“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
Чим далі я віддаляюся від днів дитинства, що промайнули, тим частіше сниться мені мій старий, оточений стіною покошених сараїв, двір – місце, де минули найкращі дні життя. Чим далі від мене вулиця, де я колись жив, тим яскравіше бачу в нічних емігрантських сновидіннях покошений фанерний будиночок кіоску «Союзпечать» на її куті, з якого з завидною регулярністю у дні батьківської зарплати приходили до мене книжки на лощеному папері.
Крутиться донька біля навороченого «лазера» і ламається під новомодні хіти, а я дивлюся на неї і згадую, як стояв, розкривши рота, дригаючись під звуки шейків, що неслися з вікон ресторану «Плакуча верба», який відійшов у небуття.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але дивна справа: чим чіткіше бачу я старість, похмуро дивлячись на себе з каламуті дзеркальних глибин, тим важче мені розібратися, де закінчується реальність дитячих спогадів і починається вигадана мною ж історія про події минулих днів. Можливо, й не існувало того двору, який, зникнувши з лиця землі, як і раніше, зберігає мої сліди? Можливо, я ніколи не стояв біля того ресторану і не слухав музику давно не існуючого оркестру?
Як шалено далекі ті роки! Тільки сни, пожовкла фотографія капловухого хлопчика в коротких штанцях та стос вінілових пластинок і зв’язка вигорілих зошитових листків – ось, мабуть, і все, що залишилося від дитинства. Але хіба може розмитий часом лист або дивом збережена обкладинка шкільного щоденника служити вагомим аргументом на користь реальності минулого, якщо така могутня штука, як пам’ять, сумнівається в його достовірності?
Мої музичні здібності проявилися рано і своєрідно. Так, наприклад, розірвавши чергову футболку, я, замість того щоб зображати горе, ніс її додому, горланячи приємним дискантом модну в ті часи пісню (безбожно перекручуючи її при цьому): «Чия майка, чия майка…», – і сам собі відповідав: «Моя!» У дворі мене називали «наш Робертіно Лоретті» і пригощали піною від сливового варення. Місцева шпана називала мене «Магомаєвим» і змушувала танцювати твіст, збираючи за це гроші з перехожих. Моя слава росла. Досягла вона і батьків.
– Наш хлопчик має музичні здібності, – сказала якось бабуся.
Чому це сказала бабуся, а не дідусь, або, наприклад, батьки? Ну, по-перше, у мене не було дідуся. По-друге, батькам завжди трохи не до дітей, коли в будинку є бабуся. І по-третє – і це, мабуть, головне – жіноча душа, а тим більше душа бабусі, яка обожнює свого онука, влаштована так, що може розглянути талант там, де інші бачать лише дитячу дурість.
– І в чому ж вони полягають, ці самі таланти? – здивовано звели брови батьки.
– Ну, здравствуйте, приїхали! Наш Боря вже давно має стійкий успіх, а батьки ні вухом, ні рилом.
– Правда? І що ж це за успіх? З математики?
Мої батьки, зайняті дисертаціями, так рідко бували вдома, що без кінця чомусь дивувалися. «Як, у Борі випав зуб?» «Як, Боря носить вже 33 розмір?» «Як, у Борі скарлатина?» Тепер от ще й здібності…
– І з математики теж. Хлопчик співає за гроші в підворітні, – відповіла бабуся.
– Мамо, як же ви допустили?
– Що мама, що мама, – захищалась бабуся. – Врешті-решт, ви ж – батьки. Взяли б, та й поговорили з сином, та направили його здібності в потрібне русло.
– А що, поговоримо! – закричав батько.
– А що, і направимо! – підтримала його мама. Вся ця розмова долітає за перегородку, що відділяє «салон» від маленької кімнатки, де за письмовим столом сиджу я, вухастий хлопчина, і старанно насвистую новомодний мотив пісні «Королева краси». Ввечері «Королева» обіцяє мені сигарету «Памір».
– Іди сюди, лобуряко! – кричить мені з-за перегородки батько.
– Гарик, ласкавіше, ласкавіше, це ж твій син, – просить бабуся. Я припиняю свистіти і з ангельським смиренням заходжу в салон.
