“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
Одного разу я залишив Київ. О, як легко це звучить на словах! Але хіба можна по-справжньому залишити місто, яке проростає в тебе не крізь дверні отвори, а крізь пори шкіри, затікаючи в кров шелестом листя й золотим світлом? Я їхав з Києва, але Київ не відпускав мене. Він мандрував у кожному моєму погляді, у кожному уривку пам’яті, у випадковому звуці, що долинав здалеку, мов відлуння залишеного життя.
Я йшов на світанку, коли сонце ще тільки несміливо пробувало на дотик золото бань. Вулиці блищали, вмиті нічним дощем, а над головою важко зітхали каштани, осипаючи мене білими пелюстками своїх відцвілих «свічок» — вони липнули до плечей і плуталися у волоссі, наче місто відчайдушно намагалося мене втримати, не даючи зробити останній крок. Запах вологого асфальту змішувався з ароматом свіжого хліба та пряним духом київських ринків. Я озирнувся на Андріївський узвіз: його будинки здавалися не просто спорудами, а старими охоронцями таємниць, де кожна цеглина дихає чиєюсь історією. І тоді я зрозумів: навіть на краю світу подих Києва йтиме за мною, як вірна тінь.
Місто за спиною тануло, а в мені оживали його різні обличчя. Я згадував тишу Липок, де вікові маєтки сплять у затінку лип, а повітря здається густим від нашарувань історії. Бачив круті вигини Татарки, де старі двори все ще пам’ятають голоси минулих поколінь. У пам’яті поставали суворі схили Печерська, що застигли над Дніпром, і містичні яри, в яких ховається туман. Чим далі я йшов, тим ясніше бачив: дім — це не стіни й дах. Це те, що неможливо викреслити з пам’яті, що пульсує в самому серці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Інші міста зустрічали мене відкрито: вони сяяли чистотою, усміхалися обличчями перехожих, балували музикою кав’ярень та дзвоном костелів. Усе це було красивим, живим і… чужим. Привітним, але не моїм. І тоді я згадував мій Київ: скрип старих лавок на Михайлівській площі, гулке відлуння в арках Золотих Воріт, вічний біг людей Хрещатиком і той особливий затишок старого Голосієва, де ліс обіймає місто. Це подих батьківщини — його не підробити й не замінити.
Я часто повертаюся туди в думках. Бачу, як сніг лягає на бруківку Подолу, перетворюючи київські гори на казкові декорації. Чую далекий, рідний брязкіт трамвая і відчуваю колючий вітер з Дніпра, що пролітає над Трухановим островом. Пам’ятаю вечірні вогні, які відбиваються в калюжах, створюючи ілюзію нескінченного, сяючого міста, де кожен крок — маленька історія.
Навіть якщо мої стопи більше не торкнуться цих плит у цьому земному шляху, вони вже назавжди в мені, закарбовані в самій суті мого єства.
Я обов’язково повернуся в мій Київ.
Я повернуся, щоб знову відчути холод бруківки й вдихнути аромат мокрого листя. І якщо не в цьому житті, то в якомусь майбутньому — оновленим, іншим, але так само неминуче закоханим у ці пагорби. Яким би він не став у далекому прийдешньому, якими б новими вогнями не засяяли його вулиці, він усе одно залишиться моїм містом. Я впізнаю його за ледь вловимим запахом дніпровської води, за тим, як сонце заломлюється в золоті Лаврських бань, за особливим шепотом каштанів, який зрозуміє тільки моя душа.
Київ живе. Він пережив віки й далі дихатиме, попри все. І я повернуся, бо неможливо назавжди розлучитися з тим, що стало твоїм небом. Я повернуся, бо це місто — частина мене, а я — частина його. І цього знання достатньо, щоб чекати, йти і любити крізь будь-який час.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.