Хоч з того дня як вони розлучилися пройшло уже два роки, але Микола памʼятав усе до дрібниць. Коли повернулися із суду, він зібрав свої речі у спортивну сумку і рюкзак, зайшов на кухню, де сиділа Наталя, процідив крізь зуби «Прощай!» і вийшов.
Дверима не грюкнув, а причинив. Деякий час постояв біля ліфта, не наважуючись зайти у нього. Чи то роздумував, чи то перебирав у памʼяті речі, які міг забути. Мабуть ні те, ні те не було причиною. Щось сковувало його рухи, і він, наче вкопаний, стояв на місці. Раптом оглянувся, ніби відчув нї погляд. Наталя справді дивилася у маленьке віконечко у дверях.
Він ще довго блукав містом із рюкзаком за плечима. Сумку залишив у камері схову на залізничному вокзалі. Перед тим зателефонував мамі і сказав, що буде вранці. «Зустрічати не треба, доберуся сам», попередив. До відправлення потяга залишалося ще кілька годин.
Він сів на лаві у найближчому до вокзалу скверику. У душі було щемно .. порожньо. Дістав із рюкзака різні документи, знайшов серед них витяг із рішення суду про розлучення і почав читати. І чомусь уголос. Прохожі звертали на нього увагу, але він продовжував бубоніти, наче вчив текст на пам’ять.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Витягав кілька разів із кишені мобільний телефон, вертів у руках, але так і не наважився зателефонувати Наталі. 3 наближенням сутінок ставало все холодніше. Та найбільше його турбувала реакція мами на те, що сталося.
Батько, колишній військовий, його зрозуміє, а ось мама… Микола став із лавки, потім знову сів і знову встав. Він намагався заспокоїтись, приборкати нерви, але вони щоразу виходили із-під його контролю.
— Що? — мати рвучко встала з дивана.
— І яка причина? — батько був більш спокійним.
Причина? — перепитав Микола. — Причина… війна на Донбасі. Я ніколи вам не розповідав про те, що після того, як вбили окупанти бабусю Галю, я дав собі слово, що… що.., — Микола ніяк не міг знайти підходяще слово чи слова. Сказав перше, що спало на думку. — Я маю бути там. На передовій. Півроку я переконував Наталю. А вона мені одне і теж: «Ти мені потрібен живим».
— І нам потрібен живим, Колю, — мати підійшла і обняла сина.
— А хто ту нечесть вижене із нашої землі, якщо не ті хто десятками років жив на ній? Хлопці зі Львова, Черкас чи з Грузії? Скажи, батьку, я не правий?
Батько мовчав. Він би і сам уже давно був би на передовій, якби не рік тому інфаркт.
У кімнаті запанувала тиша. Кожен розбирався зі своїми думками сам.
Наступного дня Микола підписав контракт. На передову потрапив після навчальних зборів, які проходив на Яворівському полігоні.
…I ось після дворічного перебування на фронті (від ротацій він відмовлявся) Микола повернувся в Київ. На базу їх привезли майже опівночі.
Холодний осінній дощ супроводжував усю дорогу. І тут не вщухав. Тож усі швидко розбіглися по казармах.
— Хлопці, у кого є парасолька? — запитав Микола, не сподіваючись, що хтось відгукнеться після дружнього реготу. Такою була реакція на слово «парасолька».
Він устиг ще на метро і за півгодини був на знайомій вулиці. На ній ледве миготів одинокий ліхтар. У всіх будинках стояла темінь. Лише у його будинку світилося одне вікно. «Невже воно… Наше вікно? — Микола подумки рахував поверхи, підʼїзди, вікна. «Воно»! — підтвердив самому собі і почав шукати у рюкзаку телефон.
Глянув на годинник. Залишилася година. Взяв рюкзака і повільно, ніби за плечима ніс великий тягар, пішов у напрямку вокзалу. Шум вулиці заспокоював його.
У купе їх було двоє. Микола і старенька бабуся Ніна. Зовні вона була схожа на його бабу Галю. Бабуся Ніна пригостила його пиріжками із вишнями. На душі теплішало не стільки від теплих ще пиріжків і чаю, скільки від погляду бабусиних очей, що справді випромінювали тепло. Вона їхала до внука на весілля.
— Він у мене першенький внучок, найстаршенький.
Кожне слово вона вимовляла з великою любовʼю і ласкою. Щиро. Так як це вміють говорити лише бабусі.
— А ваша бабуся ще жива? — спитала раптом.
Микола відчув як по тілу пробігли мурашки. Глянув у вікно і захитав головою. Ледве видавав із себе:
— Вона загинула. Снаряд потрапив у її хату. Впала стеля і привалила. Баба Галя жила у Пісках. Це під Донецьком… Я їм цього ніколи не пробачу. Ніколи!
У купе запанувала тиша. Бабуся Ніна утирала сльози кінчиками хустки, а Микола закрив обличчя руками, ніби соромився своїх сліз.
Потяг то занурювався у нічну темінь, то виринав із неї на зупинках, наче з тунелю.
Було вже за північ як у вікні їхнього купе, мабуть, єдиному на весь вагон, погасло світло. Микола довго не міг заснути. У голові роїлися різні думки. Раз по раз згадувалися Наталині слова: «Ти мені потрібен живий».
У Харкові Миколу ніхто не зустрічав. І це його влаштовувало. Відразу з вокзалу він пішов у військкомат. Черговий зустрів його не дуже привітно.
— Ти чого грюкаєш? — накинувся на Миколу. — У пекло ще встигнеш, — кинув поглядом на сумку.
— Я до начальника.
— Так ти на фронт чи з фронту, що з речами? — допитувався черговий.
— Поки-що у розвідку — відповів загадково Микола.
— Тоді чекай до девʼятої, — черговий зачинив за собою двері.
До девʼятої залишалася ще година. Микола сів на лавчині і задрімав. Розбудив його поліцейський патруль.
Владнавши справи у військкоматі, Микола поїхав до батьків. Після вимушеного переселення із Донецька, вони знімали квартиру на окраїні Харкова. Останній раз він приїжджав сюди півроку тому.
— Ти по справах чи просто в гості? — після міцних чоловічих обіймів спитав батько.
— А де мама? — Микола спочатку заглянув на кухню, потім в інші дві кімнати.
— За якимсь рецептом до сусідки пішла.
— Вона що, хворіє?
— Ні. Це кулінарний рецепт. Хоче тебе пригостити домашнім тортом.
— Ну як, звикли вже? — це запитання Микола ставив кожного разу як приїжджав у гості. Тож і відповідь була заздалегідь відома: «Змушені звикати».
Щоразу після такого діалогу наступала пауза. Памʼять повертала їх у Донецьк у перші тижні окупації…
Прихід матері перервав ці спогади. Микола довго тримав в обіймах маму. В його очах вона вперше побачила сльози.
— Щось трапилося? — запитала.
— Наче б то ні, — відповів якось байдуже. Але материнське серце у словах «наче 6 то» відчуло щось недоказане, не добре, тривожне.
— Ти щось, синок, не договорюєш. Що трапилося? — допитувалася мати. Як там Наталя? Останнім часом вона щось рідко телефонувала нам…
Микола ходив по вітальні і мовчав. І це мовчання ще більше хвилювало батьків. А він усе не наважувався почати розмову.
— Розлучилися ми! — не сказав, а наче видихнув, стоячи біля вікна спиною до батьків.
Висвітився потрібний номер і після деякого вагання Микола натиснув.
Почувши знайомий голос майже вигукнув:
— Наталю, це я, Микола.
— Ти звідки?
— З Києва. Недалеко від нашого будинку. Помітив світло у вікні. І… зателефонував.
— Я дитину годую о такій порі.
— Дитину? — перепитав Микола тремтячим голос. І наче все у ньому заніміло.
— Я вийшла заміж… Не телефонуй більше…
Микола стояв як укопаний і дивився на темний екран мобільника. Дощ барабанив по парасольці. Підняв очі у вікні світилося. Опустив голову і пішов, не відчуваючи під ногами калюж. Через деякий час оглянувся — світло уже погасло.