Колись ти починаєш потроху жити як твої батьки, навіть якщо зарікався, навіть, якщо в планах у тебе було померти в тридцять, а сам дожив до сорока, здався без бою. Твої батьки, якщо так розібратися, були не такими вже й поганими людьми, можливо, навіть не гіршими за тебе, як це не прикро усвідомлювати. Колись на погребниці, поміж пустих слоїків, інструменту, якогось мотлоху я знайшла чоловічі лакові черевики на підборах та сорочку з трояндами. Складно зараз уявити, як посеред усіх цих териконів та гірничодобувної промисловості сімдесятих років мій батько слухав Лед Зепелін, грав на електрогітарі, носив довге волосся і ці троянди. Потім, звичайно, життя взяло своє. Спочатку треба було щось десь «діставати», копати картоплю, потім — не впадати у відчай у 90-ті, кидати все та тікати від Руської Весни у 2014-му.
Я пам’ятаю, як батьки раділи, коли розвалився совок, пам’ятаю, як у 90-х було ще гірше ніж будь-коли за моє життя. Взагалі, усі так звані «лихі» дев’яності я згадую як чорну діру, куди засмоктало молодість і надії наших батьків. Тих, які так і не змогли заробити свій перший мільйон, не вкрали під розпил половину заводу, не пристосувалися до так званих Ринкових Відносин, які швидко перетворилися на відносини між місцевими авторитетами та олігархами. У цій схемі, де вижити повинен був сильніший, ніколи не було місця для них – колишніх інженерів, вчителів середніх класів, медсестер із передмістя. Наші батьки були саме такими і, намагаючись хоч якось виправити ситуацію, вчили нас вкрай важливим на той час речам, як то: не вступати до пед університету, шукати прибуткову роботу, як правильно дати хабар лікарю «шоб не зарізали», як вижити серед цієї смертної любові луганського степу. Зараз дехто з нас намагається позбутися цих навичок за допомоги психотерапевтів, але це вже інша історія.
Сьогодні я слухала музику, яку слухав ще мій батько, цей наївний блюз 70-х, коли Відлига вже спала, а його доросле життя ще тільки починалось. Моє доросле життя в самому розпалі, я вмію платити лікарям, щоби не зарізали, працюю за гроші, знаю, як побудована людська доля, розумію, що у світі немає ніякої справедливості й обмаль соціальних гарантій. Для мене в житті, на щастя, знайшлося трохи місця, багато любові, безліч марних сподівань. Я слухаю блюз на своєму айфоні, на серці в мене троянди, на душі — печаль.
***
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Життя в певному сенсі не має жалю. Пробираючись навпомацки крізь гори січневого льоду, перетинаючи перехрестя, завалені снігом, раптом думаєш, ну чому, Ісусе, чому я. Ось знайомі твоїх знайомих живуть деінде — в Австралії або Тель-Авіві, і, здається, непогано почуваються. Ось їхня хата з Ікеєю, собака під пальмою. До найближчого супермаркету десь стільки ж як до кордону, з боку якого іноді летять птахи, а іноді ракети. Важко сказати, кому гірше, кому саме не доклали в миску любові, волі, здоров’я, хорошого чоловіка, але серце підказує, що саме тобі. Пам’ятаєш, як у дитинстві іноді прокидався з передчуттям дня повного нових досягнень, потім це ставало все рідшим, а потім не міг навіть згадати, як це воно. Замість того живеш як іподромний кінь, який стрибає через примарні перепони навіть уві сні. Інколи це вдається тобі трошки краще, іноді навіть не розумієш, як опинився в житті повному якихось малоприємніх обов’язків і кредитів на побутову техніку.
Буває, вдається зловити життя за хвіст, вийти на липневий балкон у трусах, побачити, що ковш Великої Ведмедиці зараз над спиляним харківськими комунальними службами тополем, у дитинстві він був над горіхом на дворі, тобто й зараз є, тобто мало що змінилося в певному сенсі за ці двадцять років твого іподромного життя.
Як казала бабця з фільму про життя на Галичині: “Якби господь скостив мені рочків хоча б до п’ятдесяти, я б узяла та полетіла над всіми цими горами та полонинами”. Над горіхами та териконами, Чорним морем, спаленим луганським степом. До сузір’я Великої Ведмедиці. Туди, де життя зловило тебе, відпустило, де ти летиш і не боїшся ні-чо-го.
***
Тобі інколи здається, що маленькі подробиці твого безглуздого життя найважливіші у світі. Як же так, думаєш ти, ось я, ось мої руки та ноги, мої сумніви, букет моїх хвороб, мій Допельгерц Чисті Судини. Моя депресія, яка працює як будильник на шосту тридцять — тиснеш Відкласти, але вона все одно сильніша за тебе. Навчаєшся жити у прифронтовій зоні, скуповувати гречку та сіль, насміхатися над іншими, хто робить так само. Більше в тебе нічого немає, більше тобі, звісно, нічого не треба.
Моя сусідка з квартири навпроти — яскрава білявка за тридцять, живе з донькою років п’яти. Інколи ходить квартирою в червоній білизні, лається з балкона на мужиків, які приїжджають на наше подвір’я помити машину, лається з арабами, які смажать на мангалах якісь там свої арабські шашлики. “У вас що, немає поваги? — питає вона. — Поваги до жінки?” Араби, звісно, не дуже розуміють,яка ще тут повага до жінок до їхніх халяльних шашликів, але зажурено йдуть. Мужики на машинах від’їжджають. Не лішається нікого, хто б міг її образити. Вона йде на кухню, пробує, здається, борщ із каструлі — червоний так пасує їй. Як весь цей її неприкритий відчай, як літо цьому місту, як ти — своїй журбі.
***
Кожного разу це відчуття, що ось і він, кінець постмодернізму, себто зовсім нічого не залишилося нам, сиротам господнім. Думаєш думку, а вона вже так подумана іншими, що місця живого не лишилося, протерлося все, як за любов, до донишка. Коли раптом підводиш очі до вже низького, осіннього неба, бачиш, що там теж мало що змінилося за останні півмільйона років, мабуть, забруднення стало більше, а тебе, твого персонального життя, твого захвату, навіть сліз — поменше.
Я пам’ятаю лише одну суттєву спробу живої нині людини пояснити, що все це, звісно, не так. Якось професор філософії Сіано з університету Твенте розповідав нам, студентам, як саме буття моделює свідомість, як нейрони палають один за одним, як дофамін прямує твоїми річками любові, як ти, насправді, — червоний конструктор із печінки та прокурених легенів, — десь береш ще сили щось розмірковувати про Всесвіт, хоча б здавалося, який там Всесвіт в епоху постмодерну. Звісно, каже Сіано, людина досить багато спромоглася пояснити, чому і як ми мислимо саме так, як зараз. Можна навіть засунути тебе в МРТ та дивитись, розважаючись, як загоряються новорічні гірлянди твоїх почуттів на екрані. Але, друже, у мене такі новини, що there is always something beyond understandable — тобто але є одне але, завжди в розрахунки втручається елемент незрозумілого. Є певні надії на трансгуманізм, бо вся ця історія, психологія й найгірше — етика, встигли заїбати свідомість цілком порядних людей більше, ніж треба. Непогано, щоб у нас із вами в головах було хоч щось прогнозоване, контрольоване алгоритмами сортування бульбашкою, або хоча б методами ентропійного моделювання Монте-Карло. Ідентичність то, звісно, непогано, але не забувайте про ціну, яку людство за неї сплачує подвійним тарифом! Кожен із вас, любі мої, міг би вже мати запасну пару ніг або сталеве серце, а замість маємо діру в душі, і то неясно, чи є та душа – взагалі.
***
Зустрічаюсь з нею поглядами кожного дня. Вона паркувальниця, біжить до твоєї Тойоти Камрі, Деу Ланоса, Хюндая Акорда. Каже, тут платна парковка, сім грн/год. Ти сперечаєшся, мені тільки спитати, забігти до тієї крамниці, потім, може, соромно за ті сім гривень (Ісусе, що зараз можна купити за сім гривень). Їй, мабуть, близько сорока, фарбоване в лисицю волосся. Знаєш, ми всі старіємо, і скрізь нас, наші обличчя проступає життя, як кров через білосніжну сорочку Бельмондо. А в неї сумне й добре лице, немов вона все давно зрозуміла про твою Камрі, про твої цї сумнівні аргументи про сім гривень, твій невиплачений кредит за айфон, нарікання твоєї коханки, затягнуту навколо твоєї шиї зиму. Усе давно зрозуміла, давно простила, протягує чек, каже, доброго дня, така руда, у зеленій уніформі, повелителька твоїх снів.
Сьогодні бачила, як вона їла, присівши на сходи магазину, булку з маком, здається. Підвелась, побігла до твого Деу Ланоса, заздалегідь знаючи колір твоїх очей
***
Голуби п’ють воду, стоячи в калюжах. Мужик кричить комусь на балконі: «Валя, тобі світлого брати чи Совєтського?!». Ось баба вилазить з автівки, і стає очевидно, що всю подорож, весь цей безкінечний маршрут Харків-Богодухів у неї в ногах стояло емальоване відро абрикосів. Чоловік несе розливне пиво в баклажці, а тітка тягне візок із джерельною водою. Товстий кіт відчайдушно намагається пролізти у кватирку, але застрягає, провисає між рам, ліниво перебирає задніми лапами по склу.
Або ось вранці біля четвертої лікарні швидкої допомоги вони йдуть після нічних бійок, несуть із собою власні невдачі з особистого чи професійного фронту. В одного бородатого забинтована рука, а ось той на спортивках із перев’язаною щелепою. Поспішає додому зі своєю дівчиною пенсійного віку, каже: «Давай зараз швидко на базар, я свердло подивлюся». Шкандибає мужик у гіпсі, на гіпсі шкарпетка — щоби не забруднилося. Декілька років тому мене тут спитали, як пройти до моргу, а сьогодні — обійшлося.
***
Велика архітектура зростає із середини тоталітарних режимів, як квіти з сору, вірші із болю твоїх травневих перепаханих грудей. Я стою посеред стадіона dei Marmi — коло з 59-ти кам’яних велетнів, надлюдей, кожен м’яз на грані, готовий вибухнути, штовхнути, дати кутовий на славу режиму, партії, твого і мого світлоокого майбутнього. Збудований в середині Форума Італіко (раніше — Муссоліні) стадіон є, як пишуть, одним із кращих прикладів фашистської архітектури. Чи мріють андроїди про електричних овець, і як воно бути спорудою-символом режиму, проклятого світом. В Харкові є так званий Будинок “Слово”, де за радянських часів мешкала українська творча інтелігенція, під корінь скошена режимом. “Слово” як і dei Marmi пережив злети і падіння імперій, всіх своїх перших мешканців, іх катів, бачив так багато життя, першого листя в квітні, ще більше – безкарності, зради, безглуздої смерті.
***
В таких місцях завжди відчуваєш усі ці етапи — як люди загорялися великою ідеєю, як вони працювали, курили на балконах якогось недобудованого Держпрому, потім когось саджали, частіше — розстрілювали, когось це турбувало, багатьох — ні. Як тисячі років тому прості римляни проводили свій день десь посеред мармурових храмів і бань, милися з видом на Храм Юпітера, а у вікенд ходили з дружинами подивитись на чужий біль в Колізей. Чи відчували вони велич імперії, коли потім поверталися до своїх перенаселених insulae, жили там без доступу до питної води, помирали від якоїсь холери. Зате Гагарін у космос першим полетів! Тож думаю так, щось таке відчували.
***
Я купую каву і Твікс в автоматі за трибунами, тут вона краща ніж в будь-якій харківській кав’ярні, я не знаю, як це взагалі можливо. Студенти місцевого інституту фізкультури щось їдять і читають конспекти з анатомії, сидячи в тіні мармурових комсомольців. Ось кістки руки, дівчина шепче до себе латинською os scaphoideum, os lunatum, os triquetrum. Неприступна як стіна Віра, Надія, Любов. Чоловік намотує кола по стадіону, інший читає газету, на уламках імперії сонячно, завтра трохи дощитиме.
***
“А нічого ж не було, перед війною видали пшениці, мати засипала в старе ліжко і скриню. Але як війна почалась, прийшли, усе забрали на фронт, лишили те, що в скрині. А нас же шестеро дітей і мати одна. Працювали за трудодні голі, босі. Нічого не було, тканину ткали. Вирощували коноплю, це тьма роботи на весь рік: м’яли, замочували в річці, мати потім усю зиму пряла і ткала, а влітку вибілювали на сонці. Потім фарбували бузиною — шили хлопцям штани до школи ходити. Ми з Клавою перші класи відходили, а потім черевики зносилися, зима, йти аж у сусіднє село, і мати сказала, нащо та школа, вона не прогодує, вдома сидіть. Я так плакала, мені в школі подобалося. А хлопці ті вже доходили після війни. Я в колхозі працювала причепщицею, тракторист наш Яшка казав, ото Зойка в тебе ноги рівні, сильні, давай у трактористи теж. Я бувало сміялася. Після війни повтікали ми із сестрою до міста, бо мати вже все на кукурудзу обміняла — усе придане, черевики, одежу, посуд, нічого не залишилось. У місті працювала на шахті, і в басейні 10 років. У забої жінки теж були, вугілля не видобували, а лісогонами — це тунелем в лаві повзеш і вперед ліс штовхаєш, з нього потім опори роблять.”
Я слухаю свою бабусю, такі знайомі з дитинства історії, у кожній родині таких мільйон. Нічого особливого. По ТБ показують передачу “Пісня на Замовлення”, поздоровляють Марину Володимирівну, бажають здоров’я та щастя, онуки й син. Пісня “Ты мне не снишься я тебе тоже”. Таке звичайне життя, середньозважена вдача, іншої і немає, не було ніколи.
***
Дорогою з офісу часто зустрічаю її — великі груди, низького зросту, забагато рум’ян кольору Персик, на очах ті самі блакитні тіні, щоб очі з поволокою, щоби серце зупинилось,а потім знову – пішло. Раніше вона завжди ходила з бультер’єром. В одній долоні повідок із собакою, в іншій — пляшка пива. Пила своє пиво з якоюсь відчайдушною самоповагою й докором до світу — ось я, жінка, ось моє пиво, ось мій бультер’єр, що вам із того.
Я встигла поїхати та повернутися до цього міста, вийти заміж, розчаруватися у світі десятки сотень разів, а вона за цей час майже не змінилась. Хіба що перейшла з Оболоні на Арсенал Міцне, і бультер’єр кудись подівся.
Сьогодні знову зустріла її. Вона пливла вулицями міста, прокладаючи собі дорогу грудьми, як криголам назустріч безодні. Пусті долоні — ні пляшки, ні повідка, зовсім одна. Подивилась прохолодно на мене, мої кросівки, пакет із супермаркету АТБ. Мені здалося, навіть трохи кивнула, наче вона теж давно слідкує за мною, усі ці роки. Бачить, як я міняюсь. Втрачаю своїх бультер’єрів — один за одним.
***
В місті мого дитинства у кожній родині обов’язково був шахтар, або інженер зі Стахановвугілля, або хтось, кого вже шахта з’їла, поховала в забої. Шахтарем був мій дід Коля, шахтарем не став мій батько, котрий у середній школі доволі погано вчився, і тоді дід повів його в забій — показати перспективи професійного розвитку. Батько одразу все зрозумів і школу закінчив вже з четвірками. Шахтарем був наш сусід із квартири ліворуч. Він приходив увечері стомлений, незвично для професійного світогляду гірника — тверезий, з нафарбованим чорним очима. Я взагалі довго вважала, що це нормально — коли в чоловіка нафарбовані очі. Не питай, де я був, коли тобі було так солодко — я й не питала.
Пізніше, здається, батько мені пояснив, що то так вугільний пил в’їдається в шкіру, слизові оболонки, легені. Здебільшого гірники хворіли на силікоз. Хворобу, яку, як пише вікіпедія, відносять до професійних незворотних і невиліковних захворювань, майже як любов, з тією різницею, що любов-то, звичайно, не назавжди. Дід до смерті отримував «силікозну» надбавку, завдяки якій наша родина вижила в 90-ті. У цьому була якась звична вже ісусна іронія — спочатку Він відбирає в тебе здоров’я й сили, купує твій сміх, а потім дає трохи надії та силікозну пенсію від профспілок. Тіні лягають на твої повіки, чорні, як те море в січневій Ялті, де тебе вже давно не чекають. Куди ти маєш повернуться знов, увійти в ту саму річку двічі, змити пил, померти і воскреснути.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.