Батурин

 

(поема)

 
Дмитро Головко
Кілька віків нас нищили відверто і потаємно, вселяючи в наші серця страх і безнадію до боротьби. Активних і потенційно здатних спротиву тисячами тортурували, мордували і засуджували на смерть. Слабодухих та пристосуванців змушували сидіти тихо, або йти в служаки російської імперії. Виживали тільки такі. А їхні нащадки за законами відбору, а, може, й генетики, поступово набиралися отих якостей.
Отже, нас робили малосвідомою нацією, духовно розпорошеною, боязкою в змаганні супроти рабства. Так думають і новітні поводирі старої царократії, що вишкірила зуби на Україну. Вона, гадають, для них лишилася колонією, яку можна усмиряти «градами» та вогняними гібридами. Однак ми вже не ті, бо схаменулися. Досить з нас переяславських рад, Батуринів, руїн Запорізької січі, голодоморів, чорнобилів, «луганів», зрад і облуд. Це чорне коріння минулого оновлена українська душа рубає мечем правди, вогнем непокори.
Але який жорстокий світ ніс і несе «руський мір»! А він же починався з Батурина!
Як відомо з історичних джерел, зруйнування Батурина московськими військами відбулось на початку листопада 1708 року.
В поемі використані історичні начерки відомого у свій час дитячого хірурга Олександра Терещенка. Власне, цей твір автор присвячує своєму землякові (він родом із Мени), пам’ять про якого щиро береже в своєму серці.
 
Дмитро ГОЛОВКО
 
1.
Три клени вибігли з узлісся,
В Десну пірнуло три зорі.
Правічні храми на горі
Чернігів пагорбом розлігся.
 
Мов не було ніколи лиха,
Та ні, отут біда й була:
Прийшла до міста і села
Із чужини вона, столика.
 
І Полуботко на пательні
Петром опечений ячав,
Царю плодили яничар
Свої нікчеми, вірні вельми…
Хвала, не чути печеніга,
Не свище половця стріла.
Зміліла Снов, не та – Сула,
І псом оскалився Чернігів…
А Харків дивиться журливо,
Бо гне красу лиха рука,
Конає пам’ять про Харка,
Душа курличе журавлино.
Нас безліч літ мордує згуба,
Брехня і підлість на чолі,
У нашій предковій землі
Не стало міста Стародуба.
Німує щастя з горем в шлюбі,
В Сибірі гетьманів полки,
Нащадки примусом безчубі.
Та все ж, за спадком, козаки.
Гнулися в кормизі за спасибі,
Копичим стронцій у кістках.
Суціль накриті чорним грибом,
Шприцює вбивця геноцидом,
І сіє жах, і плодить жах…
Не полишай нас, Берегине,
Невгойна пам’яте людська,
Свята княгине, господине.
Підем туди, де чути схлипи,
Відкіль минувшину нести
Через діброви та мости,
До них сліди наші прилипли…
До них – думки, до них – клямки,
Вусаті й мудрі козаки…
Там диво дивне: з-під руїни
Вишнево-яблуневий квіт,
Лілей і півників релікт
Візитна картка України.
Майорів жар, вогонь калини,
Політне видиво жоржин,
Нового поступу зачин –
Візитна картка України.
А в груди б’є пекуча тризна…
Бо не забуть своїх синів –
В бою полеглих воїнів,
По них голосить Материзна…
 
