, що стікала по склу і супроводжувала сумні рядки.
Це було колись. І я достеменно знав, що удавана простота моїх тогочасних рядків і була саме тим згаданим криком, і тим відчаєм.
А зараз ця минула простота перетворилася на вульгарне ремісництво. Несвоєчасне. Не потрібне нікому. Ні видавцю, ні читачеві. Навіть мені самому. Так? Я не помиляюся?
Ти посміхаєшся? Ти робиш так завжди або лише тоді, коли вимушено спілкуєшся з тим, в кого беззаперечно діагностовано посттравматичний розлад? Мовчиш? І все одне посміхаєшся? Дійсно, доволі смішно. Тобто цей мій уявний монолог і є насправді нашою співбесідою? Це отой згаданий психологічний метод?
Нехай так. Але мені все одно не зрозуміло: що ж робити далі? Продовжувати або завершувати. Намагатися або залишити безнадійні спроби.
Все ж таки, якби не було, я у захваті від твого безумовного таланту бути поряд і одночасно триматися осторонь.
І залишати остаточне вирішення будь-якого питання на власний розсуд того, хто звертається до тебе по допомогу.
Так, дякую, не нагадуй. Я все добре пам’ятаю. І про приречення. І про свободу вибору. Але…
Погодься, складні речі іноді вимагають простих рішень. Або чіткого вектору напрямку подальшого руху. Своєрідного дороговказу.
Тому, можливо, тобі варто зробити виняток. І просто мовчки схвально кивнути головою. Або, заперечуючи, махнути нею з боку в бік. Особливо, коли це жодним чином не несе глобальної загрози. Ні для людства. Ні для всесвіту в цілому. Може, питання, як і відповідь на нього, – суцільні дрібниці. Мізерія. Не йдеться ж навіть про той уявний ефект метелика і його вплив. Ні? Так чому ж ти все одно мовчиш?
Добре. Тоді я сам. Попри все розуміння алогічності і необов’язковості будь-якої дії, наче в якійсь грі, де результат залежить лише від фатуму. Або того, як складуться карти, обставини, фішки тощо. Результат все одно, у будь-якому разі, – п’ятдесят на п’ятдесят.
Або так. І в цьому разі ти достойний нагороди. Або ні. І тоді ти не отримуєш нічого.
Все або нічого. Ніяких тобі напівтонів або відтінків. Лише так. Або лише ні.
Мовчиш? Спостерігаєш із цікавістю з боку? Гаразд. Самостійність вибору – це вже неабияка нагорода. Добре. Я обираю. І навіть не буду казати про своє остаточне рішення вголос, тобі ж це все одне не потрібно, бо тобі відомо про нього вже на рівні моєї думки.
Почув? Або точніше – відчув? Все вірно? Ти задоволений? Я точно – так. Дійсно, добре поспілкувалися. Попри вибухи, що в цей раз лунали зовсім поряд. Дякую тобі. І прощавай поки. До наступної зустрічі. Ми ще обов’язково зустрінемося.
Якщо залишимось обидва живими.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.