Біля вогню

 
 
Віктор ГРАБОВСЬКИЙ
 
25.
Народна мудрість засвідчує: кохання робить розумних дурними, тихих – буйними, а сердитих – сумирними. І хіба щоденне наше життя не з усіх своїх сил потверджує цей далекосяжний висновок?! Ще й не лише життя…
Але з яким неймовірно радісним завзяттям горять у нашій грубці дрова! Ви чули? Ви прислухалися коли до того вогненного галасу, зчиненого гучним потріскуванням щойно вкиненого сухого ломаччя, або соснового чи ялинового поліняччя? Полум’я гуде так, неначе витанцьовує іскрометну самбу!
Незабутні спогади сирітського дитинства…
«Не дивись на вогонь, бо скоро помреш!» – застерігала малого Миколку бабуся. Та після тих, мабуть, інстинктивних дитячих вражень, Рибалка лишень аж тутечки, на дачі у давнього друга-лікаря Михайла Скочка, відчував таку ж, (хоча майже забуту?!) насолоду, спостерігаючи захопливий танець полум’я у старому каміні, під шалені тамтами сяк-так нарубаного сосняку.
«Друже, а ти зауважив, як зодчаєно вигоряють на планеті ліси?! – докучав господареві Микола своїми розпитуваннями. – І не лишень Америки, Іспанії чи Росії, а й Шотландії?! З усією трагічною живністю вкупі! Та ще й палають аж настільки затято, що й загасити ті лісові пожежі немає жодної змоги…
Не йдеться про зловорожі підпали… Тільки про те, що народ, як відомо, з давніх давен стверджує: перед війною або стихійним якимось лихом cкрізь усе частішають лісові та всілякі інші пожежі. Наразі нам не вельми залежить на тому, чи трапляються вони завжди, але хіба не прикметно, друже, що народне повір’я твердить про вогненну напругу саме перед усесвітніми потрясіннями?!.
Таким чином народна мудрість у легендах та переказах відводить Огню якесь особливе місце! Адже Бог так само приходить до народу, як те знаємо зі Святого Письма, Вогнем (точніше – Огненним Кущем!). Хіба ж ні?!
От хоча б, якщо ти пам’ятаєш, Михайле, приклад із Послання апостола Павла до євреїв: «…Бо наш Бог – то «палаючий огонь!». І неспроста, либонь, саме ота доленосна вогненна стихія – в казках, легендах та історичних піснях – завжди обирається народом, як найвищий Суд. Еге ж так?!
Знищення зла так само відбувається за допомогою блискавично швидкого вогню, а явище нещастя супроводжується тим таки спаленням… Інавіть не пробуй заперечувати, куме! Бо нічогісінько тобі не вдасться спростувати…Таж упродовж усього стрижня народної думки, дорогий мій Михайле, маємо змогу абсолютно неупереджено спостерігати саме оті, суто вогненні, шляхи!
Це ж народ сам урочо запалює лампади та смолоскипи й цілеспрямовано несе світильники-свічки, призначені на служіння!.. Бо лишень вогненна стихія усвідомлена всіма народами планети, як найурочистіша.
Тож ми з тобою, Михайле, мусимо почерпнути не від якогось темного марновірства, – провадив монолога натхненний дружиною Микола, – бо саме від народного серця… Таке запозичення, мій дорогий куме, й буде гідним нас! Отже, насправді мудрим. Адже ні в кого на світі, мабуть, уже не залишилося сумнівів, що темні сили довели планету до такого стану, коли буквально жодне земне рішення не здатне повернути їй досить умовне минуле благополуччя?!.
Хіба може хтось нині на планеті вважати, друзяко Михайле, що будь-які земні заходи вчорашнього дня придатні на завтра?! Звичайно, ні.
Тоді яких саме дій потребує сьогодення від нас? Що ми з тобою, старий, здатні зробити, щоб хоч якоюсь мірою допомогти якщо не всім землянам, то бодай своїм найближчим зорієнтуватися в тому, що відбувається?!
Адже, врешті-решт, хоча наше бідолашне людство повністю й залежне від ситуації, яка склалася з його безпосередньою участю, воно все ж покликане збагнути: перебування в тілесному с т а н і – лишень незначний відрізок усього його існування, так званого життєвого шляху. Лише незначна часточка!
Проте в чому полягала й полягає особливість оцього самого незначного відрізка, людство, на превеликий жаль, так і не збагнуло… Просто не зважило за потрібне? Чи щось йому завадило?! Старий, це питання питань!
