Баштанник

Новела
Віктор Погрібний
Панас Криничко любив Глибокий яр не тому, що він глибокий, бо радості від того мало: хоч і насипали колгоспні бульдозеристи височеньку греблю, а в дощі на ній навіть трактор колісний – міг засісти в якійсь ковбані, які тут здавалися суцільними. Любив за той вигір зліва, як виїздити з яру в степ. Через те, що був доволі крутим, його, на щастя, ще не розорали і отак впродовж десятиліть чи й століть на вигорі було все те, що бачив зі своїми синами Тарас Бульба, добираючись цими місцями на Січ.
Це переймало Панаса. Його переймали ковилі, які хвилями гнав з північного заходу на південний схід степовий вітер. Ті хвилі його заворожували, білясті їхні гриви кликали його до себе непереборним тягом. У дитинстві йому хотілося лягти на їхні верхів’ї і скотитися вниз, на дно яру, а як став парубком, то мріяв на тих хвилях полежати з невкокоськаною ніким темноокою, вертлявенькою, гарнюсінькою Теклею. Але ні те, ні інше не збулося. Зі своїми хлопцями із Солдатської він скочувався в яр, але з протилежного схилу: він був крутішим і зручнішим було місце «приземлення» на дні яру, а Текля віддалася йому лише після весілля на перинах у тещиній хаті на тій же Солдатській. Життя прочовгало й пробігло, але ковилеві хвилі ярового вигору не стерлися і ось зараз, їдучи з бригадиром Петром Денисенком на поле поруч цього вигора, Панас був пойнятим ще тим юнацьким хвилюванням від неповторної краси живих ковилів, що чекали степового вітерця, щоб погнати свої білоброві табуни на іванівські поля. Везе його бригадир до нової посади – баштанника*. Був Панас у колгоспі і ковалем, і машиністом, і тридцять літ без перерви – трактористом-комбайнером. А оце почав тому ж Денисенкові скаржитись на очі:
– Веду по рядках на розпашкуванні, а мені часом до двох міжрядь прилизується третє, потім знову – ті ж два міжряддя, по яких я веду трактора…
Дав Денисенко йому відпускний день для районної лікарні, куди бригадир порадив Панасові поїхати. Звідти Панас привіз бригадирові катаракту лівого ока і призначення робити на тому оці операцію. Тоді такі лиш почали робити в Києві.
– Колгосп допоможе, – впевнено розписався за голову і правління Денисенко, бо чоловік впливовий і ще не було такого, щоб вчинилося щось не по його. Однак Теля, – так навпростець, скоротивши зайве «к», охрестила Панасову дружину ще школяркою шкільна Іванівка та так і залишилось назавжди, – перебила бригадирові поради:
– Чи краще буде, а позбутися ока зможеш напевняка. Вставлять замість твого якесь бичаче і будеш, Панасе, мукать. Бачиш ложку до рота нести – і добре.
 
***
Після обходу алеями баштану, які він попросив сапальниць зробити, Панас повернувся до куреня, намислюючи ще трохи полежати в курені на пахущому сіні, якого вчора підібрав з валків, накошених ним ще минулої середи. Не дуже те сіно вицвіло, не пересохло на сонці, бо були й похмурі дні, а саме якраз – пахощі п’янкі, аж солодкі. Та вдалися сьогодні Панасові інші солодощі. Перед своїм зануренням в курінь Панас, як лелека з довгою шиєю, оглянув горизонти баштану і з боку дороги, що спускалася до яру, побачив щось густозелене, якби хтось до нього наближався. Руки в боки – чекає. Підходить, – чого б це? – Настя Горова.