– Слухай, лобуряко, – звертається до мене батько. – Скажи, це правда, що ти співаєш в підворітнях за гроші?
Я проводжу рукою по спітнілому лобі. Лоб у мене міцний, високий і зовсім не тремтить. «Чому ж тоді батько вперто називає мене лобурякою?», – думаю я, і, переминаючись з ноги на ногу, відповідаю: «Ну, якщо це можна назвати грошима, то так, хоча…».
– Ну от і прекрасно, – не дає мені розвинути думку батько, – за зароблені в підворітнях гроші ти з завтрашнього дня починаєш розвивати свої здібності.
– Які здібності? – питаю я, сподіваючись, що мені куплять велосипед і віддадуть в секцію велоспорту. А може, лук? Адже лук – це так романтично, від нього віє історіями Шервудського лісу.
– Музичні, – перериває мої мрії батько.
– А що це означає? – здивовано питаю я.
– Це означає, – каже бабуся, – що ми купимо тобі музичний інструмент, рояль, наприклад, і ти будеш на ньому вчитись грати.
– Навіщо мені музичний інструмент, тим більше рояль? У нас його і поставити ніде, – відповідаю я.
– Це не твоє діло, де ми його поставимо. Ти краще скажи, коли ти станеш людиною, а не лобурякою? – питає батько. Я проводжу рукою по спітнілому лобі і продовжую мямлити:
– Я б хотів розвивати свої здібності в секції стрільби з лука або самбо.
– Викинь це з голови. Поки я жива, ніяких самбо і луків у домі не буде, – заявляє мама, кидаючи погляд на електричний провід від праски. Але в цей час величезний настінний годинник починає клекотіти, як вулкан, що прокинувся, і голосно б’є сім разів… Мене вже чекають слухачі…
Із строкатих клаптиків минулого воскресають перші музичні інструменти, запропоновані мені для освоєння: вітчизняний баян «Тула» і німецький трофейний акордеон «Хофнер». Але «Хофнер» і «Тула» були відкинуті мною з порога – по-перше, через громіздкість, по-друге, через масову розповсюдженість.
– Ні, – рішуче заявляю я, коли ми приходимо в музичний магазин.
– Як це «ні»? – вигукує батько. – Ми спеціально приїхали сюди, насилу вирвавшись з лабораторії. А ти, дубова твоя голова, кажеш «ні»!
– Але чому «ні», горе ти моє? – запитує мама.
– Діти, ради Бога, тихіше, – благаюче просить бабуся. – Ви ж не у своїй лабораторії.
– Це плебейські інструменти, – відповідаю я.
– Де ти нахапався таких слів, лобуряко? – каже батько. – Плебейські! А знаєш ти, аристократе обалдуєвський, що ці інструменти коштують дві мої кандидатські зарплати?
Роз’яснення не діють. Майбутнє «музичне світило» лякає батьків тим, що не прийде ночувати додому.
– Ну що я казав – обалдуй. Чистий обалдуй, одним словом, форменний лобуряка! – кричить батько.
– Гарик, що ти кажеш, побійся Бога, ти ж член партії, – благає батька бабуся. – Дитина в пошуку. Він шукає, а ви як інтелігентні люди повинні йому допомогти розібратися. Боря, ти ж шукаєш, правда? – допитується бабуся.
– Звісно, Боря шукає! Ваш Боря тільки й робить, що шукає, як довести нас усіх до інфаркту, – перебиває її мама і намагається знайти серед магазинного інвентаря улюблене знаряддя виховання – електричний шнур від праски.
– Глаша, як же так можна, це ж і ваш син, – кип’ятиться бабуся. – Ну не подобається хлопчику баян, правду кажучи, мені він теж не дуже подобається. Баян – інструмент п’яних асенізаторів. Інша справа – скрипка. Скрипка – інструмент інтелігентних людей. Правда, Боря? – звертається вона до мене. Я мовчки киваю своїм спітнілим лобом, і ми виходимо з магазину. Так у моє життя увійшов хтось Семен Ілліч Беленкін, скрипаль-віртуоз, перша скрипка місцевого музичного театру. Він розповідає мені про струни, гриф, дека і тембри, від нього я дізнаюся, що Страдіварі і Паганіні – це не кримінальні авторитети нашого району, а загадкові італійські майстри. З Беленкіним ми вчимо бахівський менует і рахманіновську польку. Семен Ілліч задоволений. Незабаром переді мною лежить партитура скрипкового концерту… У мене страшенно болять пальці, а на вулиці на мене підозріло дивиться місцева шпана.
– Чуєш, Бориско, – зупиняє мене місцевий хуліган Чалий, – ти, може, і не Бориско зовсім?
– А хто? – здивовано питаю я.
– Може, ти того, Барух?
– Чому? – жваво цікавлюсь я.
– Тому що очкарик і зі скрипкою шляєшся, – відповідає Чалий і, загрозливо піднісши свій величезний кулак до моїх окулярів, додає: – Дивись у мене, малий.
Від цих диких підозр у мене перехоплює подих, і я відчуваю, як бурий березневий сніг починає провалюватися під моїми ногами.
Досить, з мене досить того, що ви назвали мене Борєю і надягли на мене окуляри, – кажу я і кладу скрипку на стіл. Бабуся плакала, мама не витримала і вдарила мене разок електричним шнуром від праски, батько як ніколи голосно кричав «лобуряка», а Семен Ілліч дивився на брудні хлопчачі пальці і сумно шепотів: «Хлопче, побійтесь Бога, ви ж хороните талант». Але що в ті щасливі роки якийсь там талант? Набагато важливіше було не загриміти в «Барухи». Батьківські зітхання ще якийсь час підспівували, подібно скрипковій струні, і стихли.
Школа, в якій я навчався, була престижною (спецшколою, як їх тоді називали). В ній вивчали французьку мову, французьку літературу, «французьку» математику, «французьку» фізику та геометрію, залишивши рідній мові лише суспільні науки. Я віддав перевагу суспільним дисциплінам і, як наслідок, часто вигравав численні олімпіади та конкурси. Якось за перемогу в черговій олімпіаді мене нагородили квитком на заключний концерт майстрів мистецтв у місцевому Будинку піонерів. Гриміли ансамблі балалаєчників. Урочисто звучала мідь духових оркестрів, і дзвінке дитяче сопрано дякувало рідній партії «за щасливе дитинство». Було нудно… Від балалаєчного тріску розболілася голова, і я став подумувати про втечу…
– Шопен. Ноктюрн, – оголосив конферансьє. – Виконує Естер, – він на мить запнувся, – Шма, – конферансьє заглянув у листок, – Мац… Шмуц… Шмуцхер… Загалом, Шопен, – і, приречено махнувши рукою, ведучий стрімко зник за кулісами. За ним, гримлячи домрами та пюпітрами, зі сцени зник квартет домристів. Вільне місце зайняв величезний чорний рояль. До нього підійшла дівчинка. Була вона так собі: сіренька спідничка, опущений погляд, скельця кругленьких окулярів: ні дати, ні взяти – «гидке каченя». Ну а якою ще може бути дівчинка з погано вимовлюваним прізвищем? Але ось вона поправляє свою спідничку, сідає до роялю і… «гидке каченя» перетворюється на таємничу незнайомку, що грає на струнах вашої душі. Сказати, що я остовпів, що моє життя перевернула ця непоказна дівчинка, ні, цього не було, але якісь невиразні бажання навчитися так само вправно хвилювати чорно-білу фортепіанну гладь ця незграбна піаністка в мені пробудила. Поділившись своїми враженнями, викликаними грою «потвори», з родичами, я, здається, виявив бажання навчитися грі на фортепіано. Не берусь з протокольною достовірністю описати всі розгорнуті вдома події, пов’язані з цією заявою. Але добре пам’ятаю, як трясли дім у ті дні телефонні дзвінки. Як кипіли фінансові суперечки, а на кухні збігало молоко для моєї молодшої сестри. Незабаром дебати стихли, і в нашу невелику вітальню в’їхало світло-піщане, під колір вигорілого канапе, піаніно «Червоний Жовтень». Разом з ним у моє життя увійшла пишна і яскраво вдягнена вчителька музики Калерія Францівна Музаславська. Ми вчили гами та тріолі. До шостого заняття Калерія Францівна стала стверджувати, що з мене виросте Святослав Ріхтер. Після цих слів батько перестав називати мене «лобурякою», мати – поглядати на електричний шнур від праски, а бабуся стала розмовляти зі своїми знайомими так, ніби я вже виграв фортепіанний конкурс ім. П.І. Чайковського. Дуже може бути, що так би воно і було. Але саме в той час, коли ми вже взялися за сонатини Черні, на місто звалився Рок (цей самий Рок і винен у тому, що ви зараз читаєте мою розповідь, а не слухаєте фортепіанний концерт у моєму виконанні). На вулицях з’явилися хіпі. О, що це були за люди – синтез незалежності та галантної нахабності! Джинси, намиста, стрічки на голові. Час кохання, квітів і, головне, гучної та незалежної, як і її виконавці, музики. За моєї природної схильності до новизни та життєвого пошуку неважко припустити, що мені захотілося бути схожим на цих людей. Піддавшись цьому зову, я потай від родичів пошматував свої нові дачні техаси, привласнив мамині намиста і порізав на головну пов’язку найкращу батькову краватку.
Я залишаю фортепіано і присвячую себе Хард-Року, – заявив я, стоячи перед батьками у новому екзотичному вбранні. От це був удар, скажу я вам. Побачивши, що залишилося від краватки, батько схопився за серце і мовчки впав на стілець. Мама стала схожою на аквалангіста, у якого припинилася подача кисню. Бабуся ж, як не дивно, виглядала незворушною.
– Не треба кип’ятитися, – заспокоювала вона батьків. – Дитина шукає, зрештою, в альтернативній музиці є свій шарм. Ів Монтан, наприклад. Гарік, ти ж любиш Іва Монтана? Батько мовчки кивнув головою. Через кілька днів у мене з’явилася електрогітара ленінградського виробництва і вживаний підсилювач «Електрон». Піаніно ж відсунули в куток і накрили вовняним смугастим пледом. Іноді спотикаючись об корпус «Червоного Жовтня», батько невдоволено бурчав: «Лобуряка». Але до того часу я вже був «здоровим лобом», який не боявся навіть електричного шнура від праски. Незабаром нудне життя запиленого в кімнатній тиші піаніно «Червоний Жовтень» порушила компанія моїх нових друзів, що вірвалася в нашу квартиру. Поки хлібосольний господар шпортався на кухні, компанія, що диміла в салоні московським «Дукатом», піддала жорстокій екзекуції бідний «Червоний Жовтень». Жахлива картина відкрилася мені, коли я зайшов у кімнату. Зідраний з інструмента зелений смугастий плед шотландського виробництва важким комком валявся в запиленому кутку. Безсоромно підняті кришки піаніно сором’язливо дивилися на ворожий їм світ, і на одній з них красувався напис: «Боня і Тоня були тут». Невинну білизну клавіш прикрашала смоляна діра, а відомий міський пластовик Зіс уже намагався помочитися на металеві нутрощі «Червоного Жовтня». Я відчайдушно запротестував.
– Та ти що, Боб, може, ти, брате, того, і не рок-н-рольщик зовсім? – єхидно запитував мене Зіс, застібаючи брючну блискавку.
– Можеш думати, як хочеш, – рішуче заявив я. Але пісяти ти будеш в унітаз!
– Реорles, линяємо звідси! – закричав Зіс.
Але народ віддав перевагу втечі «Сонцедару». Після їхнього відходу я довго намагався прибрати сліди рок-н-рольного нашестя. Але ввечері ганебна таємниця була розкрита – на ноті «до» малої октави безсоромно зіяла нікотинова діра. Ніхто не став з’ясовувати, хто були ті загадкові «Боня і Тоня», що залишили такий епохальний напис. Усім і так було ясно, що син зв’язався з компанією, далекою від фортепіанної музики і хороших манер. Через кілька днів «Червоний Жовтень» за допомогою під’їзних алкашів, братів Синельникових, перекочував у сусідську квартиру Славіка Лівшиця, а на початку 70-х, разом з новими власниками, і зовсім канув у невідомість.
Подібно до химерної імпровізації минули роки. Вони були різними, як клавіші на клавіатурі. Чорними та білими. Скандально мажорними та сумно мінорними. Але незмінним було одне – моє прагнення до новизни. Рок я змінив на джаз, джаз – на джаз-рок. Крім цього, я змінював адреси, місця навчання і роботи, довжину волосся і ширину штанів. Зрештою, я змінив континенти! Сьогодні, далеко від тих місць, де я був молодим, незалежним і свіжим, мене вже ніхто, Боже мій, ніхто не називає лоботрясом і не наймає мені музичних репетиторів. Як шкода! Тепер я, старий, нудний і зім’ятий життям чоловік, кричу малолітнім дітям «лоботряс, обормот, обалдуй» і дещо з французької ненормативної лексики. Незважаючи на це, діти ростуть. І ростуть стрімко. Здається, тільки вчора дочка вчилася називати мене «тато», а ось вже лежить переді мною її лист до Санта-Клауса: «Любий Санта-Клаус, подаруй мені, будь ласка, на Різдво справжнє піаніно». «Це ж у які гроші виллється мені це прохання?», – думаю я, засовуючи лист у кишеню. Я сумно ходжу з цим посланням по музичних магазинах. Милуюся граційними «Ямахами», важливими «Болдуінами» і затримую дихання біля неперевершених «Стейнвеїв». Великі і важливі, з піднятими кришками, вони нагадують величезних дивовижних птахів, які змахнули крилами. Але з тією жалюгідною дрібницею, що дзвенить у моїй кишені, вся ця чорно-біле витонченість дерева, кістки і металу, на жаль, не для мене. Чужий на цьому святі музичної досконалості, я розвертаю свої черевики і поспішаю в рятівні магазини second hand, на кладовища речей, які відслужили свій вік. Довго і безуспішно блукаю серед незграбних комодів і «модних меблів» минулих епох і стилів, поки не натикаюся на те, що шукаю. Піаніно стояло в дальньому кутку магазину. Сонячний пильний промінь, який пробився з маленького ґратчастого вікна, безтурботно лежав на його матовій поверхні. Пробравшись крізь барикади буфетів, столів, диванів, я опинився біля інструменту і, вражений, завмер. Боже праведний, переді мною стояло моє піаніно! Обережно і ласкаво провів я пальцем по пропаленому «до» малої октави і, ні хвилини не вагаючись, віддав завдаток. Наступного ранку світло-піщаний «Червоний Жовтень» перекочував до мого дому. Три дні «піанінний доктор» вовтузився біля розстроєного важким життям інструмента. Три дні витягував він якісь дивовижні ключі, болти і дерев’яшки зі свого смішного ридикюля. Три дні щось натягував і підтягав, стукав молоточком і прислухався до хворих нутрощів старого піаніно. Намучивши вдосталь мене і «Червоний Жовтень», «доктор» сів на велюрову банкетку і шопенівським ноктюрном, який колись давно грала дівчинка з важковимовною прізвищем, повернув інструмент до життя. Майстер пішов, а я разом із дочкою, більш покладливою, ніж її батько (який зміг уникнути штормів мажорних гам і штилів мінорних тризвуків), почав учити основи нотної грамоти, намагаючись хоч так згладити провину перед інструментом і власною долею. Але, на жаль, розбий я сьогодні вщент свої пальці, мені вже ніколи не дістатися до незліченних скарбів музичної гармонії, яку я колись із такою непрощенною легкістю відкинув. Але грати я все ж таки навчився. І в сумні вечори, коли все здається марною суєтою, а світ потворним, я підходжу до своєї чорно-білої «нездійсненої долі», трохи торкаю її клавіші, і зі звуками викликаних до життя мелодій оживають далекі дні мого дитинства, які, незважаючи на сумнів у їхній реальності, все-таки були.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.