І саме тут, як мені здається, ми з тобою й могли б усе ж таки, бодай хоч якоюсь мірою, але зарадити… Я – з одного боку, суто теоретичного, сказати б, а ти, яко ескулап – наливай, не гальмуй! – зі свого, практичного…
Кому ж люди наші довіряють більше, ніж лікареві?! Це перевірено всім життям! – сам собі й відповідав оптимістичний Рибалка, сумлінно підкидаючи полінця сосняку в ненаситний Михайлів камін. – Хіба ж ні?!
«Ти, Миколо, вже говориш, як Марина… Вона в тебе дуже мудра жінка, це відомо, мабуть, не тільки мені… Але що конкретного можемо ми з тобою вдіяти, якщо все суще котиться кудись у тартарари?! У прірву?! Коли й за себе самого ручатися не можеш?! Я цілком конкретно кажу, а не абстрактно…
Перевіряв на власній долі. Нічого просто так не склеюється!»
«Бо не склеювати потрібно, а сплавлювати! Розумієш? На щонайвищій точці плавлення почуттів. Копенгаген?! (Це слівце Микола Рибалка підхопив ще в газетярській юності: коли хтось не тямив чогось, або просто не був у темі – той «не копенгаген». А дока-професіонал – копенгаген. І ніякогісінького стосунку до відомої столиці…). – Щоб не залишалося не лише й сліду жодних тріщин, але навіть самого шва не було помітно! Розумієш?!»
Полум’я невтомно пританцьовувало на соснових полінцях, то й Миколі жонглювалося словами, немовби іграшковому вітрячку… Зате бідолашному Михайлові й досі було занадто непереливки: зізнаватися корешу, що зґвалтував ненароком його милу дружину, а чи змовчати?! І кожна нова чарка смаковитого домашнього перваку, настояного на калині, неначе цементувала йому язика…
Вже й не радий був, що запросив Рибалку на цюю Різдвяну вечерю! Тим паче, що кум Бабенко майже тягнув його сьогодні у більярдну…
Щиру правду кажучи (так терапевт сам собі міркував), як на сповіді, він чомусь відчував абсолютну моральну непричетність до того свого брутального вчинку… А що, як йому все примарилося, чи приснилося?! І він, гейби якийсь бідолашний шизофренік, ладен видавати бажане за дійсність?!
До того ж, нічим, окрім кави, Марина його тоді якраз і не пригощала. Не до гостини було жіночці… Та й він переймався лише самопочуттям дитини.
Звичайно, примчав на кумин поклик напідпитку, проте…
Про наслідки навіть гадати не хочеться… Тим паче, що таки ж доведеться врешті-решт визнати: третій Миколин синок – його, Михайлів! Отже, що про нього в такому разі подумає і скаже Рибалка? Якими словами обізве?!
Отож бо й воно… Оце такий тобі найвірніший друг!
Але ж він, Михайло, і справді зовсім інший! У позитивному сенсі… Він просто по-іншому вихований… І раптом йому, терапевтові й передплатнику популярної газети «Здоров’я і довголіття», себто завзятому пропагандистові здорового способу життя – зізнаватися в тому, чого б він за жодних, навіть найдраматичніших обставин і не придумав би, а не те що вчинив?! Це ж якесь наслання, прости, Господи, божевілля… Не інакше…
…«Добре тому коса косить, кому мила їсти носить… І мені би так косила – гей-я-гой! (ая-ая – примовляє, вміло, в терцію підспівуючи, Рибалка) коби мені мила їсти носила…»
Атож-атож! У голові одне, зате в устах – сам мед… Оксамитовий, такий ліричний баритон кума Скочка не треба було нічим підсолоджувати! Тому не лишень жінки, але й друзі щиро кохалися в його співах…
Предки Михайла Скочка, якщо того, першого, було названо шотландцем (скот-скоць-скоч) приблукали в Галичину з якогось далекого зарубіжжя… Зате любов до карпатських наспівів у нього була ніби генетична! Хоча красивими карими очима, густими чорними бровами та смаглявим обличчям і горбатим носом опецькуватий єврей Скочок більше скидався на кавказця, ніж на семіта…
І все ж Микола завжди вітався зі своїм кумом улюбленим його, ніби таки ж «інтернаціональним» привітанням – шолом алейхем! А коли підіймав чарку, то тільки з майже паризьким, але таким урочисто єврейським «ле хайм!», тобто «за життя!» Відтак, ясна річ, навіть і принципова розмова приязнішає…
Проте звідки ж було кумові Михайлові знати, що вдатному бізнесменові Рабіновичу (ніби ні з того, ні з сього) забагнеться ще й партію створити за тим його тостом?! Але ж наче ніхто не зурочив – таки сталося?!
Така тепер псевдополітична мода пішла в нашій Україні – що не олігарх, то й демократична партія! І всі кілька сотень – одна патріотичніша від одної! Та й прихильників у них чи не з кожним днем ніби все більшає… То чого народові журитися?! Тільки обіцяльників і залишається обирати.
Щоправда, вельми шкода, що не кум Скочок заправляє тою політикою…
Рибалка будь-кому готовий довести: навіть серед і найсимпатичніших євреїв у Дніпрі не знайдете людянішого та щирішого від Михайла приятеля! Тим паче, що, до всього іншого, саме його професіоналізм ескулапа й вирізняв чоловіка серед усіх відомих дніпрянам охороноздоровців.
Але чомусь тутечки, у Наддніпрянщині, Михайло віддавав перевагу в дружніх стосунках саме усюдисущим галичанам! І друзів мав у місті Левовім набагато більше, ніж у Дніпрі… Можливо, саме тому, що над усе полюбляв коломийки?! Ще й– особливо! – весільні співомовки, оті, котрі для старшого віку, сороміцькі… Хоча виспівував їх Михайло досить рідко…
Та це, либонь, як на Миколин смак, надто вже «терапевтичне» означення.
До речі, давно кимось помічено, ніби саме принципово цнотливі чоловіки віддають перевагу порнофільмам… Але то вже сказано без будь-якого стосунку до Михайла Скочка. Просто такечки у нього складається (фізіологічно?!), що коли вип’є, то впадає в занадто глибоку, суто вдівцеву депресію.
Майже в таку саму, як і зразковий сім’янин, вельми тенористий, хоча й, може, трохи задовгов’язий кум Степанцьо Бабенко. Із усіма постсиндромними наслідками… На жаль, занадто відомими у деяких родинах.
Звичайно, в таких випадках чаркування слід обходити десятою дорогою! Та коли камін усміхається настільки променистими полінцями, а поряд сумує, замислившись про щось, достеменно відоме лише Господові, майже непитущий кум, то хіба дозволено господареві не взяти ініціативу на себе? Тим паче, якщо сам – не знати чого! – майже ненароком і запросив кума?!
Атож-атож: бачили очі, що купували – їжте, хоч повилазьте…
 
26.
А от Микола у цей вечір 25 грудня немовби відчув якесь друге дихання, відправивши Марину до Канади. (Туди ж, на довгождане Різдво, й синове з Польщі настрополилися…). І те «друге дихання» веліло козарлюзі зробити все, щоб кохана дружина була ним задоволена не лишень як чоловіком, а й як діячем-соратником. Незамінним! Яких майже і не буває в реальності…
Ось вони з Михайлом спланують зараз усім акціям акцію – на заздрість нашим «зеленим», яких, до речі, ніби корова язиком злизала в суверенній нашій… На всій планеті екологічно спрямований «зелений рух» на піднесенні, а в Україні, опаленій чорнобильським катаклізмом, у безпардонно суспільно-політичному затінку… Парадокс, якому не віднайти жодних пояснень!
Але хіба ж даремне народ наш уже котре століття співає: «Радуйся! Ой, радуйся, Земле! Син Божий народився!»?! Звичайно, не даремне! Хоча б тому, що бажає щирої віри всій планеті Земля. Всьому вдячному людству!
До того ж, і сталося так, як воно мало статися… Вселенський патріархат ще 1923 року відмовився від надто застарілого святкування Різдва Христового 7 січня, зваживши на те, що відзначення його 25 грудня цілком прийнятне й для традиційної Церкви Східного обряду. Щоб усе було, як у людей…
Проте вщерть атеїстична Москва раптом, зовсім таки несподівано для всіх мирян, – запротестувала! Здибилася!!! Мовляв, а що ж тоді залишиться від самої ідеї Росімперії, якщо забрати в неї ще й отой рудимент?!
Ось таким робом і керують зажерливі бюрократи у рясах там, де лишень Вище веління можливе… Хоча ніби й моляться, але ж, як бачимо, не каються!
