Олександр СОПРОНЮК
Якось ти запитав мене: який лікар вправніший-розумніший – медичний чи ветеринарний? Ветеринар, – одказав я.
Правда твоя, істина, – повів ти. – Бо чоловік може сказати ЩО в нього болить, а німецька вівчарка тільки очі зволожить – а ти повинен знайти: ЧОГО Й ОД ЧОГО СЛАБА.
На Петра, були звичні святкові клопоти: перетелефонував Кузьмі, Федченку – з ним, кінцем 80-х минулого століття, ВСЕ починали, – у Вінницю. Федору Мілевському, на Житомирське Полісся – за Слави Стецько, в націоналістах, так само з ним чимало зроблено. Обидва Петровичі. Сусіда по лікарняній палаті, Антоновича, дядька Петра, з Гоголева, Броварські землі, з Днем Народження привітали – 83 одміряно чоловікові. Ну, й, звісна річ, телефонічно подався в Лубни, до тата, Петра Яковича. «Поседь там, і за мене», – душею-серцем до нього. Вже Бозна-коли його й бачив… Усе ніколи… Свиня свинею, – думаю собі про себе … А тут іще перебиті гомілка, з двома берцовими кістками, зв’язали по руках і ногах, точніше, по правій нозі – титановий нержавійний апарат погорі тримає «голєнь».
«З’їздив би до батька: і побачиться, і з ногою щось підказав-поміг би – все-таки полковник ветеринарної медицини, головний ветлікар міста, це ж не купиш і не продаси», – наставляв-напучував мене Григорій Донець, друг-товариш, науковий чоловік з музею Павла Тичини…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вийшло на лікарню… І на принагідну пам’ять…
33 роки тому (четвертий курс, факультет журналістики київського Шевченкового університету) приїхав у свої Лубни. Мама, була ще жива, «реально стала» на багату вечерю. Раптом дзвінок у двері.
«Петро Якович, кабанчики…», – заблагав ще у дверях чоловічий голос.
«Вечеря на столі. Поки ще тепла. Хай син перекусить. Тільки ж з дороги!», – так само, благально, вдавано наступила мама. «Там і повечеряємо», – подаючи мені чорну «кожану», забрав на роботу батя.
Службовий, з білими, «0671 ПОА», (вони щойно набирали тоді дорожньої моди) офіційними номерами, вирулив нас на Кононівку – саме там український класик Михайло Коцюбинський створив своє вікопомне «ІNTERMEZZO».
«Думав, кабанчики у вас пропадають, а тут – каструвать…»
«Та Петро Якович… Хочеться ж по-людськи… Ви ж такий спеціаліст – золоті руки … На всю область… На всю Україну…»
На широке подвір’я винесли залізного робочого стола… За певний час на ньому, д’гори ратицями, розлого розлігся один із кабанчиків. Я взявся за дві задні. Хазяїн уже добре вгодованого поросяти нагнув до землі передні. Батя, вмочивши добрий шмат вати у знеболювальну рідину, професійно пройшовся довкруж яєць. Тоді звично полоснув-обвів їх скальпелем… Раптом лояльний кабанчик перетворився на зловісного Вишневого вепра-кнура: різко рвонув, відкинувши дядька долі. Той, з перекошеним обличчям, навкарачки, четвероногим переметом-побитом, блискавкою вдарився до хліва. Кабанчик натомість випростався. Наші очі зустрілися. Скажені, оскалені, ікла пролетіли в мене над головою – довгою шевелюрою я вперся дурній люті між ноги, у саме свиняче серце, куди зазвичай входить колійна швайка.
«Назад!!!» – заревів батя. Хлів послухався доктора і, наче вода неслухняного нерозумного м’ячика, викинув хазяїна назад. Передні ратиці знов опинилися в його, ще тремтячих, руках. За мить кнурячий оскал перетворився на впокореного, зашнурованого білим шовком, євнуха…
За столом – «приливали» яйця! – уже пішла чарка-друга. Кабанячий вереск стояв мені перед очі. Батя сидів поруч. Я мовчки глянув. Він мовчки зрозумів.
«Полтава не прислала спирту. Довелося водою».
Все по жидах. Аби викрутити. Нічого не можна по совісті, – подумалося про «полтаву». «Нічого не поробиш, синок», – вернув мене батя до столу. – «Люди хочуть їсти»…
***
Початком 90-х ХХ ст. вже як головний редактор «Слова», в уже самостійній Україні, від Червоного Хутора, звично, романтичними попутками, – на день-другий захотів до Лубен. Сімейні столичні прийми (візьми та вийми) давалися взнаки. Ти вже достоту починав розуміти, що чужа хата – гірше ката.
– Заболить душа – приїжджай, – усе бідкалася-переживала мама. – Скільки там од того Києва їхати, якихось 200 км…
Отож, знову – чесна радість од зустрічі. І знову – дзвінок у двері. Цього разу дід. «Петро Якович, кабанчик…», – почув я стривожене.
Од своєї Котляревського за кілька хвилин ми дісталися Пушкінської, де мешкав «кабанчик». Через леґендарний «дом совєтов», площа Кузіна, Пушкінська переходила на Володимира Короленка. Там перед самим довжелезним спуском до Сули (так звані «Види») художній геній Василя Семенюти поставив бюстове погруддя Анні Керн, вічній пушкінській любові, що походила з самих Лубен…
Одначе «Я вас любил…» дотоді, як ми добиралися до «місця призначення», поволі знебарвилось. Кабанчик прибирав своє. Зайшовши в двір, ми заціпеніли: посередині лежала гора під три центнери: гора вже синюшна, на морді застигла «чорна» піна. Батя потягнувся до «монтіровки», що була тут-таки, напохваті. Влупив нею кабана. Залізо одскочило-одпружинило. Од трупа.
«Він іще живий, тільки ось-ось…», – просилися старі, потрібна була жива чесна довідка, аби здати свинячу тушу на м’ясокомбінат. І щоб відшкодувати гроші. «Скажіть правду», – одразу ж уперся батя. – «Я не стану це давати на м’ясокомбінат, труїти людей». «Петро Якович.., – молили хазяї. – Як перед Богом…». «Поможу! – не одступав мій доктор. – Завеземо на бойню. Там могильник. Усе по-людськи оформлю. Не програєте… В біді не будете… Тільки скажіть, як було…».
Я одійшов убік. Не знаю як і чим там усе закінчилося, одначе за їхнього стола ми не сіли – вернули додому. Сіли за свого. Батю я вже не питав нічого.
«Люди хочуть їсти…», – згадалося мені його сказане з минулого разу.
Їсти…
Хочуть люди…
Світлина: класика. Лубенська клініка ветеринарної медицини. Головний ветеринарний лікар міста, полковник ветеринарної медицини Сопронюк Петро Якович і його колеги-соратники.
Інформація від партнера. Метал у Дніпрі. Сфера застосування металопрокату практично необмежена. Складно знайти галузь господарської діяльності людини, де б він не використовувався. Якісний метал використовується, починаючи від виготовлення дрібних деталей, закінчуючи глобальним будівництвом: будівлі, стадіони, заводи і т. д. Саме тому дуже важливо, якої якості використовується металопрокат.