Одного разу я прокинулась рано вранці і зрозуміла, що не хочу більше жити зі старим дідом… Моє життя мене зовсім не тішило. Я віддавала свою молодість і красу сивому, товстому чоловікові, який був старший за моїх батьків.
Мої однокласники всі були вже одружені або зустрічалися зі своїми однолітками, лише я потрапила в таку халепу.
Спочатку це все мене інтригувало і мені подобалося жити з досвідченим і розумним чоловіком, але згодом я зрозуміла, що він мене лише використовує. Він не має до мене почуттів, він вважає, що мене купив чи виграв у лотерею. Останнім часом я почала пильно за ним стежити і побачила, що в нього, крім мене, багато жінок, що це все через його гроші, яких у нього дуже багато. Жінки ці такі ж наївні, як я, вважали, що з ним будуть жити комфортно і затишно, але насправді це не так…
Я теж так вважала на початку нашого спільного проживання, але згодом зрозуміла, яка ж я була дурна… Такі люди, як він, рахують кожну копійку і вимагають, щоб їм звітували про всі грошові витрати. Правду кажучи, це все мені вже набридло…
Я йому, до речі, не дружина, а коханка чи домогосподарка, бо він на всьому економить свої гроші. І вимоги у нього до мене все жорсткіші та суворіші…. Але давайте я вам розповім все спочатку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мені двадцять п’ять років, моє ім’я Сюзана, я живу в гарному будинку зі своїм старим дідом, як я його називаю за очі.
Цього року йому, Роману Степановичу, виповниться шістдесят п’ять років і він мільйонер. Має свої бензозаправки, кафе, бари, фітнес-клуби і багато чого іншого. Це все його, він постійно в роботі, але й на мене в нього часу теж вистачає.
Виглядає, як на мене, він кумедно, але раніше я так не вважала. А зараз… Маленький на зріст, з лисиною, з великим черевом, не йде, а перекочується, неначе гарбуз.
Коли я з ним познайомилася, це було три роки тому, тоді я була довірливою дівчиною. Він мене якось швидко підкорив і забрав жити до себе. Довгий час він до мене придивлявся, перевіряв, думав, що я підіслана конкурентами на його загибель, потім думав, що я хочу його отруїти, а мені просто хотілося тоді жити з ним, кохати його, бути поруч.
Але не вийшло з цього нічого, він мене не кохав, а тільки бавився зі мною і використовував мене для приваблювання інших чоловіків. Мені через це було дуже прикро. Багато разів я від нього хотіла піти.
Однак я звикла до розкішного й безтурботного життя, мені вже не хотілося працювати і не було ніякого бажання щось змінювати. А тут я закохалася, мабуть, по-справжньому. І це, здається, було взаємним почуттям.
Якось я пішла купити новий гаманець. Після магазину я зайшла в кафе, замовила чашечку еспресо й тістечко. Не встигла я навіть надпити каву, як до мене підсів молодий хлопець.
Я подивилася цьому молодику в його фіалкові очі і одразу закохалася. Раптово, миттєво… Потім я подумала, що треба щось йому сказати. І я сказала:
– Тут приємна кава.
Не знаю, навіщо я так сказала, бо він мене запитав:
– Ви студентка?
Для чого він це запитав? Річ у тому, що університет я не закінчила, через свого старого діда покинула, а тепер вирішила поновити навчання.
Зараз я працюю у фірмі, яку тримає мій дід, але я вже думала над тим, що мені треба знайти іншу роботу. І як це все поясниш цьому хлопцеві? Тому я сказала:
– Я зараз не навчаюсь, але хочу поновитися в університеті і отримати диплом. А працюю в приватній фірмі.
Він сказав, що теж працює у фірмі, юристом, закінчив університет Шевченка два роки тому. І ще він сказав, що його зовуть Максим. Я теж назвала йому своє ім’я. Так ми і познайомилися.
Ми допили каву, порозмовляли, але задзвонив мій мобільний. Я зрозуміла, що це мій старий мене розшукує. Потрібно брати таксі. Мій старий запитав, де я. І я відповіла.
З Максимом ми обмінялися номерами мобільних телефонів і домовилися про зустріч найближчим часом. Коли ми прощалися, цей хлопець поцілував мені руку і наговорив різних компліментів. Я почала ловити таксі, але жодна машина не зупинилась.
Я почала хвилюватися, і тоді поруч зупинилася якась машина. Коли я в неї сіла, то опинилася поруч з Максимом, з яким я щойно познайомилися…
– А, це знову ти? – посміхнулася я.
– Давай я тебе відвезу, – запропонував він.
– Це небезпечно, – знову посміхнулася я.
– Небезпечно кататися на таксі? – дістав він шашечку з жовтими квадратиками. – Іноді я так заробляю гроші. Можеш викликати, якщо тобі кудись треба буде їхати. Твій чоловік ні про що не здогадається.
– У мене нема ч
оловіка. Є людина, з якою я живу і від якої дуже залежна. Але я хочу від нього піти, – тихо сказала я.
– Ти його кохаєш?
– Вже ні. І він мене теж не кохає. Я його іграшка.
– Але так не можна жити, – сказав він.
– Я ще від нього не пішла, але хочу піти. У мене є де жити і працювати.
– То чому не йдеш?
– Для цього мені треба було зустріти тебе. Я в тебе одразу закохалася. Я хочу бути з тобою.
– Знаєш, я в тебе теж закохався з першої миті. І це почуття справжнє і чисте, – сказав він.
– Я знаю, що мені робити, – відповіла я. – Зачекай мене, будь ласка, тут. Ми вже майже приїхали. Я заберу свої речі і ми поїдемо.
– До мене чи до тебе?
– Яке це має значення?
Я забігла в будинок, де мій дід бавився з дівчатами в сауні, поруч стояли його охоронці. Я зібрала свої речі, їх у мене було небагато. Забрала свої коштовності, кредитну картку і лисячу шубу. Ніякої прощальної записки я йому не лишила. Просто підійшла до сауни і голосно гукнула:
– Я йду, діду! Я знайшла кохання! Так що бувай!
Мабуть, він мене не почув. Був зайнятий дівчатами. Але мені вже до того було байдуже. Я – молода, красива, щаслива, сіла в машину, і ми поїхали назустріч своєму новому життю. У мене буде сім’я і гарні діти. І наше кохання буде чистим і вічним, бо мені цього дуже хочеться.
м.Київ
Ілюстрація: Наталія Дерев’яненко. Ребекка біля колодязя