Проте хіба ж не Господь нагадав українцям отим геніальним усенародним «Щедриком», закомпонованим легендарним Леонтовичем, що святкували ми колись Новий рік саме 21 березня?! Щойно світала Весна-красна, поверталися до рідного дому казково-милі дикі гуси, щасливі й невтомні ластівки та лебеді з лелеками?! Тому й підхопила щедрівку різноголоса планета, неначе рідну…
Це ж було зовсім недавно! Та, либонь, ще ніби лише вчора співали ми:
«Щедрик-щедрик, щедрівочка! Прилетіла ластівочка!»
Несповідимі шляхи Провидіння… Але ж навіть Микола Рибалка зумів таки допетрати, що не про Бога і Його Сина йшлося РПЦ та більшовицькому режиму – тільки про грошву, себто – п р и х о д. Отож, і відзначає російське православ’я дотепер аж ніяк не День народження нашого Спасителя, а тільки… сповідує вельми дрімучу бюрократично-ортодоксальну традицію.
Хоча й сама ота релігійна традиція вже, либонь, забула, що лише звично красується на ще язичницьких уявленнях, отже і святах давніх українців! Проте нітрохи тим не засмучується… Адже головне що? Той таки приход!..
Окрім того, наскільки Миколі відомо, більшість православних Церков Різдво Христове відзначає 25 грудня. Хоча Син Божий свого Дня народження взагалі ніколи не святкував. Як нікому, здається, того не заповідав і не радив.
Інша річ – Святе Воскресіння Господнє! Воістину святий Великдень, що йому народ український завдячує і вірою православною, і вельми дивовижним, адже справді духовним, явленим самопорятунком… Атож-атож…
Але ж як цього всього можна не розуміти?! Навіть хоча б того, що Бог НЕ квартирує у Кремлі, НЕ молиться на чиновну братію, НЕ п’є за їхнє здравіє?!
…Наші бори, як і праліси, – не дрова, проте вони чомусь аж надто дубово переконані, що згоряти набагато ліпше, тобто перспективніше, кажучи мовою сучасної цивілізації, аніж тупо догнивати у смердючій твані одвічного рабства. Більше того: бори, ніби предковічні витязі, твердо стоять якраз на цьому!.. І в жодному разі не бажають поступатися вже здобутою правдою.
Отже, навіть і праліси відають про мету дрімучого свого існування. А ми? Що ми, пересічні українці, думаємо про явище горіння, коли згадуємо стосовно того чи того співробітника: «Колега просто згорів на цій роботі!», або ж: «Вона, бідолашна, погоріла на зовсім нікчемному хабарі…»
Невже в одному й другому випадках ідеться саме про той благодатний вогонь і те святе горіння, що не спалює людину, а воскрешає?!
Безперечно, ні. Але чому ж виникають у нас вельми риторичні запитання, шановний друже?! Чому все ще й досі лякаємося слова патріот?! Якщо воно не з Москвою пов’язане?! Адже коли Лєв Толстой казав, перефразовуючи колегу-європейця, що «патріатізм – ето паслєднєє прібєжіще нєгодяєв!», то що мав на увазі? Ясна річ, тих-таки російських «шовіністов-чорнорубашєчніков», які (начебто «миротворцями»!) замірялися розпросторитися на всю Європу.
А до кого ще він міг би в той час висувати якісь моральні претензії?! До поляків або німців?! Чи поціляв у тих таки достеменних натхненників Першої світової?! Як поціляє і нині – в усіх сфашизованих Москвою співвітчизників.
Зрештою, виривати окремі фрази з контексту історичного буття, аби ними спекулювати, як то полюбляють чинити деякі малограмотні «експерти», кожен дурень зугарний. Але для того, аби сказати з якогось конкретного політичного приводу справді щось, варте уваги, мусиш дізнатися про сенс нашого життя бодай хоч трішечки більше, аніж перший-ліпший електоральний громадянин. А інакше – заради чого взагалі українське небо коптити?!
Не так давно Рибалка придбав у столичній книгарні «Є», на прохання Марини, книжку поезій незабутнього Василя Стуса «Отак і ти згоряй!», видану «Просвітою» двома мовами – українською та російською. І вельми прикметно, що навіть інтелігентний Михайло Скочок, позичивши збірку на вечір, приніс її аж наприкінці тижня зі своїм, уже наче й не терапевтичним резюме:
«Знаєш, Миколо, щойно після російськомовного прочитання цього поета я все ж таки повернувся до текстів оригіналу… Справді-справді! Змушений був не просто повернутися – зануритися у стихію поетового Слова. Хоча й самому досі не віриться, що це зі мною сталося… Хіба не дивина, друже?!