2.
Виступали козаченьки
Кінними полками,
Боронили в січах неньку
Довгими віками.
Посували грізним скопом,
Жевріли заграви
Над Кафою та Синопом
Чулось: «Слава! Слава!»
Йшло додому можне військо
Із-за Перекопу,
Шлях тривожний, і не близько –
Аж до Конотопу…
Та нове жагуче лихо
Кличе знову ненька…
Поверталося під стріхи
З бою, часом, жменька.
Незабутнє Берестечко –
Біль і гордість наші:
Не схилялись під містечком
Голови козачі.
Порубали, відчайдушні,
Ворога облогу:
Характерники не мрущі –
Лицарі від Бога…
Жали жито і пшеницю,
Мали сінокоси.
Уродливі молодиці
Там живуть і досі.
З-позаранку грали коси…
Сонце в небі стане,
Височіють сіна стоси,
Як то всюди гарно.
Квітли мальвами дівчата –
Гожі, чорноброві.
Хочеш долі? Дівку сватай
Хутірської крові.
Припасе вона до хати
Злагоду, добробут,
Діток буде колихати,
Вчити добрим робом.
Хлопці виростуть орлами,
Понесуть їх мрії
Українськими степами
Коні воронії…
Вояки і хлібороби.
Шабля й хліб – святиня:
З діда-прадіда й до гроба
Козацького сина.
Коней пещених, як зміїв,
Вершники завзяті
Приганяли в стольний Київ
На контракти в свято.
Кумували між собою,
Інколи нащадки
З родаками йшли до «бою»
За батьківські статки.
То – пусте. Минали сварки,
Знов – добро та згода:
Обнімалися Одарки,
Одного ж бо роду.
У Забарівці, Заріччі –
Пісня до світанку,
Жарти, сміх і всякі притчі
Чулися під ґанком…
 
3.
Як є боги, то десь за нами,
А тут – пророки,
Кого б іще кати гаками
Тягли за боки?
Планида вже така пророча:
Від мук не бігти.
Дерла їх вічно потороча
Живцем на віхті.
Мовчазно лицарі над шляхом
Конали люто,
Руда спеклася, і від жаху
Німіли люди.
Народні велетні на палях
Вмирали довго.
Їх кров калюжилась в підвалах,
Лилась до Волги.
Текли струмки густі, червоні
В Дніпро та Віслу,
Переливались в Оболоні –
У землі вічні.
А п’яний цар, пекельний мурин
Степами човгав,
Він трупом заїдав Батурин
У чаді оргій…
 
4.
Жене послáнець коней в шпори:
Батурин кличе, провід жде.
Сідлай гнідих, бо ще учора
Умислив гетьман щось нове.
Гудуть розбуркані Заріччя,
Руда, Синявка і Піски…
На конях мчать – вітри в обличчя,
Не сплять стривожені жінки.
А ось – вали і мури хмурі,
Списи, гармати, хоругви,
Живе за вежами Батурин.
Подать рукою до Москви…
У колі радників – Мазепа.
При можновладній старшині.
Зібрались лицарі зі степу
І ті, що близько – по Десні,
Печуть вождя гіркі дотепи…
…І мовив гетьман: Буть війні.
Петро – душитель України –
У праві нашім одмовля,
Садовить в поруби невинних,
Голосить предкова земля.
В чухонських топить нас ковбанях,
До власних змушує полків,
Славетне лицарство поганить
(Ярмо на шиї козаків).
Безбожно мучить в темних склепах,
Жене, померзлих, за Урал,
І, покалічених, у чепах
Веде на смерть – лихий капрал.
Панове, славо України!
Ось військо Карла-короля,
Чи проковтнем цареві кпини,
Чи вдарим проти москаля?..
Згадав Марію-Магдалину
(Пророчі матері слова):
Від Бога в тебе булава,
Тому – мізкуй, вельможний сину.
Підвівсь. Сяйним повіяв духом,
Тамує спраглих, мов дощем,
Спиняє гомін владним рухом,
Відчув у серці тихий щем.
На ката вдарим! – каже Рада,
Нагода – вийти з-під орди.
У тебе військо, слава, влада,
Веди нас, гетьмане, веди!
Казали й так палкі старшини:
То – долі нашої зоря,
Думок Богданових вершини…
Потрощим злого упиря!..
 
5.
…Мазепа з вірними полками
Іде на злуку з королем.
Підпер Батурин сердюками.
Вали полагодив, але –
Ходило назирці степами
За ними лихо немале…
В бою столиця дні і ночі,
Лягали трупом москалі,
Не в змозі валу перескочить –
Осердя рідної землі.
З бійниць прицільний шквал мушкетів.
З-за валу палять гармаші.
Не в змозі витримать у злеті
Шабель козацьких палаші…
А ниций князь зітха в наметі –
Рахує програні куші.
Прилуцький сотник недотепа,
Пройдисвіт, злодій, лизоблюд
Знав потаємні ходи-склепи
В нутро батуринських споруд.
Він перед ранком, через лази
Провів принишкло москалів;
Своїх братів підступно вразив.
Упали тисячі голів…
Палав Батурин. І солдати
В огонь жбурляли немовлят
(Щоб менше наросло «хохлят»?),
Людей стинали біля хати,
До бойні гнали, мов телят.
Жінкам надії – череватим –
Ножем пороли животи…
Благання, стогін. Диби, страти,
Кострища, палі і хрести.
На площах міста супостати
Лупили з шкірою чуби,
Дядькам гвіздки вбивали в п’яти
Поволі, протягом доби…
Слабкі на дусі, з переляку,
Щоб спать тепленько на печі,
Не трапить катові на гака,
Лишали гетьмана вночі –
Несли Петрові рабську дяку.
Отак чинили Галагани,
Меткі апостоли в ті дні,
Не мало й інших, «богом даних»,
Після царевої різні.
 
6.
Та Орлик мовив: Мерти рано.
Людину видно на війні.
У комусь розпач, хижі плани…
Московські ласки не мені.
Не перші втрати України,
Не всіх ще зборкало синів.
Ні, не зігне нам недруг спин,
Ми – непідкупні у борні.
А Войнаровський каже: Браття!
Немає кращого добра,
Як в людях запалить багаття
Супроть гнобителя – Петра…
Аж раптом ворог – на майдані
(До міста полозом проліз).
Серед солдат, в кривавій бані,
Христопродавець – сотник Ніс.
Віскряк тремкий, але пихатий,
Челядник дикого царя,
Обрезклий з хмелю, пелехатий…
Гукає з ворогом: Ур-ра!.
Народні билися Тараси:
З домахи сипались вогні.
Зробив хтось просіку до Носа
Та сам хитнувся на коні…
Прийшов до тями: трупи, трупи:
Почвара творить свій бенкет;
Гидкі кати і живолупи
Хребти ламають, мов штахет.
Заліг під мертвим побратимом
Козак подертий, у крові.
Вночі проліз пластунським штибом,
Бо вже дрімали вартові.
Вперед… Вперед! Скоріш до Сейму,
Зманив заблудлого коня.
Та троє зайдів – навперейми…
Козак їх вирубав до пня.
І чвалом… Чвалом в стан козацький.
Полки зі шведом – по Десні.
Прибув порубаний, зненацька
Повідав видива страшні:
Там, де було квітуче місто,
Пройшла вогнем царева тать,
Димлять румов’я в попелищі,
Довкіл розсипані намиста –
Жінки замучені лежать…
В той час бійці варили юшку
І смакували з казана.
Не донесли до рота ложку –
Гіркою видалась вона.
Нема Батурина у світі…
І чувся стогін із грудей
У вусачів, не ликом шитих
Чубатих, січених людей. –
Сюди Мазепа ще прийде!
 
7.
Ходило горе з хати в хату
В містечках, селах, хуторах –
Страшне, пихате, пелехате.
Плодило муку, сльози, жах.
Ховались втікачі – хто де як.
Цареві нишпорки-ловці,
Шукали в копах, у бурделях…
(Були й свої між них людці).
Бродили в лісі, очеретах
Заплав, затонів, острівців
Пани зухвалі в еполетах,
Та вірнопіддані стрільці…
Хоч Гордієнко бачив різне,
Змагав і шторми, і грозву,
А як зачув – по кому тризна,
Зронив горьовану сльозу
Бо серце мав, бач, не залізне.
Він став би каменем наріжним
В борінні гетьмана з Петром.
На Україні за Дніпром,
Якби полки привів не пізно.
А поки сили в Чортомлику
Були без проводу, малі,
Найшовсь іще один «політик»:
До Низу вдерлись москалі.
То – Галаган, підніжок тертий,
До зради й підступу мастак,
Себе рятуючи од смерті,
Заніс над матір’ю тесак.
Казав: О, побратими, друзі!
Незборна армія Петра.
Кладіть шаблі, рушниці в Лузі
Заради ж вашого добра.
Москва дарує вірну щирість,
Коли здасте себе на милість…
Погомоніли між собою,
Та похитали головою:
Стоять приречено на смерть
Чи, може, справді класти зброю?
А там і ворог піде геть…
Нам все одно не виграть січі.
Умерти? Та не в тому річ.
(Наш супостат міцніший втричі)
Геройська смерть звитяжцю личить,
Та вже потому згине й січ.
Божись, пихатий генерале!
Та тільки… тільки не бреши,
Що не займе твоя навала
Саморозброєні коші.
Поклявсь укупі з Галаганом…
Та чули й бачили боги,
Як ворог лицарів арканив
Беззбройних вибив до ноги…
Чергова гидь і звична зрада
Вельможів блудної Москви,
Де процвіла химерна влада,
Бо ж риба тухне з голови…
Упала Січ, Переволочна,
Кишіньки, Кодак… Низ Дніпра…
Відчули послухи Петра:
– Тепер, мабуть, на Карла можна,
Прийшла пора…
 
8.
…Полтавський бій. То – наше лихо.
В жалобі знімемо шапки.
Згадаймо вбитих. Станем тихо:
За нас умерли козаки.
Тяжкі літа. Шляхи криваві.
Нестерпний біль у бідаків.
Терпіли люди – од Варшави ,
А надто лиха – з-під Полтави
Родилось протягом віків.
Були і лицарство, і спади.
Мазепу тут перемогли
Царя безбожного армади…
– Віват! і сіли за столи.
Банкет гучний справляв Романов:
Кривавивсь цар іще над станом,
А вже «антихриста» плече
Нових підкорених товче…
…Й було, як їдеш до Полтави,
Стоїть бундючно яничар –
Меморіал чужої слави…
Тлумачив гід, що це – вівтар
Якоїсь «нашої держави».
Ба, ні, насправді наша згуба.
Великі брехні для дурних
Отут скальповано за чуба
Звитяжних предків – провідних…
…Затих, розвіявсь бій полтавський,
Чубаті вояки лежать
Валами, наче сіножать.
Бо чути: «мать і перемать».
Петро здригнувсь:
– Лови Мазепу!
Живого дать мені до рук! –
(Лихий, мов аспид у вертепі).
А по Дніпру, в степу далеко
Гуде копит шалений гук.
– В погоню, прудко! Сипле злото…
– Тягніть на вогнище. В котел,
Чіпляйте дротом на вертел.
А сердюків чавіть достоту.
Засмикавсь цар (страшна хвороба),
Криваві витріщив зеньки,
Невинних ріже на шматки,
Ковтає катова утроба.
Та не догнать царевим коням
Мазепи кращих скакунів, –
Відстала ворога погоня
І не скарать його синів…
Спинили біг аж за кордоном
(Тоді – султанова земля).
Поглянув гетьман іздаля
Озвалось в серці тужним дзвоном.
Замарне віддані життя,
Палкі надії, сподівання?
Та ні. Ще буде вороття,
І боротьба ця – не остання.
– Відважний Орлику! Візьми
Душі моєї смолоскипа.
Іще не все програли ми.
Нехай щастить тобі, Пилипе!
Отак усім і передай,
Що стане вільним рідний край…
Сказав останнє і погас.
Відбув, де буде кожен з нас…
Ще б довго зрів Петровий гнів
(Й у сні він марив про погоні),
Та ледь сивіти стали скроні.
Як цар і сам відгомонів.
 
9.
Від лихоліття, мов лелеки,
Втекло козацтво в край далекий.
По швидкоплинному Дунаю,
Живе їх рід і не вгасає,
Будує Січ – нові коші,
Пісні співає – для душі.
Пливуть думки. Цвітуть садки.
Кивають півники журливо –
Бо з України теж це диво.
Зітхають нишком козаки:
– Турецька віра всім омана;
Не чуть Дніпра, нема Десни…
Бентежать серце давні сни…
Хоч був за гетьмана сам Орлик,
І Гордієнко там ходив,
А брав їх жаль і сум за горло,
Уперто звав до рідних нив.
Вони зібрали решток сили,
Знялись у вирій, полетіли…
Де предків тіні, де батьки,
Чий дух священний навіки,
До них вустами щоб припасти,
Попри усякої напасті,
Зібрать з пожарищ черепки.
Та опинялись на Кубані,
В сухім Ставрополі, Тамані –
Несли і сльози, і пісні,
Що не допіли по Десні.
І стали множитись в Сибіру.
На Соловках були допіру.
Вживались в драгвах по Неві
Старі мазепинці й нові.
Отут, з Батурина, достоту,
Водили ватаги кінноти.
Гойдались гордо бунчуки.
Гукали «славу» козаки.
Як ще кували власну зброю,
Змагались з турком і ордою,
Сиділи міцно у сідлі,
Кресали полум’ям шаблі…
…Вода у Сеймі – навперейми
Біжить і крутить коловерть.
А де герої? Хлопці, гей ви!
Навік пішли за обрій геть.
Літа в Посеймі збігли вельми.
Не ті тривоги, інша мить.
Їх не зупиниш, не переймеш
У зламах вицвілих століть.
Не стало Орлика, Мазепи…
Батурин – випас для телят.
На Україні – три шелепи
У кріслах проводу сидять
(Чомусь самі себе їдять).
Нема Мазепи…Гетьман, де ти?
Мовчання сум. Бридкі наклепи.
Та плач рахітних немовлят
По хуторах козацьких, селах,
Колись заклечених, веселих,
Лягла наруга і печаль.
Орди неначе зла печать
Стоїть на людях і на зелах.
Селяни зболено мовчать…
Упали рублені паркани,
Подохли з голоду Полкани.
В хлівах покрівля прогнила.
Безправ’я, страх, як після хана…
Вовчища грали край села.
Були одвіку козаками,
На волі царській кріпаками.
Втоптали стежку до Сибіру…
Впряглися у колгоспну віру.
Щоб вижить якось, рідну мову
Міняли в горі на полову,
Бурмак зробився Бурмаковим,
Пішли Потімки в Потімкови,
Терещенки в Терещенкови…
Бо небезпечно жить «хохлам»,
Коли козаччину на злам…
Вп’ялась у тіло клята воша:
Страшний хижак мутант.
Не сколупнуть неситу ношу
Геть висмокче талант.
Отож фатальна є потреба –
До нігтя вбивчу гнидь.
Поможуть нам глибини неба,
Сам Бог наш добрий гід.
Але… але – кладись на Бога,
Та все ж рихтуй мости.
Не бійся ворога меткого. –
В погоню – до мети!
 
10.
Гай– гай, панове Українці!
Ми у душі, як є ординці;
Чужі канючим пироги…
А власні чом не до снаги?
Життям нас бито поодинці.
Герої мруть. Живуть ординці.
В тривожний час, на глум катюгам.
Штовхають тих, хто йде за плугом.
Хиткі людці: за власний спокій
На хрест осуджують пророків.
На дибах мліли Северини,
Бо серце мали соколине…
Нині на вигоду Москві
Донбас пручається в крові.
А Крим вхопили по-босяцьки,
Пригвинчують до «рос-чертог»,
Бо Путін цар і «русіш-бог»:
Чуже вхопити вміє хвацько.
Одвічна гидь – моругих блазнів
Не одіпрать всесвітній лазні.
Христопродавців чорна тлінь
Плямує неба голубінь.
Сьогодні горе на Донбасі:
Імперія розкрила суть.
Хто до чужого дуже ласий
Того на нари віднесуть.
Не утече орда нікуди…
Їх вдосталь і сьогодні всюди:
Смердючих Носів, Соломах.
Піде у землю їхній прах.
Ні, мертвих гуки з попелищ
То віщі поклики до серця:
Проснись, мій сину, Україна
Уже не та – стала до герцю!
А ти все спиш?
Проспав, ледачий, ватажків.
Мазепу, Орлика-провидця…
Бандера згинув… Україну
Гризе біда – вона по вінця…
Буди свій гнів!
Постань! – Зі степу голоси,
Сягають гір, течуть до Сяну…
Вирує, лине Україна,
Несе до цвинтарів оману.
І ти неси!
В борні і меч бери до рук,
І, як то кажуть, силу-роздум.
Твори, рихтуй, гартуй, будуй
Своє майбутнє – вічний розум!
 

№18 (206) 8 вересня 2017

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал