“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
(ОБРАЗОК)
Ой, де ж ти, Марусечко, ходила, що так твоя головочка зацвила? – співають свашки на ганку, протягуючи так високо і тонко, наче б тепло грудей у присмерк осінній вихаркуючи, як змія огненного, а Марусечка стоїть, ніби та пісня їй, Марусечці, призначена, ніби то її головочка зацвила, і вона шаріється од тієї стоголосої уваги до себе, ховається за мамин рукав. А баби входять до хати; спів обростає луною, відстанню, і здається тепер лиш якимось далеким спомином. Чи, може, лише прийдешнім, таким по-колядницьки віддаленим, що тільки пророчить про прихід самого себе? Марусечка ще не годна того врозуміти, тягнучись за маминим рукавом чи за тим співом, що то приглушується, то знов наростає, аж здається, хтось у ній тоненьким голосочком заходиться: «Ой, куда ж ти, Марусечко, рушаєш, що ти мамку за колачі питаєєєєєєєш…».
– Марусько, пускай маму; мама буде вінок помогати вити, – чує мамин голос.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Такий то ніжний мамин голос раптом стоншується і з самого себе випорскує: «Ой, рушаю, моя мамко, йа в село, аби мої родиночці веселооооо» – і так само оддаляється від неї, ховається помежи плечі бабів і десь там, аж при самім столі, розбивається таким дивним сміхом, що зараз Марусечка готова заприсягти, що то не її мами сміх…
– Марусько, йди ближче, вчисі, дитино, – заохочує, штовхаючи в плечі, якась баба позаду, але не годна обернутися, бо голова так моцно прив’єзана фусткою, що мож хіба на бік сплюнути.
Мамині руки перебирають барвінок, а відтак – другі, треті; і нема ліку тим рукам – худим і кістлявим, рапавим, опецькуватим, а на тім кінці стола сидить молода, і голова її теж так туго стігнена стончками, як Марусчина, – аж кров їй вся збігла: сидить і гранню на хату сипле – впікся би, як торкнути. Але ніхто не зважає, іно заходяться співом, хату розпросторюючи: стіни посуваються десь далеко, а стеля здіймається так високо, що вже й не видно стелі, іно лямпа приречено блимає, аж в очу грає. І од того обличчя бабів, що то виспівують, то вишкіряють проріджені зуби, стають лихими і відразливими, як ті закаджені старці на церковних образах, що лукаво лупають чорними очима.
«Ой, за стріху, місіченьку, за стріху, збираємо Марусечку на втіху» – ніби збиткуються баби, бо очі молодої – рани роз’ятрені – збігаються кров’ю ще дужче і висипаються густо слізьми, як окапинами зі свічки, глибоко врізаючись борозноньки в лице; і робиться воно таким блідим і нещасним, що Марусечка перестає вірити у співану втіху. «Се баби брешут», – гадає собі, вперше розуміючи, що мама її теж відий бреше. Її мама, що ніколи не лукавила перед нею, зараз дрібно перебираючи, як павучок, своїми довгими і білими пальчиками – в жодної баби тутка нема таких рук! – теж прилучилася до такої безстидної брехні, адже ж плаче тота їх Марусечка!
А, може, то не про ню спів? –А ти сеся Марусечка? – питає молодої. І та якось просвітлюється, і навіть злегка всміхається краєчком уст: –Не Марусечка, я – Гануська… –Як се Гануська? – вибухає нараз Марусечка. – Про кого вони співают? Біжить уже, розчервоніла, до мами: –Мамо, про кого ви…?
Але мама бігом обхоплює її обіруч, горнучи до грудей – ніжна її мама така, як завжди. –Ціхо, дитинко, то лиш так співаєсі, – відповідає вже в сінях, – то лиш такі слова. –Але чого, мамо, чого вона плаче, бо вона не Марусечка? –Йой, дитино, всі ми Марусечки, всі ми, – якось розпачливо, як ніколи досі, розважує її ніжна мама. – Рождаємся – плачем, віддаємі – плачем, рождаєм – плачем. Така, дитино, судьба наша. –Не хочу я такої судьби, мамо! І як віддаватисі буду, не буду плакати! – захлинаючись образою за тоту «Марусечку», що насправді Ганнуська, стогне Марусечка.
І вже не чується спів; віддаляється, залишається десь так далеко, так недосяжно, ніби тільки сниться їй. І вона спить. Мама несе її на своїх грудях, так зараз подібна до Богородиці, як кожна жінка, маючи в собі щось божественне, що поєднує її з небом. Мама дивиться в нього і просить Богородицю вчути слова її дитини: «Матір Божа, дай їй добру долю…»
– Рано ти, Параско… – дивується Илько на брамі . – Маруська взєла до серці латканку… А відтак хапає Илька за плече так моцно, аж Илько виструнчується всім тілом, якби вколотий: –Ніколи, Ильку, ніколи, би-с знав, наша дитина проти себе не піде шлюбу. Ніколи. –На все воля Божа… – виціджує Илько. –Це його воля!..
А Марусечці сниться, як іде з дружками в село, як сама виспівує дівоцьким дзвінким голосом, аж люди на брами виходять: «Ой, іду я, моя мамко, в село, аби мої родиночці веселооо…», а відтак вигукує і вискакує, стукаючи закаблуками, то одну дружку пірвавши в танець, то іншу. І так їй радісно, так легко, так їй! І снитиметься їй той сон з року в рік. І ростиме вона з тою певністю радости в грудях, що так клекотатиме там, визріваючи на майбутній дівоцький спів: «…аби мої родиночці веселоооо»…
Чи тільки сниться їй? Сидять за столом свати, її навіть не помічаючи, іно до тата вишкіряються, якби за телицю питати прийшли. А в грудях радість у змія обертається, аж пече.
–А мене чого не питаєте? – зиркає уже на маму, ніжну свою маму, що ще вранці їй голову змивала й колоски заплітала, дрібочучи пальцями, як павучок. – Чого? Погляд мами борозноньками скапує, тими глибокими борозноньками, що в неї не буде їх, не буде ж, га?..
А коли свати підуть, тато процідить врочисто: ріхтуйсі! І чого би я тішився? – подумає собі Марусечка, ніби не розуміючи батькових слів. – Що такого веселого? Але ж, тату, я не хочу його! Я не хочу віддаватисі, тату! Я хочу вчитисі, таточку! Мамо! – зашипить у ній той змій, що в радості вигрівся, щоб у горі вродитись. – Не хочу!
Бігтиме полем, ноги об стерню кривавлячи, груду коліньми збираючи. В ніч… А позаду коні іржатимуть, битимуть груду, гейби серце її розбиваючи в порох.
– Підеш, дівко, аби хоть всю шкіру з тебе злупив! – гарчатиме тато, вперше замахуючись п’ястуком – святий з образів церковних: грізний і чорний…
–Ильку… – стогнатиме мама, ніжна її мама, закриваючи її своїми грудьми…
І знову співатимуть баби про «Марусечку», і знову плакатиме Марусечка, не в силах зрозуміти, про котру таку «Марусечку» завивають оце вони, вишкіряючи проріджені свої зуби, як старі кобили, з такими самими глумливо-кобилячими головами. І знову кістляві пальці перебиратимуть барвінок, гейби сама смерть виплітає їй вінок, і знову чадітиме розгойдана лямпа…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.