…хоча твердив, що на першому кігті скелі заграє «Le streghe» і після того кине скрипку додолу.
– Я не знаю, чому б ти мав її кидати.
– Ну, тому, бо вона мені остогидла.
Я сміявся з нього, бо думав собі: він не знає, що хоче. Але він всерйоз вирішив, що кине гру. Мабуть, скрипка насправді стала йому противною.
– У мене руки м’які, мов у жінки, – сказав мені, – а я страшенно хотів би підніматися на скелі. – Одне другому заважає.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Напевно, так воно і є.
– Так! Це я вже знаю.
– Певна річ, що це тобі краще знати, – сказав я йому і вирішив, що не буду його умовляти. Раз вирішив, хай зробить це, хоча «Le streghe» – складна річ, тож була б шкода далі не музичити, коли вже бездоганно виконує цю складну річ. Мені дуже подобалась та частка твору, звучання якої сприймається ніби хтось хіхікав. Бувало, я його просив повторити її.
– Ніби хтось над кимось насміхається, чи не так?
Він думав те саме. Грав далі. Я дуже любив його слухати і не міг осягнути, чому хоче усього цього позбутися одним плювком.
Він це вирішив. Ніби психологія його більше цікавить, ніж музика. І як я вже сказав, хоче підкорювати скелі.
Минув рік, і він знову появився. Не забув своєї обіцянки, прихопив і скрипку. Сумлінно вправлявся як підкорювач скель. В одне пообіддя пішов на тренінг. Довго не вертався, і я його не дочекався, ліг спати. Розбудив мене, коли почав грати. Стояв по пояс голий і грав біля лампи. Але пальці згрубіли, вже не грав так, як раніше. Йому стало прикро, хоча й приховував це, але сказав:
– Колись я це легше грав.
– Не жалієш?
Звично хитнув головою, що не знає.
Сезон закінчився, а він чомусь не зумів зіграти «Le streghe». Я його запитав, чи скрипка у нього не викликає відразу.
– Ні.
– І не хотів би ти знову за це взятися?
– Ні.
– Не знаю, чи маю тобі вірити.
А він відповів, що це його справа. Вже ніхто його не змусить стільки годин тренуватися. Така нудьга.
– Але ж тренуєшся.
– Та не стільки годин… Коли не хочеться, то взагалі не мушу грати.
– Ти не бійся, – сказав я йому. – Цієї скрипки ти так легко не позбудешся.
Він усміхнувся, ніби хотів мені сказати, що я базікаю – все одно її потім кине донизу.
Два дні перед тим, ніж ми мали закрити Теріго дачу, прийшла його колишня колега. Він хотів, щоб вона цих кілька днів залишилася з нами, вона ж прибула з невеликим товариством. Я йому сказав: – Запроси її на хвилину сюди, хай нам заграє!
Вона прийшла, та не захотіла грати.
– Я б не дала себе просити, але я рада, що не мушу грати.
– Награєшся досить, правда?
– Ще б пак! Я навчаю, і усе те тиликання у мене викликало відразу. Я вже помалу і забула, як воно виглядає на концертах. А ти?
– Час від часу заграю, – сказав ухильно.
Запанувала тиша, і я у це не втручався. Якийсь хлопець ліз через вікно на кухню, то я йому сказав, щоб зник.
Не слухав, стояв на колінах у вікні і дивився на колишню колегу Мартина.
– Це ваш брат? – запитав я.
– Це син моєї двоюрідної сестри. Алане, ану злізай!
Алан скоса глянув на мене.
– Якби краще у вас замість цієї скрипки та усіляких листівок були б малюнки з Вінетоу!
Він нас здивував. Тільки колишня колега Мартина щиро розсміялась.
Я йому сказав:
– Друже, Вінетоу ніколи не ліз у чужі вікна.
– А що він робив?
– Ну… Любив ковзатися по снігу.
Алан на мене витріщив очі.
– Це неправда, – вигукнув. – У Вінетоу був кінь і він був слідопитом.
– Так. Але якщо натрапляв на сніг, то злізав з мустанга і ковзався по ньому. Або Клекі Петра. Цей ковзався, мов блискавка. Але Вінетоу був спритніший – майстер.
– Брешеш!
– Насправді. Він умів ковзатися у сто разів краще, ніж оті хлопці.
На сніговому полі ковзалось двоє хлопців. Сніг був брудний, схил не був стрімким. Алан оглянувся. Я скористався з цього і зняв його з вікна.
– Біжи за ними, – порадив я йому.
– Ну, все-таки я не буду вас змушувати, – сказав я колезі Мартина. Але я радий був би порівняти, як вона грає. Та й Мартин хотів знати, наскільки він відстав. Коли вже пішла, сказав мені:
– Бач, не грає, бо вона рада, що не мусить. Я, наприклад, тепер не мушу. Це чудове почуття. Коли захочу – заграю, коли ні – плювати мені на це. Якби я хотів, то спокійно позбудуся скрипки.
– Прошу, – я чекав.
Поклав її у альпіністський рюкзак і пішов. Я вийшов за ним. Він біг по снігу, потім по осипу. Виступив на Зміїні ворітця, а звідси на перший кіготь скелі. Тлом була біла купчаста хмара. Мартин на кігті скелі добре виділявся. Але коли присів, опинився там на чомусь подібнім до кам’яної лавиці, весь сховався за вивільненою брилою на вершині. Із-за неї стирчала тільки рука зі скрипкою і смичок.
Мабуть, ще ніхто не грав Паганіні на Зміїних Кігтях. Я бачив смичок і руку. Смичок рухався. Мартин грав уривки різних композицій. Потім зіграв «Аве Марія». Високі тони я чув так, ніби він стояв зовсім близько.
Знизу піднялось двоє туристів. Одного з них я знав. Він мене запитав, хто це грає.
– Мартин.
Хвилину роздумував, бо вони майже не знали один одного.
– Його чути аж біля Жаб’ячих озер.
Я пригостив їх чаєм. Ми попивали й дивилися на руку зі скрипкою і як бігає смичок.
Коли грав «Аве Марія», це мені нагадувало сцену з одного фільму – «Я пережив свою смерть». Щоправда, це щось зовсім інше.
Я насторожився. Він грав першу частину. Грав дуже добре. Та у мене не було від цього ніякої насолоди, бо ж я чекав, коли помилиться. Відбулося це у третій частині. Два рази повторив ту саму музичну фразу, та даремно. Від вправ на скелях пальці стали грубішими. Смичок упав. Я знову його побачив.
Га, га, га, га… Хтось над кимось сміявся.
Постать Мартина вирівнялась. Оті біля мене сьорбали чай.
Потім я побачив, як він згорбився і поклав скрипку у футляр. Але ж я це передбачав із самого початку.
Зі словацької переклав Іван Яцканин
Про автора:
Словацький письменник Бело Каполка (1935-1994)
дебютував збіркою «Канадські смереки» (1967). Збіркою оповідань «Стіна» (1968) безпосередньо доповнив свій книжковий дебют. Його «Стежки без знаків» (1974) – жанрово неоднорідні. Це і белетризовані репортажі, і нариси, й оповідання. У повісті «Сизий туман ховає ситого ховраха» (1978) прозаїк художньо досліджує гострі кризові взаємини батька і сина. Юному читачеві адресований його роман «Місяць над середнім шпилем» (1985). Бело Каполка упродовж багатьох років працював керівником турбази у Високих Татрах, тож не дивно, що гори і люди – основний лейтмотив його творів.
“Українська літературна газета”, ч. 5 (297), 12.03.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.