– А я до вас, дядьку Панасе, – показала виструнчений рядок білих зубів дівчина. Гарна вона станом, хлопці задивлялися, як проходила повз і демонструвала, як на дефіле, свою ходу, кругленьку сідничку, тонку поясничку, а високі груди вже були тими хлопцями зауважені у профіль. Але в тому профілі вже не зауважувався, а добре були знані ніс із горбинкою, дуже повні губи («Гемби, як у Насті» – казали іванівські жінки на якусь погану дівку) та на пам’яті були Настині негарні вирячкуваті очі, а з її мови замість «р» – «рл». «Добрлий день» – казала Настя. Настя була незаміжньою, хоч строки перестрибнулися вже давно. Єдиним, хто притис її до себе в її юносоковиті роки, був Володька Бережний. Раз, але хто притис! Сам Володька! Як прийшов з армії, то дівчата проходу не давали, а оце на току, де їх було з десяток як перемитих, гарнюсіньких, ставненьких і дозрілих, Володька вхопив її, Настю, і під Настин гучний сміх і ще гучніший того дівочого перевесла, яке вигулькнуло з-під покрівлі балгана, поніс її в соняшники. Десь там в міжрядді побачив острівець пирію-мишію і вклав на нього Настю. Вона не пручалася, лиш очі заплющила, щоб не були такими великими, вирячкуватими, бо ще злякається їх Володька. Вона віддалася йому, міцно охопивши його шию і від радості ті великі очі їй просльозилися. Володька був до дівочого тіла спраглий, як мандрівник у пісках до оазиса, то споживав її бурхливо, але старався – не грубо, бо поцінував те, що віддалася йому одразу і палко…
Від Володьки Настя не завагітніла, бо він, жадібний для неї, чи просто пожалів її, – не дав їй сім’я…
– Тебе прислав хто? – подивувався Панас Настиному візитові.
– Прислав, – почулося Панасові вже з куреня, бо Настя, не роздумуючи, сіла в курінь на запахуще сіно і не встиг Панас перепитати, хто, як Настя лягла на тому сіні горілиць, заголивши ноги вище колін.
– Щоб підготували десять гарних кавунів, – продзвеніла Настя з куреня.
– На коли? – затривожився Панас.
– На завтра на вечір, – збрехала Настя, бо ніхто її до Панаса не посилав.
– То встигнеться, – заспокоївся Панас.
Пригнало Настю до Панаса інше. Якось на свою біду Теля біля магазину, де зібралося суботнього дня чи не з півсела жінок, переслухавши всі сороміцькі анекдоти своїх ровесниць, вставила, гучно дзвінким, не для її вже літ голосом:
– А мій, старе вже, сліпе, а до мене лізе. Я при собі в ліжку качалку тримаю.
Після вибуху сміху одна з жінок запитала Телю:
– А давно ти його відлучила?
– Та років з два вже качалка в мене в ліжку. Старе, що воно може?
– Раз лізе, то може, – загигикав хтось із заду гурту.
До того сміху прихихикувала й Настя, що нагодилася в магазин і зупинилася на той жіночий сміх.
– Ой дивися, Телю, щоб те «може» не перехопила якась молодиця, – завершила те галасування котрась із жінок.
– Хто це сказав? – подалася наперед своїми грудьми миттєво згнівана Теля. – Хто?
Гурт притих…
А Насті оті два слова – «відлучила» і «може» – юрмилися в голові і денно, і в ніч.
І ось вона вляглася на сіно в Панасовому курені. Посміхувалася вона тими кавунами, що їх треба підготувати, а сама аж тремтіла: чи не прожене її дядько Панас, чи не обізве якоюсь курвою. Бо знали Панаса в Іванівці, як порядного, роботящого, розумного, найначитанішого чоловіка в селі, – всю колгоспну бібліотеку перечитав.
Поки що не проганяє.
– Чого це ти заголилася? – запитав Панас, а Насті стрільнуло: «Оце вже він починає».
– Та жарлко, – почулося з куреня.
І тут Панас жартома закинув гачок:
– А нікому не розкажеш?
Настя аж голову відняла від сіна:
– Нікому і ніколи, ось хрлест кладу, – і вона, лежачи, перехрестилася.
Дядько Панас підвівся, оглянув, ставши аж навшпиньки, баштанні горизонти і приліг ліворуч, біля Настиних ніг. А вони виявилися вже заголеними майже до самого Настиного лона.
Дядько Панас услух, щоб Настя чула, порозмислював:
– Дід мені говорив, що не можна чіпати чужих дівчат, а ні чужих молодиць. Але якщо вона лежить поперек дороги і її не обійти ні зліва, ні справа, то…
І Панас присунувся ближче до Насті. Тепер він сам дозаголив Настю, аж вище пупика. Легко, бо як він це став робити, то Настя вигнулась і її сукня з сорочкою одразу подалися з Настиних стегон аж за пояс.
Дядько Панас вразився: лобок лона дівчини вивищувався як паска, а ідеальні вигини стегон стискали тонку Настину талію…
Все це, вивершилося у дядька Панаса захопленням услух:
– Якби Господь тобі, Насте, домалював ще й лице, то була б ти Афродітою.
– Ким? – почулося стривожене Настине.
– Ну, скажімо, Венерою, – ніби простіше пояснив Панас, щоб полегшити Насті сприйняття його порівняння.
– Ніякої венерли у мене немає, – з образою заперечила Настя. – Я два рлази на рлік ходжу до лікарлки.
А собі подумала: «Це вже він починає насміхатися, а потім виматюкає».
– Та я про богиню Венеру, – у свою чергу сполошився Панас: «Оце зараз осмиче плаття та й двине з куреня». І він посунув голову до її обличчя, хотів спершу Настю поцілувати: не худоба ж вона, але шлях до її вуст, до яких хотів Панас припасти, перепинили її круглі високі білі-білі груди, які – дивно! – вже були оголені, і соски грудей стриміли догори, були твердими і першими просили дядькових Панасових губ.
Настя охопила долонями дядькову Панасову голову і ніби потягла його до себе, приклала ту голову до грудей і вирвалося у неї мимоволі жіноче «ах»…
Панас поклав Насті свою важку долоню на живіт. Настя ніби стримтіла, а коли відчула, що та долоня погралася нижче і приклалася до її лона, потяглася і тоненько простогнала. Панас відчув, як прокидається його плоть. Настині руки опустилися донизу, і вона стягла з дядька Панаса його шаровари разом з трусами. Увійшов у Настю Панас ніжно, але пружно і впевнено. Тіло у Насті було геть, як у Телі – гладесеньке, але якесь ніби пружніше. Але Настя дядькові Панасові не дала насолодитися біля грудей, бо спрямувала його голову своїми дужими руками ближче до голівки своєї, сама віднайшла його губи і накрила їх вологим вогнем своїх, солодких, жадібних, спраглих. Так його солодко, здається, й Теля не цілувала. Панас відзначив, які ж солодкі дівочі вуста! І він їх спивав і вдруге, і втретє. Настя ж тими спраглими губами шукала й дядькову Панасову шию і очі. Вона притягувала його до себе все дужче й дужче. Потім її руки з шиї  перейшли на плечі, за які вона дядька ніби підтягувала до себе і ритм, якого почуло сіно, шаленів. І вже руки Насті опинилися на його оголеному попереку і вона все потужніше помагала йому проникати в неї, ніби хотіла втиснути в себе його всього. Її стогони розпалювали Панаса і Настя відчула,як гарячі струмені влилися в неї і вона простогнала протяжно:
– О-о-ох…
Там було й «а-а-ах» і ще якісь стогнання і писки і бурмотіння:
– Дядьку Панасе!..
А йому чулося без «дядьку», а просто «Панасе» і добре, що в тих словах не було «рл». То й ніби з Телею він царював оце на цьому літньому пахучому сіні.
І все ж те «рл» з’явилося. Настя запитала із запинанням:
– Добрле вам, дядьку Панасе?
– Добре, – поправив Панас і вирішив ще полежати на Насті, поки вона заспокоїться.
– Дякую, дядьку, – зітхнула чи видихнула всю себе дівчина, та й стишилась. А Панас завбачливо попередив:
– Курінь – це не ліжко, де можна спать. Це оборонний об’єкт. Не вистачало, – вже прошепотів і лагідно сповз з Насті на своє бокове сіно та й  вирішив оглянути баштанні азимути: перший – на дорогу до яру, чи не наближається яка личина, а потім вирішив пройтися стежиною до яру, з якого часто хлопці й розпочинали полювання. Ішов і запитував себе: «То ти оце, Панасе, зрадив Телі? А з другого – ну хто цій Насті зробить хлопчика? А вона ж, напевно, й прийшла за цим сюди? Чоловіки на неї не ляжуть, бо жінки їй печінки поодбивають, а хлопчаки лізли до неї, але вона сама їх відганяла. Отак життя й пройде, а це, може, й завагітніє… Мені, Телю, геть здавалося, що я з тобою, молодою. Тож – поділись. У нас же дітей троє і сім онуків, а воно, вважай, сирота, хай і Марійці внучок чи внучка погуде…»
Було Панасові ніби й грішно і ніби він дав Насті просто якийсь дарунок. «Тільки б не проговорилася. Але ж хрест поклала. Та й не в її інтересах»…
«Який благочинець, – докоряв собі Панас, – так то так, а Телю, виходить, зрадив?»
Панас? Телю?
Любив він її, і всі троє дітей – від любові. Хоч і сокоріли біля нього, вертілися, роздражнювали, але Панас – скалою. Та й відлипли.
Любив Телю, бо була палкою з ним та ніжною і відданою. А господиня! Світлиця вся в рушниках! Сама вишила. І мати її і батько її на портретах обрамлені. І портрети його батька й матері. І Шевченко між вікнами на стіні від двору. А покуть з образами – і у світлиці, і в малій хаті! А чистюля! Шворки для прання ніколи не гуляють. А квіти! А город доглянутий. На екскурсію вчителька дітей приводила!
Якщо хто добре чи вдале щось зробить, то так і кажуть: «Як у Телі!..»
«Так ось же! Відлучила. А він же живий! Чого це штучно його умертвляти?» – виправдовував себе Панас.
Дискутував Панас із собою не тільки цього надвечір’я. А й наступного дня і через два дні: «Як ти міг? А як село дізнається? Або повішайся, або втопись!.. А хто б їй у селі дитя дав? А воно ж живе. Та ще й здорове, гарне тілом. Ну за які гріхи дівка повинна мучитись? Мати – добра, роботяща. Батько – гей, гей, був коваль – під культиватор, бідолаха, потрапив… А так вона буде з дитям. Дай, Боже, щоб здоровеньке було. Та – гарненьке».
Розвернувся Панас до куреня: «Треба їй сказати, щоб нарвала в яру пижми і звіробою. Ніби була тут за травами. Тільки ж – не пижми! Її у кожному іванівському дворі – тьфу!»
Але казати вже не було кому.
– Настю, – нагнувся Панас на вході в курінь. Думав, що вона сховалася всередину куреня. Тихо. «От лошиця! Як підмахувала! Думала, що дядько не вправиться!».
Придивився до дороги і помітив на ній Настю з великим оберемком. «Невже оце вона так у село буде входити? Дурепа! Треба ж було  у торбину, чи хустку. По-діловому…»
А Настя ніби чула накази дядька Панаса: вона ще з дому припасла велику торбу і вже дорогою до баштану дещо зібрала, та лишила зібране при вході на стежку до баштану, а це в яру лиш дорвала доверху. А сказати комусь – нікому і ніколи! От тільки до дядька Панаса ще треба прийти, бо, може, з першого разу й не завагітніється. Дядько ж уже на пенсії і Теля його відлучила, але він ще який здоровий! Чула ж вона, як гарячим їй зросило середину.
Ще двох недільних днів відвідала Настя баштан. Зізналася в першу неділю дядькові Панасові:
– Ніхто того разу не замовляв кавуни, то я придумала причину. Просто я чула, як тітка Теля розповідала жінкам, що вона вас відлучила, а вам хочеться. А мені теж хочеться, щоб хлопчик був у мене: що я, найгірша у світі?
– Ні, Настю, – якось по-дружньому обізвався дядько Панас, погладжуючи Настині оголені стегна, якими вона й цього разу зблиснула,  влігшись на сіні, де від неї ще залишалася улоговинка з перших відвідин, – ти гарна дівчина… А – так життя склалося. Так Богові вгодно, бо чи я думав, що колись на тобі лежати буду. Ти ж мені – майже внучка, але ж тобі хочеться дитини. Тобі – хо і мені хо, – засміявся Панас і опустився на коліна перед Венерою-Афродітою…
Третього разу дядько Панас був суворим і після близькості з Настею сказав:
– Більше, Настю, не приходь. Слава Богу, що ніхто не бачив. Але земля сама скаже.
– Що ви видумуєте прло землю? Я вам не сподобалася? Я погана? – ніби аж сплакнула молодиця і це їй геть не личило, бо лице було розпашілим, а з неї усієї випромінювалася радість цієї зустрічі на дядьковому Панасовому баштані.
– Так от – про землю, – по-батьківськи почав роз’яснювати дядько Панас. – Я лежав на тобі, ти лежала на сіні, сіно лежало на землі, і вона все чула, що ми робили. Дитинка в тебе буде й після цього. А так – може, колись ще обнімеш дядька… Насте, як мале буде, в лікарню не йди позбутись. Хай буде. Чула?..
Настя дядьковими словами розчулилася і обняла його, – сидячого, і поцілувала дуже палко. І засоромилася, бо то вони лежали в курені з заплющеними очима, а це при сонці, коли він дивиться на неї, вона його обіймає і цілує…
Настя відійшла стежиною, зняла хустку і помахала нею дядькові Панасові. І раз, і вдруге, і втретє. Та ще й – з дороги від яру.
Так вона прощалася з єдиною за все життя близькістю з чоловіком. І останньою, і першою, бо те, що було в неї з Володькою, те було якимсь шаленим вихором, і Настя не мала майже ніяких солодощів, а дядько Панас був таким ласкавим з нею, як із своєю дружиною, якою вона була всього три дні по годині. І хоч Настя відчувала ті гарячі струмені в собі, які дарував дядько Панас, і вже вона, мабуть, завагітніє, – хоч завагітніла вона з першого разу, – та цього не відала, і їй хотілося до дядька ще…
Марійка, давня вдова з цією, як казали в селі, недоробленою дочкою, нічим не виділялася, але в цій доччиній долі виявилася мудрою.
Коли Настя вже помітилася з великим животом, хоч його спритно ховала, її,  Марійку, жінки силилися «розколоти»:
– Хто це накачав твою Настю, чи не хлопчаки всі разом?
– Бійтеся Бога, люди! – знітилася Марійка після розпитувань біля того ж магазину. – Настя в мене трохи калічка через оте «рл», але вона дівчина порядна. А що трапилось, то, може, й нам лелека покладе в капусту хлопчика, бо нам треба хазяїн…
– Та так, – змирилися іванівські жінки, хоч рідко коли змирювалися. – У двір вам треба чоловічі руки…
Настя дядька Панаса не досаждала, як їй не хотілося, щоб він хоч одного разу поклав їй руку на живіт, де там від нього щось уже борюкається. Але терпінням Бог нагородив її волячим. У дитинстві і юності вона стерплювала всі дражніння, прозивання, хоч мала силу, але стримувалась, коли можна було відплатити збитникам. І ні матері, ні, тим більше, комусь із боку вона не проговорилася, лиш відказувала: «Бог послав».
Народила вона хлопчика якось легко, було в неї вдосталь материнського молока, то дитя росло, як з води. І село змирилося з нейтральною, не дражливою новиною: «Нагуляла десь Настя на стороні. Гарненький хлопчик».
А в Панаса Теля помітила якісь зміни – довго він до неї не приставав, якимсь аж гордим став та важним. «Роки беруть своє», – оцінила обстановку Теля.
То Панас спокійно був на баштані ще двоє літ. Настя до нього так і не навідалась ні разу. Сама вона вирішила: «Ще подумає дядько Панас, що я розпутня дівка. Зробив ляльку і дякуєм Богові». Кортіло їй прийти на баштан з маленьким Сашком, але втрималась.
А Панас – то не гордість робила його суворішим. Висіла над ним сокира або сільських чуток, або рознюхування Телі. Та він переборював ці страхи вихвалянням себе, як іванівського добродійника: «Ну хай ще хто зробить такій молодій жінці дитятко у такі роки, а я ж вже скільки років пенсію одержую. Та й додав я населенню України… І Настя молодець. Не просто прийшла переспати, а щоб був хлопчик і назвали його іменем мого батька – Олександр Панасович! Бо я – Панас Олександрович!
Не беремось стверджувати, чи додала Настя здоров’ю дядька Панаса, чи відняла, але покарався він одного разу на тому ж баштані: біг униз, до яру, де почали дражнитися з ним аж золотопільські «босяки». Пужнув на них патерицею і тут запримітив, що до куреня зі шляху звернула якась бричка з людьми – то ще одні крадії? І він, засапаний, побіг під гору і десь на середині відстані до куреня закрутилася йому голова, захотілося йому прилягти, він нахилив голову, а земля сама пішла на нього і Панас заточився.
На баштан вїжджала бричка з десантом обласних письменників. Їх віз вчитель золотопільської школи, брат якого був у цьому іванівському колгоспі головою. Після виступу в школі письменників вирішили почастувати, вже після доброї чарки, і кавунами безпосередньо на Панасовому баштані: «Панас Олександрович – там такий баштанник: вухо прикладе до кавуна і почує, чи він спілий чи ні, а ще історій він порозповідає, що будете романи писати».
Вчитель запримітив Панаса серед баштану, Але, коли під’їхали до куреня, його не стало видко. Гукнув раз, гукнув удруге – нема, та й пішов баштанною стежкою, де орієнтовно бачився Панас.
Лежить, постогнує Панас на своїй приярській землі, яку орав, на якій сіяв і жаткував, і комбайнував і вона його не підштовхне, щоб він якось підвівся. Ось якийсь чоловік подає йому руку. Підняти він свою не може, перевернувся на живіт, силкується підвести коліна до грудей, щоб потім встати, але ноги погано його слухають і Панас лягає на бік. Учитель Сорокапуд махає рукою в бік куреня, запрошуючи прибульців підійти до нього. Так Панас опинився на бричці – його вклали ліжма на сидіння і попросили кучера швиденько, але обережно доставити баштанника в Золотопільську районну лікарню. Письменників залишили як баштанників – сторожувати на годинку. Панас, лежачи в бричці, все допитував:
– Що це таке? Що це таке? Геть немічний…
Приїхали до греблі. З цього боку якраз гарно дивився той ковиловий вигір. Тільки ж зараз на нього треба було оглядатись.
– Ковил! – простогнав Панас.
– Що коли? – перепитав Толя-кучер.
– Не коли, а ковил на горі он туди, – зорієнтував рукою Панас.
– Який ковил?
– Ну трава степова.
– Помішався старий, – кивнув головою до вчителя Толя. – Ну росте, не спалили, не скосили.
– А хвилі є? – пожвавів Панас.
– Діду Панас, вам не можна розмовлять, так кажуть лікарі, мабуть, у вас інсульт, а ви про якесь море і хвилі, туди його!..
– Вітер є? – не відступав Панас.
– Є вітер і хвилі є на горі, – обернувшись, підключився до розмови вчитель. – Будете жить, діду. З пам’яттю нормально.
Панас затих. Засинаючи, пробурмотів собі під ніс:
Ми підем, де трави похилі…
 
***
Після місячного лікування від мікроінсульту Теля забрала Панаса додому з безапеляційним наказом:
– Оце сиди в саду біля пасіки і нікуди – ні кроку!
– А в постіль до тебе, Теля, можна буде? – спробував пожартувати Панас.
– Що? – очі Телі мали б його спопелити або просвердлити його оті сухі реберця.
– Я кажу – потім, не зараз…
Нам не відомо, чи пустила Теля Панаса до себе в постіль, а ось відомо, що вже з весни вона купила в Лазаренків Панасові човна і випросила у середульшого сина Павла онуку Сніжану, яка мала водити Панаса городами і берегом до човна та випихати його веслом до широких плес, в які Панас опускав свої старорежимні, ще батькові вудки. І, кажуть ті, хто на Солдатській, що Панас безперервно хвалиться:
«Я її ловлю, ловлю, ловлю, а її є, є і є».
 
***
Приїхав Панас після Теліного суворого режиму до районної на перевірку. Послали його в реєстратурі в неврологію.
Зайшов Панас у приймальне відділення і побачив, як над столиками схилилося до півдесятка посуплених сестричок.
– А ви чого всі такі захмарені? – ніби до знайомих звернувся Панас. – До вас зайшов мужчина. Де марафет? Де декольте?
Сестрички відкрили роти навсправжки.
– Що, що? – скоромовкою уточнила медичка, що сиділа в правому від Панаса кутку. – Вам декольте, дядьку Панасе? Ось я скажу тьоті Телі. Де-коль-те!
– Оксанко, це ти? – повернув голову Панас на той куток.
– А хто ж? Ма-ра-фет! І не соромно? То ж ваші внучки! – пристиджувала далі молоденька медсестра.
– Порішу, – змінився голос у Панаса. – Точно порішу. Спочатку тебе, а потім – і себе. У мене дробовик справний! Бо як Телі ти донесеш, то вона переверне донизу головою не тільки Іванівку, а й усе Золоте Поле з цією райлікарнею. Так що – вирішуй.
Обличчя дівчат розхмарились і деякі із сестричок навіть хихикнули.
– Підемо, діду в сьому. Там у вас буде сестричка з декольте, – дівчата вже відверто розсміялися:
– То може ви поплутали – ішли в клуб на дискотеку, а потрапили в лікарню?
– Це неврологія? – надав серйозності своєму голосові Панас.
– Неврологія, дядьку, – у тон відповіла та, що й не думала сміятися.
– Так мені оце сюди! – нейтрально, між жартом і серйозністю, прописався Панас.
– Пішли, пішли, – взяла «хворого» під руку сестричка.
– Пока, пока, – помахав дід Панас Оксанці і та подарувала йому  щирі іванівські зубки – не скаже Телі, ні, не продасть…
У сьому сестрички заходили частіше, ніж в інші палати – то питають, чи Олі тут немає, чи та ж Оля питає, чи нема тут Оксанки, чи за якийсь інструмент, чи «ноги» крапельниці. А насправді – подивитися на Панаса: дядько то підморгне, то якогось жарту підкине і той жарт сестрички тиражують по всьому відділенню, то дядько, як закінчиться йому крапельниця і сестричка забирає пляшки і саму «ногу» від Панаса, то він через всі халати і спіднички удавано вщипне яку і одержить або хі-хі-хі, або шльопець по руці. А то й із запитаннями до дядька приклеюються.
– А жінка у вас є, Панасе Олександровичу?
– А стільки у вас внуків?
Відповіді Панасові жартівливі. Серед них проскочило й Панасове зізнання:
– Я недавно й хлопчика народив від гарної дівки.
На що сестрички його спиняли невірою:
– Прямо! А вам не уявляється, дядьку, що ви атлетичний Наполеон?
– Наполеон ні! А козак Мамай уявляється, голубки.
Тож, як виписували Панаса з відділення підкріпленим списком із двадцяти назв приписаних пігулок, то виписували ніби всі сестри відділення. Так оце всі вони й стоять, а Панас із пузатим пакетом, де зібралися всі Телині банки, баночки, рушнички, ложки, відходячи від ганку, махає їм рукою, як махала Настя йому хустиною, йдучи з Панасового баштану.
Настя ж на той час бігала по сусідах, чи не дасть їй хто якийсь лишковий шматок городу, бо хоче багато насадити моркви, червоних буряків, баклажанів, помідор, щоб восени добре побазарувати: Сашко її підростає, а вона хоче, щоб у нього було всього вдосталь: і одягу, й взувачки, й іграшок, і малий велик хоче йому купити.
Сашко вродився і не шипилявий, і не гаркавий, і гарною дитиною як линочок, і баба його Марійка нахвалювалася б ним перед іванівськими жінками біля магазину, чи до церкви, чи після церкви, але остерігалася, щоб не приставали до неї: «А де ж батько його?», лиш слухала, як ті жінки похвалювали і Сашка, і його маму: «Як таке гарненьке дитя вродилося! Певно не з нашого села батько. Якийсь приїжджий красень». Та ще ж Настя! Так вже його одягає! З викликом. І ні в якої іншої іванівської дитинки не було такої гарної коляски. Баба Марійка віддала за неї три свої пенсії. А Настя демонструвала її чи не щодня, котячи свіжим асфальтом, – тільки поклали, – аж до магазину, хоч могла б і сама прийти. То даремно, бо в декого викликало те недобрі заздрощі: мабуть, багатий у того Сашка батько: не шкодує нічого для сина…
Настя позичені їй клаптики городів, які вона, як платою, допомагала обсапувати, тримала чистісінькими. І врожаїлись ті земельні Настині доданки. Восени вона заповнювала своїми огірками, помідорами, баклажанами, а пізніше – морквою та буряком на місто половину підсидінь, акуратно платячи водієві автобуса за багаж. Вирішила зібрати гроші на теличку, бо якщо в хаті є дитина, то й корівка має бути.
Молодиця насолоджувалася своїм припізнілим материнством, розуміючи, що це її найщасливіший час, бо коли Сашко її підросте, то про батька треба буде зізнатись. А то будуть важкі миті, важкі дні і роки. То буде вона платити за той солодкий курінь над глибоким яром і геть – біля ковилів дядька Панаса Криничка.
Бог один знає що творилося в душі того Криничка, коли й він заглянув одного разу у ту коляску, де лежав червоненький карапуз, а через років три зустрів на дорозі навпроти двору Марійки жвавого хлопчика на велику.
– Дивись не задуши дядька! – ніби відсахнувся Панас.
І почув:
– Ти – добрий дядько. Баба казала. А добрих я не душу. Я – поганих! – і газонув ротом, ніби баский «моцикл».
Панас подивився вслід «моциклові» і крякнув:
– Знай наших! Кринички! Мамаї!..
Мамаєм іванівці назвали Криничка після того, як він у полі розповів про книгу Ільченка «Козацькому роду нема переводу або Мамай і чужа молодиця».
 
***
Та «нашим» мамаям довелося пузирі пускати і оскільки у них, як у Мамая, на дні річки в роті не було очеретяних трубок, то їх довелося рятувати простим іванівським немамаям.
Панас, як зазвичай, рибалив. Цього разу недалеко від «пляжу», бо тут, на диво, клювало. Одночасно з клюванням Панас почув вереск:
– Сашко тоне! Бачте, як він руками!..
Сашка свого він бачив, як вела Панаса Сніжана до човна. Весла самі пострибали до того місця, де вимахували руки, а голови майже не видно було. Панас, як і всі іванівці, виріс на річці, то йому однаково було чи річкою чи під водою пливти, чи шляхом іти. Але не завважив тієї миті Панас свій вік та ні хворобу. Стрибнути, то він стрибнув…
Одна його рука була витягнута наперед, а другою він гріб у напрямку, на якому мав зустріти Сашка. Він зустрів і шукав, за що вхопитися надійно. Це мала бути тільки голова, або рука. Намацав руку і охопив її, як залізними кліщами. Оце до цього місця у Панаса під водою ще була пам’ять…
Дорослі хлопці кинулися у воду ще при тому першому зойкові.
…На повітря їх підняли разом, бо відірвати дядькову Панасову руку не могли. І це їм утруднювало рятування. Тягли за голови і вже на мілині взяли обох під руки. Сашка відкачали швидко – вилили з нього воду, трохи поблював і приліг на береговину. Дядько Панас нічого не розумів, чи розумів уривками. Йому зробили аналогічну процедуру і потягли на траву до Сашка.
…Над Сашком голубою кущею синіло липневе небо, у вербах аж на кінці Солдатської лічила роки зозуля, пролетів над очеретом гурт чирків і десь у Панасовому подвір’ї закукурікав когут. До десятирічного Сашка вперше прийшло до голови слово «життя». Ні, не так, як раніше, коли він його вимовляв «механічно», як слова «гилка», м’яч, школа… Все те: і зозулю, і свистіння крилець чирків, і когута чув, і небо бачив. І всьому тому він посміхнувся, та почув поруч стогін і повернув у той бік голову – поруч лежав Мамай, який через мить не дуже розбірливо прохрипів:
– Ти жи-в-ий, сину?
Сашко довгенько мовчав. І щось йому стрільнуло:
– А ти живий, батьку?..
Мамай Сашкові відповів якимсь хриплим глибоким зітханням.
І хоч Сашка і Панаса рятували іванівські хлопці, по селу пішла новина, яка істиною залишається і по цей день: Мамай врятував Настиного хлопця, а сам втопився.
Цього разу Золоте Поле, як не бігали біля нього у синіх халатах лікарі і білою зграйкою медсестрички, врятувати Панаса Криничка від повторного інсульту не змогло.
За всі свідомі Сашкові роки баба Марія вперше лаяла внука на переміну з мамою Настею: чого ліз у воду, якщо не вмієш добре плавати. Сашко добре вмів і плавати, і пірнати, і сам рятував з хлопцями невдах, але це так вчинилося – за щось зачепились його ноги: у цьому місці, де зараз плесо, колись росли верби і тут ще після війни залишився корч, з якого стрибали у воду. Річка поміліла, розлилася в ширину і корч залишився далеко в річці.
Те все так, але Сашко мовчав, бо шкода Сашкові було дядька Мамая: він завжди питав, як Сашко вчиться, чи не б’є його мати і бабуся, про що мріє, а він дядька Панаса призвів до смерті. Втік у далекий куток бабиного Маріїного саду, сів на акацієвий корч і рясно заплакав.
Плакала рясно за Панасом Криничком на кладовищі вся Іванівка. Коли прийшла Настя з Сашком, то ніхто не дорікнув Сашкові: «Через тебе оце…» Навпаки жінки пропустили Настю з сином до самої труни – хай попрощається з Мамаєм: разом же тонули…
А після сороковин у двір до Марійки зайшла Теля з повною наволкою. В обох жінок мороз по шкірі пробіг і Настя інстинктивно пригорнула Сашкову спинку до свого живота.
Теля витерла фартухом очі і мовила схриплим голосом:
– Покійний дуже любив твого внука, Маріє. Ніби то його син. За рідних дітей, пам’ятається, так не переживав. Все казав, який розумний і роботящий хлопчик, який гарненький. То оце наша Сніжана й каже «Давайте, бабуня, тому хлопчику Сашкові віддамо дідів костюм». Панас жодного разу його не зодягнув. Ні! Ні! Не після мертвого. Син нещодавно з Німеччини… Чесно. Буде хлопцеві пам’ять про дядька Мамая, він же у вас росте швидко, он який! Через кілька років – парубок.
Поки Теля оте все говорила, і Марійка, і Настя витирали тилом долоней щирі сльози жалю. Сашко свої очі опустив долу, міцно тримаючи своєю мамину руку.
– Хай твоєму Панасові, – відказала Марійка, – буде на тому світі так, як він робив на цьому світі. Вже ж добра була людина. А до Сашка й справді мав якесь тепле, ніби батьківське почуття…
Вони стояли у дворі під синім серпневим небом, десь у вербах, в кінці Солдатської, вже мовчали зозулі, а з поля ще не летів гурт качок і Маріїн когут ходив сумовито по саду, бо відспівав уповні свій ранок.

м. Кіровоград

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал