“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
Він чекав автобус. Ранішні буденні автобуси від спальних районів до центру – це історія не для слабких нервів. А під час теперішньої пандемії – особливо. Стояв майже у голові довгої черги. Але це ще зовсім нічого не гарантувало. Ось коли б сьогодні був вихідний, або ж він стояв на кінцевій зупинці, була б інша справа. Хоча і це – майже вилами по воді писано.
Водій висунув голову зі свого закутка біля керма, рахуючи пасажирів, байдужим поглядом окинув салон і втомлено повернувся до відчинених дверей автобусу:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– В мене є лише одне сидяче місце.
Роздратована буденністю буття ранкова черга на зупинці відразу обурено завирувала закипаючою водою.
– Не напирайте, громадяни! – захрипів водій поверх сірих облич розлючених людей, що, ніби у повільному танці, тупцювали біля дверей автобуса зі скрипом наминаючи брудний сніг. – Арифметика дуже проста: один з салону вийшов, один зайшов. Все чесно, без обману. І коли входимо, вдягати масочки не забуваємо… При вході одягаємо масочки.
– Запускай всіх! Постоїмо – звичні! І швидше, давай! Чого тягнеш, ніби кота за причандалля? Бачиш, вже не травень на дворі! А ми на роботу запізнюємось!
– Тільки одного заберу, – похмуре обличчя водія викривила хвороблива гримаса, наче в нього раптово прихопило зуби. – Більше ніяк не зможу – заборонено. Кого не влаштовує – викликаємо таксі! – Беззлобно кинув він у натовп свій останній аргумент. – Визначайтеся жвавіше, громадяни! Хто з вас їхати буде? Хутчіш, не затримуємо транспорт.
Розлючена, готова у будь яку мить вибухнути сіро-чорна черга неспокійно гойдалася стривоженою коброю, але продовжувала тупцювати на місті. Вона вдивлялася сама в себе, ніби намагаючись відшукати якесь вірне рішення, що мало задовольнити усіх, задушливо парувала над головами у кашкетах і шапках вчорашнім горілчаним перегаром і негучно підбадьорювала себе крізь несвіжі медичні маски з блакитної марлі матюками.
Раптом напруга спала. Попереду пролунав сміх.
– Не турбуйтесь, громадяни! Роботу – геть набік! Мабуть, не хрін – стояла досі без нас, і далі стоятиме! – хтось із хмільних зі вчорашнього вечора роботяг, що згрудилися під самими дверима автобуса великою компанією, махнув рукою і підштовхнув його до підніжки. – Рухай уперед, старий! Йди! Пропускаємо! Їдь на свій базар, чи куди ти там намилився. Старим, мати його так, скрізь у нас шана.
Товста неохайна кондукторка мазнула поверх сірої марлевої пов’язки накидано-чіпким поглядом жіночу господарську сумку в його вузлуватій руці і невдоволено простягла назустріч пропахлий тютюном ківш відкритої долоні:
– Гроші давай за проїзд. Негайно. Ти дивись, що діється! Вже вам і пенсійні скасували, і квитки подорожчали, а вони все їздять і їздять. Куди їздять? Навіщо? – Вона діловито порахувала отримані від нього монетки і зсипала в кишеню. – Я тебе, старий, давно помітила – не вперше з самого ранку між людьми в транспорт щемишся. Кортить тобі?! Чи годувати онуків треба? Сидів би зараз у теплій хаті з пивом біля телевізора, собі на втіху. Або козла на лаві у дворі з мужиками забивав. Аж ні, як баба, з ранку за дешевим базарним крамом ломиться. Не щастило тобі: нікчемна, мабуть, стара попалася. Бач, навіть своєю сумкою поступилася. Дякуй, хоч «кравчучку» за собою в салон до мене не тягнеш.
«Хіба посперечаєшся? Права, на перший погляд, – подумав він, влаштовуючись зручніше і акуратно, щоб не заважати сусідці, вмостив сумку собі між колінами. – Автобус через центральний ринок їде. Ось вона і набачилася вдосталь горластих бабищ, що невгамовно пруть провіант мішками. Тому і сама на них стала схожа».
Поряд пискляво заверещав мобільний телефон. Сусідка, короткозоро мружачись, метушливо тицьнула пальцем у яскравий екран і піднесла смартфон до вуха:
– Так, синку, слухаю. Звісно, я вже їду. Не турбуйся…
Він одвернувся. Зітхнув. Син останнім часом завжди дзвонив із автомобіля, після роботи, дорогою додому. З дому, виходило, не з руки. Там дружина, діти, собака – марнота, одним словом, не до дзвінків. Виходило, що по-тутешньому – пізно вночі: сім годин різниця у часі. Він кожного разу спросоння незграбно шукав слухавку, хапав її навмання, хрипко бурмотів вітання і ще щось синові і щоразу вражався чудової чутності. Звуки голосу на тому кінці, приглушене муркотіння потужного двигуна, схлипи магнітоли, шум вулиці за приспущеним склом водійського місця – син, мабуть, знаходився за кермом – і навіть гучна напруженість пауз у трубці здавалися об’ємними, несподівано чіткими. Наче не через океан, а із сусідньої кімнати.
– …Я тебе почув, батю! Але зараз точно – ніяк. Ні забрати вас сюди, ні самому приїхати! Вибач. І річ навіть не в закритих кордонах. Ти ж розумієш. З роботою тут зараз – швах! Локдаун – будь він неладний! Тому і по грошах – не дуже! Хоча трохи можу скинути…
– Та хіба справа в грошах?! Вона ж тебе побачити хоче!
– Не рви душу. І так нудно. Може, якщо зростеться, то навесні… А грошей я таки зашлю. І ліки ці… Ти тільки уточни у лікаря і правильно запиши назву…
Спершу те, що почалося, не завдавало їй ніяких незручностей. Навіть, часом, надавало деяку пікантність звичайним пенсійним будням – на кшталт бутербродів з форшмаком оселедців і слайсами прокопченої сьомги до солодкого чаю або чашечки злегка присоленої кави з чорним перцем і часточкою часнику. Легку розсіяність і прикру забудькуватість можна було списати на банальну неуважність чи просту втому. Та й особливої шкоди від цього не було. Ну не вважати ж великою втратою забуту у трамваї копійчану, похмуру, як хмарний день, парасольку? Або закопчений чайник на кухонній плиті, що википів до дна? Вона навіть барвисто розписувала старим приятелькам чергову конфузію, що сталася з нею ненароком, сидячи з ними за аперитивом у кафешці. Або трішки театрально, з дитячою безпосередньою посмішкою скаржилася чоловікові на свої нові промахи. І тут же умиротворено завмирала під його поцілунками. Адже це така дурниця, вважав він. Зовсім не страшно. Треба просто купити нову парасольку, яскраву, барвисту, щоб завжди кидалася в очі. І користуватися виключно чайником із веселим дзвінким свистком. А ще, підказувала вона, прикріпити на вхідних дверях у передпокої єхидний нагад самій собі про необхідність вимикати перед виходом з дому світло, газ, воду і перевіряти, чи не вирушаєш на вулицю в домашньому халаті та капцях.
Страшно стало лише одного разу. Того дня він ненадовго пішов з дому: кілька місяців тому, щоб не втрачати фізичної форми і не замикатися геть у чотирьох пенсійних стінах, влаштувався на невеликий підробіток. Нічого особливого, піший кур’єр з доставки документів і дрібних посилок – заняття лише на три-чотири години на день, а зайві півтисячі, а то й сім сотень на тиждень за нинішньої дорожнечі завжди стануть у пригоді. Вона ж, як завжди, прибралася, а до його повернення з роботи вирішила приготувати суп. Найпростіший – пісний мінестроне. Поставила каструлю на газ, налила води, довела до кипіння, а далі… Вона просто забула, що робити далі, і… замість овочів засунула в окріп руки. Було боляче. Дуже боляче. Нестерпно боляче. Вона кричала від болю. І тоді, коли він кинувся до неї, відчинивши раптово двері. І потім, коли лікар швидкої, зробивши знеболюючий укол, накладав асептичні пов’язки.
Біль залишився. А страх пішов. Разом з непотрібною пам’яттю про багато речей, які стали вмить такими незрозумілими та несуттєвими.
Звичайно, він кинув роботу, тому що втомився турбуватися, чи не наробила вона без нього непоправних дурниць, та й тому, що просто доводилося постійно доглядати за нею, годувати, купати, прати, а принагідно виконувати тисячі непомітних домашніх дріб’язкових справ, про які він раніше й не підозрював, і з якими вона раніше так легко справлялася.
Часом, особливо часто ввечері або посеред ночі, вона переставала розуміти, де знаходиться і що відбувається довкола.
Тоді вона починала панікувати. Злитися. Рвалася кудись із хати. А потім раптово ластилася до нього і довго розповідала про лагідне південне море, на яке вона обов’язково, вже сьогодні ж, має їхати, про помаранчеве сонце, схоже на величезний мандарин, який тоне на заході сонця в закипаючому, багряному біля горизонту морі, про ненаситний прибій, що весь час гризе прибережну гальку, і про смішних їжаків, що фиркають з утробним сопінням і виповзають під тьмяне світло ліхтаря на пустельну кипарисову алею, де вона цілуватиметься.
«З ким? – лукаво питав він, намагаючись перетворити її хворобливі фантазії на жарт, а вона тонкими пальцями, що пахли квітковим милом, негайно била його по руці і по губах. – Пустун! І навіщо вам це знати! Повірте, мені на слово: він найкращий і ніжний!».
Він сумно зітхав – адже це саме він багато років тому випадково зустрів її під тьмяним ліхтарем на саме такій кипарисовій алеї. І вони цілу ніч цілувалися під сопіння їжачого сімейства, що раптом з’явилося казна-звідки. А вранці, розуміючи, що якщо не наважиться зробити це зараз, то втратить її назавжди, він запропонував їй стати його дружиною, наплювати на умовності, швидкоплинність знайомства і негайно їхати разом до нього додому, чи не на інший кінець тоді ще величезної країни.
І він продовжував слухати її гарячкове сплутане бурмотіння, м’яко відводив її руку від свого обличчя, шепотів їй ласкаві слова, цілував пальці, що пахли квітковим милом, кутав плечі улюбленої кашемірової шаллю і вона, поступово заспокоюючись, називала його на ім’я, іноді плутаючи його ім’я з ім’ям їхнього сина, і засинала в його обіймах.
А потім вона зовсім перестала його впізнавати.
Лікар у медичному центрі довго пояснював, що гостра сплутаність свідомості – делірій – спровокована її травмою і що зі стрімко прогресуючою, швидше за все судинною, деменцією, так, мій любий, давайте мати сміливість і називати речі своїми іменами, йому в домашніх умовах не впоратися.
А вона байдуже сиділа поруч і роздивлялася яскраву пляму останнього аркуша перекидного календаря, що висів на протилежній стіні кабінету. На яскравій картинці під волохатою зеленню ялинкової лапи, вкутаної схожим на блакитну вату снігом, іскрився кришталевий келих із шампанським, і гіркою у керамічній вазі лежали помаранчеві мандарини.
– Я так люблю мандарини, – сказала вона ні до кого не звертаючись. – Купіть мені їх. Прямо зараз. Купіть! Будь ласка!
Лікар глянув на нього і розвів руками:
– Я випишу вам необхідний напрямок. На початку до нас у геронтологію, а потім підшукуйте місце у гарному геріатричному пансіонаті. І прошу, не затягуйте з цією справою. Насамперед у її інтересах.
…Сусідка закінчила телефонну розмову з сином і відразу почала нову з якоюсь приятелькою. Обговорювала звичайні сімейні проблеми та меню на майбутні свята. Він через її плече спробував розглянути пустельну сірість вулиць скрізь каламутну паморозь віконця. Їхати залишилося недовго. До медичного центру ще кілька зупинок.
…Завідувач відділення, не дивлячись і не перераховуючи гроші, недбало сунув конверт у кишеню халата.
– Ось бачите, яка виникає проблема… – він м’яко, ніби додатково привертаючи увагу відвідувача, поклав йому руку на плече. – Звичайно, цілодобове кваліфіковане спостереження за хворою ми забезпечуємо, але розумієте, їй потрібно щось більше, ніж наш звичайний догляд. Хоча на персонал відділення гріх скаржитися, терпіння та витримки їм не позичати, сам прискіпливо відбираю кожного, розумієте, кожного, до останньої нянечки. Але у даному випадку особлива ласка потрібна, особиста ніжність, любов зрештою. Скільки пацієнтка перебуває у стаціонарі? Три… ні – вже чотири дні. І досі відмовляється їсти без вашої присутності. Хоча вас зовсім не впізнає. Ми, звичайно, можемо годувати примусово і навіть використовувати зонд, але це буде категорично неправильно. Якщо хворий збуджений або, навпаки, пригнічений і відмовляється їсти, не варто намагатися примушувати його. Найкраще дочекатися моменту, коли його настрій зміниться. А ви якраз і сприяєте своєю присутністю такій позитивній зміні. Тому я дуже прошу вас, хоча б спочатку, але обов’язково перебувати поруч у момент прийому хворої їжі. Адже ви не менше нашого зацікавлені в її благополуччі. Домовилися? А я зараз випишу ще один рецепт. Попереджую: препарат жахливо дорогий, але дуже, дуже ефективний. Ви вже якось потурбуєтеся! Добре?
…Сусідка, як і раніше, скрекотіла сорокою, нахиливши голову і притискаючи смартфон до вуха не лише рукою, а й плечем.
Несподівано йому стало важко дихати. Він рвонув комір куртки, послабив шарф і вмить ослаблою рукою із шапкою, що невідомо як опинилася в ній, витер піт, що рясно виступив на лобі і скронях.
Сусідка перервала розмову, подивилась на нього здивовано. Він дістав з кишені таблетки – білий циліндричний тюбик з червоною кришечкою, Незграбними, наче вирубаними з деревини, пальцями спробував відкоркувати, розсипав пігулки по брудній підлозі, підібрав декілька, сунув під язик. Біль не відпускав. Він ширився, ріс, палив розжареним металом за грудиною, наче збожеволівши, вогненним звіром метався між лівою ключицею, ліктем та лопаткою.
Підхопивши сумку, він, мов сліпий, спотикаючись і відчайдушно намагаючись хапатися за поручні, почав пробиратися до дверей.
– Що, старий?! Знову справи не слава богу? Прокемарив свій базар? А тому, що не хрін було! – чомусь озлобилася давня товста кондукторка, але тут же пом’якшала, дивлячись у його налите хворобливою синю обличчя із закритими очима. – Ніччо, діду, не сци! Далеко ще не від’їхали. Три зупинки лише. Пішки якось дочовгаєш! Васько! Чуєш! – Закричала вона водієві. – Випусти старого. Хай валить до дідька!
Позаду брязнули, зачиняючись, двері автобуса. Загарчав, набираючи обертів, двигун. Він спробував відкрити очі, насилу підняв липкі, наче змащені клеєм повіки, озирнувся на всі боки. Зараз треба було б сюди, під цегляну арочку, і далі бочком по вузькому проходу вздовж контейнерів для сміття. Якщо потім перетнути подвір’я та пройти між будинками, то якраз можна вийти до парку перед медичним центром.
В очах темніло. Сумка здавалася зовсім непідйомною. Він невпевнено зробив крок. Ще один. Ще…
Біля пластикових контейнерів зі сміттям копошилися дві безстатеві постаті у брудних ватяних штанях і засмальцьованих китайських пуховиках, що від часу втратили колір.
Він похитнувся. Його знудило. Намагаючись встояти на ногах, він схопився вільною рукою за найближчий перекошений контейнер із надломленим колесом, не втримався, перекинув його на себе, впав ничком, розбивши в кров обличчя та випустивши з рук сумку.
– Твою ж віру!.. А чи не зарано ти почав, чоловіче? Це вже занадто! Та й на чужу територію даремно поліз, – обернулася в його бік одна з фігур. – Чужим тут не раді!
– Так його, Маринко! Гони на хрін піндоса! – просипіла друга фігура, продовжуючи зминати та укладати у мішок видобуті з контейнера пластикові пляшки. – А краще насци йому на обличчя. Піндосам, кажуть, таке – за щастя!
– Мовчи, Гунявий! – Маринка схилилася над тілом старого, придивилася збоку в його обличчя з відкритими очима, забруднене блювотиною і кров’ю, зняла зі своєї немитої руки брудну рукавицю і приклала несподівано тонкі витончені пальці до його шиї.
– А старий, по ходу, того…– прошепотіла вона. – Гікнувся! Нумо, Гунявий, йди сюди. Підсоби мені! – Вона сунула руку в кишеню пуховика і дістала футляр з-під компактної пудри з каламутним розтрісканим дзеркальцем.
– Немає в мене жодного бажання з якимось ханурем возитися. Тим більше із зажмуреним, – просипів Гунявий здалеку, але підійшов, допоміг перевернути тіло на спину. Маринка подихала на дзеркальце, ретельно витерла його об пуховик, приклала до губ старого. Випоту від дихання на ньому не з’явилося.
– Точно – жмур! – занепокоївся Гунявий. – Не дихає зовсім. Треба, Маринко, ноги робити. Нам увесь цей гемор із небіжчиком ні до чого.
– Стривай бздіти раніше часу! – Маринка хазяйновито сховала дзеркальце в кишеню, і вказала на куртку небіжчика. – Кишені в нього перевір!
Сама ж простягла руку до сумки старого.
– Ух ти! Дивись, Гунявий, яка шалька… вовняна, м’яка, – накинула собі на плечі поверх пуховика. – Як я тобі в ній? Га? Дивись, і ще мандаринки! Багато, цілий пакет. Пристрасть як люблю мандаринки. З дитинства. То що це? Ліки якісь…
– На спирті?
– Ні, Гунявий, пігулки…
– На хер! Ми ж не кончені. Не наркоші ганебні! Була б в нього бояра… Настоянка з глоду – це ж зовсім інша справа… А… ось і гаманець… Мало-чимало, а кілька сотень маємо. Все, Маринко, йдемо худчіш. Дякую, діду! – він мазнув брудною долонею по обличчю старого, ніби заплющуючи йому очі. – І пробач! Коротше земля пухом і все, що там тобі належить!
…Про які несусвітні дурниці бурмоче жінка, що сидить навпроти! А їй, вперше за багато останніх днів, було добре і світло. І душа, адже це, напевно, і є душа, летіла кудись далеко-далеко. Туди, де хтось незнайомий, але такий близький, уже чекав на неї під тьмяним ліхтарем посеред пустельної кипарисової алеї, де смішно сопіли їжачки, а величезне, помаранчеве, як мандарин сонце занурювалося в киплячу воду. А може бути ще далі – туди, де мама розвішувала на ялинові гілки стиглі пахучі мандаринки, і їхній божественний запах змішувався із райським запахом свіжої хвої…
– Ти їж, люба, не вередуй! Без харчування тобі ніяк не можна, – нянечка поставила тарілку на білу тумбочку біля лікарняного ліжка і присіла на стілець поруч. – Тобі б краще вставати, та із усіма в їдальню виходити. Все – веселіше. А так лежати – пустощі одні. На шкоду! Розумієш? Ось з хвилини на хвилину твій чоловік підійде, може, разом тебе і вмовимо. Твій чоловік – хороший, дбайливий! Повір, знаю, що говорю! Ось дивись – мандаринки залишив. Ти їж, не бережи! Він ще принести обіцяв. І шальку. Казав, твою кохану. Щоб плічка кутати.
Щаслива ти! Хоч і не пам’ятаєш нічого. Під наглядом і в теплі. І мужик дбайливий. Турбується про тебе. А я ось сама. Зовсім. Чоловік був, та помер давно. Пив, щоправда, добряче й руки розпускав. Але краще б пив і варнякав під боком. Все краще, ніж від тиші в чотирьох стінах сахатися. Я тому й беру приробітки, що завжди поряд із людьми. Вдома що? Стіни та туга! І сусіди усі незнайомі. Помру – ніхто й не помітить. А помітить і згадає хтось хіба що, коли, господи помилуй, з-під дверей до під’їзду мертвечиною пахне.
Чого мовчиш? Синочка, кажуть, маєш. Приїде незабаром до мами. Хоч здалеку, але приїде. І підеш ти тоді на виправлення. Обов’язково. Якщо будеш їсти. А мій синок не приїде. Згинув. Без слідів. Без могилки. Десь під Хацапетівкою. Вже шостий рік як. І, розумієш, він добровільно зголосився. Я ж, каже, ненадовго, мамо. Не можна в такий час вдома сидіти. І якщо не ми, казав, то хто ж? Хотів, дурненький, щоб і довкола, і по всій країні все по совісті було. Ось це ось, як його – народовладдя! От і вийшло – народовладдя. Справжня тобі чикрижка. Латка на латці: хочеш – комуналку плати та клади зуби на полицю, а хочеш – ситим спи на лавці. Одна надія, що кинуть знову копійчаний додаток до пенсії, як подачку, щоб було що в труну вдягнути…
Поломийка протерла підвіконня, поручні ліжка, пройшлася шваброю під ліжком, кинула погляд на стару, що сиділа у збитих подушках, прикриту по пояс ковдрою, і розпрямилася, завмерла скорботно, мов статуя, опершись на швабру.
– Маню! – Звернулася вона до нянечки, сумно зітхнувши. – Ти зовсім одуріла зі своїми приробітками?! Світла білого не бачиш? Подивися на стару! Не обличчя – воскова маска. Ніс – гострий. Губи та мочки вух – синюшні. Відмучилася, бідна. Вже почитай, годину як відійшла. А то й два! А ти все їй щось розповідаєш. Мертвим твої казки ні до чого. Давай, Маню, доктора клич. Або хочеш, сама сходжу. Мені не в тягар.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.