Бабселер

417

 
(фрагмент)
 
Лілія Золотоноша
 
Вступ
 
Приїхала я оце із села до столиці ловити собі чоловіка. Бо в нашому селі ні Степана, ні Івана.Та й вскочила, як жаба в жар!
…У дядька Ілька на Прорізній, ґвалт,– євроремонт! Зроду такого не бачила! Я аж перехрестилась, коли те диво уздріла! Сам чорт хрестився: це не в нашому селі! Дядина справляла свято: дядько Ілько – за кордоном, сама жила у коханця, а на мене лишила квартиру!
Все б нічого… Та мені б заміж…А тут – самі коханці. Спочатку це мене радувало. Так ось, вже й до ворожки ходила, яка й іржаве залізяччя виправлювала! І до самої чортової бабусі в обійми падала: так хотілося заміж!
То вже і мати моя, вдаривши чергову чарку, обривала міжміський зв’язок: «Та, що ти там, курво, в тому Кийові тільки час марнуєш?! Повертайся додому, звільнилося місце бібліотекаря!». А на днях обізвався п’яненький Онисько (який – ні Степан, ні Іван), і давай мені співати жалібної: «Я, як вірний пес, черевики лизатиму!» От хіба що це. Знайшов дурепу. Щоб на городі у тракториста! Чорти з димарів повилітають!
Та ось, що далі: про життя. Поміняла я трьох коханців, наскучило. Обридло. Всі однієї і тієї ж. Такою була гордою. А тут… лавиною підкотився цей гаспидів син, Петрусь!
– Ой лихо, не Петрусь!
Біле личко, чорний вус.
Такий красень, такий шляхетний, що ноги не здійме, щоб не трясця його мамі! І до мене так лагідно: «Мила!» Та українською! Як у нашому селі! До цього мені колишні коханці співали: «Зайчік!» Наче не на Вкраїні! Що говорити… Закохалася я в того Петруся, що й забула, для чого у столицю приїхала. Хоча, загалом, я баба – гонорова. Як остання блоха на мертвій собаці! Хто куди залізе, той і злізе! Не на ту натрапили! …А тепер… Де гонор той подівся. Стала шовковою, як французькі стрінги. Щоб чорти справляли із мене смішки!
Ось я і вирішила про це написати. Кажуть, в столиці за це ще і непогано платять.
 
Перша частина
ЧОРТОВЕ КОЛЕСО
…Якби ж то янгол пролітав, а не заліз чортяка на плечі! І вовтузиться там, і дмухає на тебе, і колихає, і лащиться: «Не лихо то, а добре!» Йой. Справді, було гарно. Настав той день, коли і галки пір’я порозкидували. Що то було, навіть на десяту добу до мене не дійшло! Сталося. Запустила я роботу, до села не телефоную, тижнів зо два. Жива була однією миттю: коли приїде Петрусь.
Справедливо у нашому селі кажуть:
«Роботу занедбав, п’янку підтягнув.
П’янку занедбав, бл…ки підтягнув».
І жаба циці не дала.
Кохання. Чорті зна що! Віжками вели б до нього – не пішла! А тут… павутиння обплітає ноги і груди… Янгол праворуч пролітав, а чорт ліворуч хихотів: «Ну й дурепа»! А я впоралася. Схопила, що пливло в руки. Чи ще кудись. І не відпускала. Знайома ворожка, ще за місяць пророкувала: «Стережись! Буде у тебе – благородний король. Все у вас буде. І постіль. І розмова». (Я, звичайно, сміялася: а чого більше?).
Місяць, як набитий мішок, як той куркуляка, (як казала моя бабуся), висить і висить! Була б відьмою, літала б на шабаш. Не жалкуючи ні про що! Чоловіки – то зле. Своє завжди візьмуть. І – вітер в полі! …А чортяка літав! І розкидав своє масне пір’ячко, де не лінь, мазався сажею, і випрямлював свого чималого хвоста… Таке і кохання… Туди, по вуха! Хиталася грішна земля. Дрімали соняхи. Стояли на столі чорнобривці. Світ стояв! Прямий, як чортяка на ярмарці…
 
Світ тьмянів і здіймався грішним полум’ям: або він з тобою спить сьогодні, або не спить. Бог за свідка, закохалася у того, у кого – дороги. А дороги – врізнобіч. І поруч, і не поруч.
– Радість моя! – мов, навіженна, кричу в мобілку.
– Мила, я за тобою скучив!
– Коли приїдеш?
– Як упораюсь зі справами.
– А ти мені наснився, що ти в моїх обіймах.
– Скоро приїду.
І приїжджав. Шуміла літня злива, немовби на Дерибасівській сварилися єврейські сім’ї. Стукотіло у глиби. Борони Боже, відчинити кватирку: з’їсть! І крапав дощ. І сіявся. І знову – злива. Нескінченна і незрівнянна як серіал по телевізору. І гарно було, і затишно. І – несподівано серед літньої спеки. І так тієї зливою було надимлено, ніби цибатий журавель стовбичив на Хрещатику, ніби посеред села! Місто улітку перестрибувало через калюжі, як модниці стрибають через купальське вогнище! …І знову поруч знайомий чортяка. Зліпив собі халабуду із соняха. немов сторож на баштані. А діло йшло до ночі. Вночі усі роздягаються. Всі однакові під ковдрами! Чортяка крутив нами, жбурляв у нас всі відомі йому формули горизонталі і вертикалі. Чорт правив балом! Він у нас був і за домовика, і за спокусника, і за друзяку. Бувають і чорти добрими. Якщо б спіткнулася, перехрестилася. А так… Якщо гарно, то й добре.
…А злива ще більше розпалювалася! Немов пропонувала долучити свою відвертість до іншої. І кружляла, як лярва серед чоловіків! І краяла наші душі на частки, щоб запропастити у пекло.
– Мені хороше з тобою…
Злива. І тут, і там.
Я – дурна закохана жінка! Для якої світ розділився на дві частини: або – він, або – не він!
Все було не по-справжньому хороше. Чортове колесо. Чи на щастя, чи на горе, але закручується дуже старанно… А в мене своє відчуття часу. Якщо чортяка поруч, то час є. Нема – спиняється. Це ж і є чортове колесо!.. Хочеться безмежного степу, дикої ковили, безтямного і ніжного вітру! Як я люблю п’яний вітер!  Свавільний і хижий, як недоцілована жінка! І чоловіків таких обираю, щоб – як стихія! А ті, що «ні Богу – свічка, ні чорту – кочерга» – не для мене. Моє око грає на нервах сильних, добрих, хижих і дужих. Тоді і я граю з ними в піжмурки, та так, що здіймається курява, немов під циганськими чобітьми! Вітер мене може потім згодом переставити, звідки взяв, бо ідеальних чоловіків в природі нема! А тут забувся і не переніс. Сам загуляв з нами. Отак я і потрапила у чортову халепу… Що не кажи, а до цього я сама звикла грати першу скрипку в оркестрі! Й догралася у ляльки, доки голою ногою не вскочила у кучугуру, а голими руками не вхопила живі жарини! Чим не пекло? Авжеж, не рай…
А крутиться ж колесо! Ні думок тобі, ні здорового ґлузду, ні тіла, нічого – не відчуваєш! Де ти, ніхто не зна. Одна чортова бабуся…І чорнобривці знову на столі. Нічний дзвінок.
– Мила, ти не спиш?
– Ні! Який сон без тебе?
– Я вже поруч тебе, і, якщо не заперечиш, я дозволю собі піднятися до тебе!
– Чекаю…
Ящіркою на балкон!
Боже милий, як на мене діє його голос!
Пояснень – жодних! Тільки почую: «мила» – тріскаються і падають стіни.
Скажіть, а чому кажуть, що одяг прикрашає? Найліпший одяг – фіговий листок Адама.
Решта – обкладинка!
…Дзвінок у двері! Виверткою до дверей! Поцілунок. Довгий. Двері – відчинені. Поруч – дихає живий ліфт. Поцілунок… Як я його хочу…
– Мила, ти така гарна у цьому одязі!
– Прокляття одягу! Я щойно про це думала! Хочу бути голою і безсоромною!
Одне пам’ятаю: чи дике пір’я з галок, чи злива, чи шепотіння обуреного одягу, що злітав на підлогу прямо у передпокої. Від поганського Бога Ярила – бути свічам!
Грала музика. Дика. Духмяна, як зілля. Чи чари. Ми в колі, нас кружляють і фарби, і звуки, і живий трепет гарячого тіла поруч. І нікуди дітися – іде висока хвиля тривожної готовності до частот, що вирують і знищують саму людську природу: в наступ справжнього і основного… Хижого… Загарбницького! Щоб він відбувся, треба дві течії. Тоді – прірва. І – до ранку.
І знову – п’ята ранку. І що, це все? Пожежа має бути. В усьому. Без  вогню – нема життя.
…Треба загасити свічку, бо – сьома ранку… А я ще не сплю, і мені приємно, що він уві сні однією рукою наклав пасок вірності на мене, а другою рукою учепився за талію, немов би я зараз втечу до сусіда. Сам цього не знає, і, здається, уже не відчуває, та я ще не сплю… А мені здається, що я борюсь за те, щоб не втратити здоровий ґлузд: не розбудити… Петруся.
З кожної ночі випорскує ранок. А ось під ранок і я сама люблю засинати. Тільки засинаю, чую його порухи. І так … Не спати?
– Мила, я так хочу, щоб тобі було хороше!
А ще під ранок..
Вранці кава. І поцілунки. Кожному б такого ранку! Кава – розуміти, що початок нового дня, а поцілунок, щоб зрозуміти підтвердження ночі: його вуста ще твої, і йому цим же відповісти…
– Милий, ти на обід приїдеш?
…За п’ятнадцять хвилин він вилітає. Було чи не було?
Люблю поцілунки від кохання! Сам чорт про це знає! Шарудіння не для мене! Це як талант – або є, або – нема. Кохання! А як його викласти на стіл? З цибулею, малосольними огірочками, квашеною капустою? Кожен викладає по-своєму… Ні, таки правильною була бабуся у нашого знайомого чортяки. «Думаю, це її слова: «Жінка без постілі – не твоя жінка». Не так чорта люблю, як його бабусю. Ось і добре… Як постелеш, так і ляжеш…
А на столі стояли чорнобривці. І вони стояли на столі саме у мене…А куди запропав Петрусь? Не знаходжу собі місця! Ото дозволь, щоб твою душу нарізали, як скиби кавуна… Де ти? Вир вкрав бажання чи бажання тебе вкрали?
 
Друга частина
КОЛЕСО ЧОРТОВЕ
…Якщо ти в якихось краях і шукаєш синю птаху, то це не про мене. Рвати пуп не буду! Най кохання – пугою по воді! Іродів син, аж ну! Що тобі не вистачало? І це тобі, і те тобі! А щоб ти знався з нечистою силою! Таких і сама не триматиму під спідницею, хоча б у тебе і спичка в носі! Діло табак чи тютюн, нічого гріха таїти. Я тут, виганяючи сьомий піт, тужусь за тобою, а ти десь за сімома морями. Тут ти був на сьомому небі! А вийшло – сьома вода на киселі! Моя душа, як хлюст – мокра й застужена. На жоднім базарі не продасиш – встидаєшся! Хмара мене повила… Йой же, відбиваю хліб…
Другий тиждень…
Най же тобі там десь йовкнеться! Це кохання, милий, у мене, як хомут на шиї! Де б не пішла, думки про тебе! Хто б не підійшов до мене – ні, кури склюють! Бо думки тільки про тебе… Аць. Ти і ти. І що ти там таке мені засунув у голову? Тобі там – холодно чи жарко? Хоча по телефону говориш: «душею і подумки з тобою». Невже два тижні одна робота? Це б мені, дурепі, не братися за холодну воду! Бо вскоче холодна жаба під серце! Скочила! Та не стоятиму я перед тобою Христа ради, не такою вродилася! Скоріше, жито зберуть зеленим і курка заспіває півнем! Оце ще два-три дні, і… А що, не моя правда? Якщо тебе сюди ціпом не заженеш: все за кордоном, все – бізнес, все – робота! Що, хоч малюй, хоч цілуй!
Тож через чотири дні забуду тебе  із чистою совістю. Чотири дні це тобі не чортове число. Забуду, і – все. І голки не підточиш! Ой-й… Чого ж я тебе не можу забути? Голова чманіє, серце точеться. Бо ти ж вдерся в мою бідну голову чіпко, як смола в спеку! Я всім подругам раніше говорила: я нікого далеко не підпускаю. Хай собі, як чорти – осторонь гарцюють, та не в душі! Щоб я так і за кимось?! І кури засміють! А тут влипла. У тебе мають бути руки фертом. Та бодай би тому чортяці, що нас познайомив, і копита повсихали!
Отож, моя душа за ці два тижні аж світилися дірками. Не кажучи вже про голову… А Петрусь світив на всі чотири світи: і тут, і там, і закордоном, і ще індесь. Чи забажаю край світу побачити? А мені непереливки. Я б вже і до чортової бабусі звернулася. Та де ж вона?!
Ні, нічого зі мною не буде, якщо це тиждень ні на кого не дивитимусь… Може, з’явиться?.. Бо ніхто мені, крім нього, не цікавий – ні серед білого дня, ні темної ночі. Як же так він зміг влізти прямо в серце, чи не нечисть? Саме серце впало в нього… І ні до кого більше не лежить.
Ні, нічого зі мною не станеться, якщо ще тиждень ні на кого не дивитимусь! Якщо на комусь зійшовся світ клином, то це серйозно… А Петрусь, вражий син, все стукає мені повідомлення в мобілку: «Мила, я у Челябінську, буду на Україні за місяць!» За місяць?! А щоб тобі – ні сич, ні сова! Впіймалася я у сільце! Все свідоме жіноче життя тішилася, що це в мені чоловіки грузнуть, а я сама – так, щоб – ні в глазу! А тут, уперше в житті сіла в корито! Ні, та, щоб тому чортяці, що нас познайомив, та скрутити дулю через кишеню!
…Скрипнула зубами. Нічого зі мною не станеться, якщо і ще місяць ні з ким не спатиму! Сиджу, як собака в човні… Ворожка кидає на карти: «Мужчин біля тебе, як грибів після дощу. А ти – як собака на прив’язі!» А він запропав – і пес не загавкав. І ще тиждень. На цей раз – ані вісточки! За серце мов п’явки ссуть. Боже милий, за що ти так мене спряжив не схаб?! Петрусь, агов, ти де? Аж обізвався: «Мила, за тиждень буду в Миколаєві!» Милий! То ти – торба лиха і мішок біди!
Кажуть, Бог відмірює за життя кожному чоловікові відро сперми. А як його використає чоловік: чи одразу, чи розтягне на все життя… Ой зла я була на Петруся! Вирішила піти на побачення з першим-ліпшим залицяльником. Все, крапка! І час погодили, і місце, і настрій начебто з’явився! За п’ять хвилин до зустрічі подзвонила коханцеві, що не стався, і збрехала, що захворіла. Ось яка дурна! Нічого б у мене не відломилося, якщо я б з ним десь у кав’ярні випила чашку кави і взяла його погляди. Шарики чи кульки в голові спрацювали, і – бевдзь! Або інше: Господь не прибрав розуму, бо тільки Петруся кохаю! Дурепа, іншого слова нема. Коли він ще там буде у Києві, і чи взагалі буде колись?! Вилами по воді писано…
Це тільки подумати – стільки мужчин навкруж, і що, ніде розгулятися оком? Ні, певно, я розгубила обручі від своєї макітри! Милий! Тобі треба розжувати і покласти до рота: така жінка, як я, довго самітньою не буває! Якщо ти роззявиш рота, туди влетить ґава! …Скучила я за тобою! Аж луна розляглася, як скучила! Уста не розмикаються сказати тобі: «прощай!» Що вдієш, що вдієш! Влипла. Аж він шле знову повідомлення: «Мила, в мене дуже серйозні проблеми. Я маю повернути свій фінансовий статус. Сам. Щоб потім прохати в тебе згоди бути поруч з тобою назавжди». Що?! І це не все? Сім мішків гречаної вовни та чотири копи гречки! На мене нападає сказ! Битися, як риба в сітку, я не буду, не того поля ягода. І не сідатиму на їжака, чекаючи тебе! Можливо, там тобі й справді як Сіркові на перелазі, та й мені тут не краще! Милий, щастя не в грошах! Є ще дурне кохання! А ти то скоком, то боком! Пише: «Мила, я б  хотів, щоб ми жили в раю і біля нас літали янголи. Та наше життя – це цупкі реалії, від яких не втекти». Я – до ворожки. Вона: «Тридцять шість карт, скажіть мені правду, де він зараз?.. Що він судержить?.. Він тебе судержить, дівчино! І падає вам сумісне життя. Ще заміж вийдеш. І дитинка у вас буде, ось побачиш! Скоро явиться, згадаєш моє слово! Карти не брешуть».
…Другий місяць чекаю. Вже і подруги захвилювались, що в мене дах їде. Хочуть висмикнути мене з мого усамітнення хоч кудись! Я – ні. Чекаю Принца. Вже настільки правильна Марина, і та відверто мені пропонує хоч з кимось переспати, бо я стаю, на її думку, занудливою, як синя панчоха! Не можу, і край! Ось так він, гаспидів син, вліз в мою голову!
Нічого зі мною не трапиться, якщо я з кимось не спатиму і третій місяць… Аж дзвінок!
– Мила, я у Миколаєві, проте завтра терміново від’їжджаю за кордон! Ще одна серйозна проблема… Здолаю і цю перешкоду на шляху до нашого щастя.
А я вже й щаслива! Щаслива, бо – дурна. Дурна, бо щаслива!
Відсилаю до чортової бабусі чергового залицяльника. Бавлюся думками і багатію від усіх дурнющих думок: що буде, коли він приїде… А знову – тиждень ані слова! На мобілку йому принципово не телефоную, я ж – горда жінка! Хоч би йому той чортяка, що нас познайомив, та поскуб би його морквину! Гріх, та й годі! Такого не буває. І чому це зі мною?!
Відшиваю знову нового залицяльника, а старих уже, як корова язиком злизала. Сиджу усі вечори удома… І даю собі слово, як почнеться четвертий місяць, пересплю з першим-ліпшим! І забуду цього бісового сина, доста з мене! Ну чим він мене взяв? Ну, зріст двометровий. Ну, дужий. І все інше… нічого! Ні, не все! Цей гаспидів син ще й такий дуже собі інтелігентний, не такий, як інші! Не можу з іншим. Тільки він… Мені що, іти до жіночого монастиря? Марина тут як тут. Каже: «Забудь його. Забудь, як не було!» Легко так сказати! А якщо зась?! Перекрито кисень, і все – тут! Дурепа, плачу… Накрапала собі пустирника у воду і п’ю, і жаліюся його знімку, який же він негідник! І така досада мене взяла, бодай би грець спалив у діжі! Почала я несміливо в метро та в тролейбусах поглядати на чоловіків. Щоб порівняти з ним. Ні, ні, ніхто і ніяк! Чим же він мене купив? Словами? Так, є чого спливти з розуму! А він з мобілки співає однієї і теж: «Мила, до зустрічі!». Пам’ятаю, при нашій першій зустрічі я спопелила його очима, а він спопелив моє серце! А зараз ще й відривається: «Мила, бережи серце, не переймайся моїми турботами!». А я вже по-справжньому боюся, що всі мої подруги справляють смішки з мене!
Десь знайомий чортяка запропав. Може, спочив у Бозі? Чи спрямував на вірну дорогу? Петрусеві sms – як юдині срібняки. Є з-за чого стати на диби! Кістка в горлі – Петрусь, і край!
Ще один залицяльник. Бог з ним, продиктувала йому свій телефон… Аж телефонує прямісінько о восьмій ранку, та ще й в суботу, та так делікатно: «Не розбудив?» Мені ж на рушник з ним не ставати, то ж я і нагрубила йому з бавовняний мішок! Більше він не дзвонив. Зітхнула чомусь із полегшенням! І знову на Петруся чекаю, ніби без третьої кліпки у тім’ї!
…Туман то налягає на голову, то застилає очі. І не круть, і не верть. Знову Петрусь запропав… Вже п’ять днів, ні слуху, ні духу… Ну й дурепа!
– Все! – рішуче зробила заяву Марині.– Я виходжу заміж!
– За нього?
– Не вгадала. За Левона з Америки.
– А це ще хто?
– Ми власне з ним бачилися всього тричі… Та пилинки він з мене здуватиме!
– Сам Левон про це знає?
– Ні, ще не знає.
– А як же миколаївські зорі?!
– Хай їх сам дідько рахує! З мене – досить!
…Дзвінок!
– Мила, ти ще трохи зачекай, я майже вирівняв ситуацію…
…За хвіст – і на сонце!
 
 

№8 (196) 21 квітня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!