Гадаю, ми чомусь відвикли розуміти нашу літературну мову! Пам’ятаєш хоча б ось оцей, воістину шедевральний, вірш Василя?»
Кум декламував Стуса голосно, піднесено – тож поезія, присвячена Аллі Горській, геніальній малярці, котра загинула від руки зазомбованого кадебіста, набувала якоїсь майже неймовірної, аж містичної психоемоційної снаги!
«Бо – горстка нас. Малесенька шопта. Лише для молитов і сподівання…»
Скочок таки знав, що казав. Адже чоловік на собі відчув, як віднаджують у нас від озону, від самого зцілющого запаху мови все ще великого народу… Колись у ЦК КПУ її заборонили (таємним розпорядженням самого В. В.) тільки тому, що партійці, котрі прийшли сюди за Шелеста, надто вже, – скаржилися радники й підказували «навуходоносори», – хизувалися (!!!) культурою українського мовлення! Отже, принижували тим самим «негідники-шелестуни» не лише рускоязичних однопартійців, а й суржикомовних?!
Атож-атож. Адже ніхто ніколи не вчив українців, зайнятих догматичним «будівництвом комунізму», знатися на такому духовному надбанні народу, як мова. Нас лише – на всіх рівнях! – постійно відучували від усвідомлення краси та естетичної незамінності рідного слова… Проте «хрущовська відлига» якось немов очутила інтелігенцію українську, молитвою озброївши, воскресила!
На жаль, зовсім на короткий час…
Та ж хіба не тому настільки ганебно й запанував суто базарний «суржик» у пригнобленому народі, що про культуру нашого мовлення – подумки відзначив ще тоді, подивований запалом кума, Рибалка – зовсім призабуто?!.
На превеликий жаль, безбожно забуто.
Але ж хіба Михайло про теє не відає? Просто зізнався принагідно в тому, про що занадто вже рідко говоримо… Пливемо за течією! Добре тямлячи, що й ми, сіроманці, так само, як і наші зросійщені бюрократи, неабияк причетні до цього всенародного лиха. Гріхом байдужості причетні! Тож і в улюблену свою газету «Здоров`я і довголіття» дописує про цю проблему, зазначаючи, що мова та лихослів’я – одвічні вороги людського самопочуття – так само ворогують.
Адже дане людині задля святої молитви не можна засмічувати мотлохом несмаку. Тим паче, що «…хто Матір забуває, того Бог карає!»
Не міг Михайло не зауважити, мабуть, і чудового графічного оформлення книжки поета, якого він так уподобав?! Отож, і те знає, що це класна робота художника-дисидента, Василевого побратима-єврея Панаса Заливахи. Чомусь, на жаль, мови між ними про класного графіка тоді не було…
Прикметно, що коли полковник КДБ запитав арештованого Майстра, яке відношення він, єврей, має до діяльності «етіх націоналістов», то талановитий графік відповів, що позбавлений морального права зневажати мову народу, який вигодував його. Тож не лише мусить, але й покликаний Господом своїм відстоювати благородно-божисту її красу.
Тому, як сам зізнавався, пан Заливаха й не сподівався на помилування…
Та невже можна було чекати на справедливість від явно генетичних катів українського народу в оті «застійні» роки?! Убивці залишалися безпощадними навіть і тоді, коли співали наших пісень… Навіть осяяні пророчими Стусовими рядками: «Я в Сонці Сонця! В Сонці Сонця я!» – приречено тупо німували.
Але ж хіба Тарасові легше було в імперській Росіїне тільки розмовляти, ба й писати українською мовою?! Ще й майже одинцем?!
Хоч як воно дивно ніби сьогодні звучить, але Тараса Шевченка столичні вельможі запрошували на помпезні літературні вечори, бажаючи послухати його дивовижної емоційної сили поеми. Більше того: й на широкі пітерські майдани сходився народ, аби українську душу почути! І рушники чи не скрізь дуже навіть модні були – за свідченням причетної до гаптування та вишиття відомої Вам, дорогий друже, Ликери Полусмакової.
Недарма ж і сам Тарас її уподобав…
Ще б пак! Адже майже в кожній пристойній світлиці доводилося бачити наймичці нашу красу! Тому й руки її також були у неабиякій ціні.
А теперечки?! Після стількох десятиліть занадто виснажливих і кривавих «братерських» обіймів?!. Ото ж бо й воно… Ото ж бо й воно…
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал