«Барикади на Хресті»

358

 
 
Ця пророча поема написана Юрком Гудзем на помежів’ї століть, у затхлій порі суспільного омертвіння, коли обриси грядущих драматичних сценаріїв  ще були за межею… Проте Поет бачив їх – у своїх візіях: і барикади на Хресті (на Хрещатику), і «кондуктора Чучмеску», і «колони держптахофабрики», і «цеглини обгорілі» – усю фантасмагорію майбутніх потрясінь, через яку ми перейшли, і яка триває дотепер, розриваючи контури часу…
 
Юрко ГУДЗЬ
(1956 – 2002)
…Засліплені розпинають
людину,
Засліплені розпинають
людину…
Повстаньте, мешканці
штанів!
Повстаньте, жителі змертвілих
Воскресенок!
Повстаньте, поки ще живі!
 
Хоч раз отут, усі разом,
на цім затоптанім Х р е с т і,
упоперек всієї К у р в а ш т р а с с е,
у цій задовбаній с т о л и ц і
спорудимо весняну
барикаду!
– з громів, димів,
миттєвих спалахів пронизливого щастя,
коли навиліт куля б’є
крізь дощ простягнуту
долоню…
Не бійтеся загинуть
молодими!
Страшніше – прижиттєво вмерти
У місті, де володар Вій
Вже сотню літ не опускає
вії…
Не бійтесь владних
трупоїдів,
Не бійтесь їхніх
водометів!
– На поміч нам вогонь
прийде
з-під Крут,
Базару,
Берестечка…
І як обіцяно, – повіє
холодноярське полум’я живе. –
– Повстаньте, поки ще живі!»
………………………………………………..
 
Божевільний вмовкає, дістає сигарету, запалює сірника…
……………………………………………….
 
На якусь мить наші погляди,
перетинаючись,
витворюють безмовний
контрапункт…
Старий посміхається, вішає
на плече
свого тромбона, висипає з шапки
в кишеню дрібні срібняки,
йде геть…
Поволі відділяється…
 
Н а т л і п р и з а х і д н ь о г о н е б а
Т р у б а й о г о с т а є к р и л о м
О б п а т р а н о г о я н г о л а –
з в и д і н ь
і о д к р о в е н ь
І в а н а Б о г о с л о в а…
…………………………………………………………………………………………………….
Неначе крізь дрімоту
Я знову чую голос Твій:
«Що ж, гарний клич –
«Не бійтеся загинуть
молодими!»
Боюсь, це гасло вловить скорше Вій,
Його пикаті генерали,
Вмостивши товстелезні гепи
В комфортних кріслах,
Пошлють моїх дорослих вже
дітей
Заради параноїдних ідей
До прірви «в с е с л о в я н с к о г о
е д и н с т в а»…
 
Я знаю: тут відповідь
потрібна несловесна…
 
Та все ж:
 
невже розіпнутий Христос
– остання ваша барикада
навпроти легіонів тьми,
навпроти трупного прогресу,
коли до столу владарям
підносять
повз їхній награбований
добробут
і геморойно-гамбургерний
рай
відтяті голови козачі?..»
……………………………………………….
 
І щ е о с т а н н і х к і л ь к а
з а у в а г :
 
– Ворожа кров – то не сукровиця,
не рідина із перерізаного
горла…
 
Ворожа злая кров – то марево
змертвілої душі…
 
Ворожа кров – це страх і нехіть
в собі самому боронить
людину…
 
Ворожа кров – це ж наші
з Тобою ненародженії діти…
…………………………………………….
 
Пора вже йти…
Цього листа я згодом
допишу…
Бо ж на Х р е с т і триває
всенародне свято:
Там шанувальники «ВВ»
і старшокурсники
місцевої Сорбони
вже встигли розтрощити кілька
«м е р с і в»
і спецавто для кондукатора
Чучмеску,
та ще з кількох фургонів
міліцейських
розкішну спорудили барикаду!
Яка весна! «Збулися мрії
ідіотів!» – це радники шиплять
із урядових дзотів, – «У нас ще
вистачить державних ешафотів», –
та хай шиплять, це лиш
заспів…
 
Пора, пора… Вже в наступ
йдуть
Злютовані, стрункі ряди,
Держптахофабрики колони –
– всілякі «беркути», «омони»,
із Павлівки, на вихідні
на волю спущені «грифони»
у сірих шоломах…
Похмуро сунуть, дрючками
луплять у щити:
мовляв: іду на ви
іду на «ти»…
 
Все ближче, ближче…
З кацапським матом,
криками «банзай»…
Ну, що ж… Давай, давай, давай…
Не бійтесь! Зброї в нас
нема:
Лише стара козача гаківниця
Без пороху і жодного ядра,
Дарованая паном Яворницьким…
А ще – каміння з Кандагару,
Цеглини обгорілі із руїн
чеченської столиці
В заплечниках привезені колись
в Москву – для президентських
вікон…
Там не згодилось? Пригодиться тут…
Ото ж, почнемо дійство…
… як велить статут
повстанського і внутрішнього
війська…
 
А заки-поки ще живі
напасники й захисники –
один-єдиний кадр, панове,
зупинений з чиєїсь легкої
руки:
 
На мить завмирають істоти
в спецназівських строях,
з перекошеними від люті лицями,
з піднятими киями
(аякже, місто ж Кия),
завмирають на барикадах діти
з піднятими до неба
кулаками…
 
Між двома станами, між двома
таборами
на вільній території
з’являється старий музика…
Він нахиляється, дістає з торби
шматок білої крейди
й на чорному хіднику,
ще не затоптаному,
не закривавленому,
записує поволі свій давній,
нікому не потрібний, білий
вірш:
я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
я к і
н е б е с а
ц ь о г о
л і т а…
…Густий туман спускається на Хрест…
…Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
нескінечних парадів.
Більше про це
не питай.
Ти сама добре знаєш,
як ми живем
і чим доводиться
платити
за хліб і молоко,
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивиться
у збайдужілі
спини.
Ми тільки відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів,
німих оркестрів
початкові ноти, –
та треба йти,
дорога мусить жити
і після нас…
Відходить день,
і так поволі
навколо чорної тополі
все ходить, ходить
довга тінь…
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!