“Українська літературна газета”, ч. 8 (352), серпень 2023
ЗІ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ 2022 РОКУ
Кінець квітня. Час і пора виходити на свій клаптик-грядку, а перший грім бариться; може, вважає, що цього року в Україні гримоту вистачає; е, друже, тут дозволь вирішувати нам: твій благодатно-доглибинний струс на врожай залежаних взимі ґрунтів гріх порівнювати з диким перекидом, каліченням земної поверхні вибухами чи тільки їх відлунням – то небо і земля…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
О десятій вийшов на городець, що вже з тиждень блимає жовтими сліпачками кульбаб на зеленавому тлі. Тут перший грім, що годі його дочекатися, не поможе – радше громова сестра-блискавиця, в моїй ситуації – коса. Кошу зазвичай довшим плоскорізом, хай і не клепаним, та все ж час від часу підтягуваним; на рівній смузі – теж співає… Петро Сорока писав про свою косовицю в лісі, як про справу найлюбішу. Не скажу так про себе, а все через спогад ще з раннього юнацтва, коли, так склалося, мусив косити багато годин під палючим сонцем без краплі води. Того ж літа відчув непереможне бажання писати…
А на городці – прокопував рівець із валком супроти навали слимаків до сусідів – земля пахне і тими слимачками, і кропивою, і молочаєм, і смородиною, що якраз олистилася, і ще чимось глибинним, хоча й незагрозливим, можливо, таки тим же усім, переліченим, але ще з бозна-яких камінецьких весен… Якщо і димом, то солодким, радше паром; якщо і кров᾿ю, то вже зеленою… Приглядаюся до білоцвіту вишень – наразі рясно. А от моя єдина старенька слива-угорка ніби відступає од загальної білизни. Кількох пучечків її білі й за крок не уздриш. Знаю, що тобі, посестро, і звідки твій біль. Ізлякав тебе молодий сусіда з бензопилою: щоб, майже суха, не смітила через загорожу – брався зрізати. Хтозна, чи хотіла ти, щоб я обстояв бодай твою здоровшу половину. Та була ця словесна перепалка напередодні першого ракетування, і нині не видається навіть мацюпісінькою війною…
Мій найстарший приятель гаряче обстоює Вергілія, який, на думку деяких авторитетів, не мав би повчати селян, як вирощувати овоч. Додаю: ще й пекти хліб. Таки помиляються ті критики, позаяк великий римлянин добачав у найбуденнішому моменти вічного, незнищенного, що і є, по суті, поетичним. Просто аграрієві це недоступно. Зрештою, чому український селянин утрачає інтерес до свого клаптика землі? Та тому, що нині той клаптик бачиться йому неприбутковим. Про рентабельність онтологічну, в тім і філософську й мистецьку, на жаль, не йдеться…
Першого червня працював на трьох городцях. Почав нарозвидні, ніби занехаявши щоранкову сторінку-дві писемного тексту – теж городець. Але мало бути цих три. Перший під вагітними вишнями, і будь-що-будь з росою, бо мушу щоразу – через тиждень чи два – обкошувати грядку. Другий городець, а за ним одразу і третій – на цвинтарі, що за ягунівським штрековим переїздом – невдовзі по першому, випивши склянку води і вперед, поки сонце ще милосердне. На першому вже дещо зійшло – нехай росте з Богом! На решті, а то дві могили в різних місцях, так само щось виростає, та й довкола них; і треба, щоб росло, тут і там аж квітувало, бо інакше – ні вітрець не війне, ні бджілка не придзумкотить; людина, навіть нежива, певно потребує їх, самі ж камінний хрест і фарбована фіґура Богоматері не для них… Уже кілька літ, як цвинтарна служба викошує тимофіївку між шерегами могил, а сіном не переймається і його не раз при пам᾿ятниках цілі оберемки – ніби в яскині на Різдво. А довкола – перший день літа. І згрібаєш те тоненьке сінце розчепіреним п᾿ястуком, перед своїми й сутичними похованнями обабіч, позаяк усі покійники рівні, і не конче має видаватися, що твої вмерлі ліпші навіть за чужих живих, і виносиш те непожиточне й недоречне вліті сіно на відповідне місце за хвірткою. Але, прятячи не своє, пильнуєш, щоб не перестаратися, – все має давати враження випадково доцільних доторків працівника служби або недавнього нарваного вітру…
Початок липня. Приятелька-бойківчанка скаржиться, що на городі дещо підсихає, хоча мало б зеленіти. Пробує підливати, бо може постраждати борщ… Мій, певно, теж. Але найважливіше – щоби бажання варити його не всихало.
Зранку десятого липня ходив, думав, молився, трохи мерз із недільним дощем, який то припускав, то ніби забирався на інший кінець світу, хоч насправді ховався не далі, як за край випадкової усмішки сонця… Вчора вперше спожив дещо зі свого родючого клаптика – огірки, кабачки, вишні, смородина, порічки. Дякувати Богу! Не впали б дощі на садовину. Ліпше нехай граки.
Через неповний місяць. Городець на ранньому посвітанні. Тіні вже збігли із прихоплених осонням вишень і тепер хіба що скапують з ягідних кущів. У ґрунт, темнаве до темного. Але рясна роса чіпкіша. Та й дорога її світла – вгору. Беруся рвати ягоди – наче пірнаю по плечі, зверху, в кущ смородини. Міг би й не вмиватись… Як оці блискотючі вуглини ягід. Чисті-чистісінькі. Вуглини з прохолодним вогником всередині. Бери, пробуй, ставай чистим і десь навіть солодким, адже й тебе колись зірвуть… Отакої! Від смородини – крок до кабачків, огірків. Кабачки ще ваблять спалахами жовто-сусального і червоного золота. Густо й натхненно цвітуть, дарма що плідну данину сплатили ще два тижні тому. Щось із того та буде, а бджолиний мед – неодмінно. Цікаво, що кожна квітка – чітко п᾿я‑типелюсткова (радше п᾿ятипромінна) і геть-то цікаво, що й кожен зелений листок – теж п᾿ятипалий. Удвох – ніби звізда на долоні. І як же треба було «постаратися» людству, щоб отак опустити таку поширену у природі пентаграму, – через Венеру, венеричність, дияволізм аж до комуно-московського рівня кривавої символіки… Та коли заглядав під кабачкове густолистя, то, правду кажучи, ні про що не думав, бо раював відчуттям легкого поколювання ніби зеленим абразивом: кабачки ніжно захищалися чи просили милосердя… Огірки ж переважно ховалися під своє звивисте стебло, під свою дорогу, під свій смарагдовий ланець… А ще пробували, мабуть, одурити, нагромаджуючи над собою купки жовтоцвіту. Мусив легенько піднімати огудиннячко, щоб відчути вагу огірка. На той час роса мало важила…
Сьомого вересня. Мій ранковий садок-городець. Зела довкола грядки вже не стараються вигнатись якнайвище до мого приходу, щоб здивувати і трішки зажурити, – зараз, певно, ростуть, смакуючи кожною пригорщею сонця, кожною краплею хлорофілу; ніби кажуть забути про косу, але я не впевнений… На вишнях і кущах смородини – жодної повновидої ягідки, хіба всохлі до кісточок де-не-де. Роса – вже по перших кроках хоч викручуй штанину; чомусь якраз тоді, коли нема що ретельно напувати. Але перепрошую, не врахував кабачків – учетверте збиратиму їхні підрослі плоди, більшість яких, у своїх стеблинних тенетах, нагадала мені… дирижаблі кремового і зеленавого кольору. Вони ще «літатимуть», бо декілька щойно виставили молочні кулачки плоду, декілька любуються пізнім золотом цвіту… Тепер легко впускають у свою гущавину і, звісно, випускають. Однак трохи постояв посеред них, зазираючи в очі засліпущому сонцю з-над Бугу; за пару митей одвів погляд, спустив його на зела – золотисто посмуговані, аж не знаєш, що переступати: кабачкові жили-стежини чи оці золоті пасмуги; стояв, простягнувши руки до щедротного сонця, виганяючи з пальців зашпори од крижаної, відчув це не одразу, роси.
м. Кам’янка-Бузька на Львівщині
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.