Вечір страшних історій припав на Купальську ніч. Ромчик з Юрчиком і Тишком розвели в лісі багаття, загорнулися в пледи і по черзі розповідали байки. Чого тільки не почули старі, недремні дуби. І про викрадених нечистим духом дітей, і про перевертнів, і про саму смерть. Роман з них був найбалакучішим і найхоробрішим (все вказувало на це) Історії з нього сипались, наче з рогу кози Амальтеї.
– …аж тут вистрибнуло з бур’яну руде бісеня, – правив Ромчик, – і мовило голосом мертвяка: “Зачекалися?”
– Ну і фантазія в тебе! – заздро вигукував Юрчик. А от Тишко сидів тихо, колупав попіл паличкою, ніби шукав там натхнення. Дуже йому хотілося здобути вогнисту лякачку. Не якусь казочку для немовлят, якими Ромчик грішить, а дійсно страшну оповідку. Так, щоб Юрця з Ромком від переляку заціпило. Або краще вітром звідсіль змело! Щоб навіть йому, Тихону, стало так жаско, як буває лише у кіно. Щось навіювало йому ці думки, неначе те руде бісеня з Ромчикової казки та й сичало на вухо: “Хай навіть це вогнище згасне!” Ще кілька хвилин Тихон сидів – хмара хмарою. Дивився на своїх ліпших друзів і чув мерзенного біса: “Може вони не захочуть більше з тобою дружити, обходитимуть сьомим колом, але не сумуй. Слава про тебе на всю Панасівку розлетиться. Інші знайдуться друзі.”
– Тихоне, чом мовчиш? Маєш чим нас налякати? – беззастережно спитав Юрко і той сказав:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Так.
Не міг відмовитися, бо за кращу історію Юрчик на цей раз пообіцяв морський камінець.
– Я цей “медальйон” із дна Чорного моря дістав, – хизувався він, розпалюючи хлопчачу увагу. – У нашому ставку таких трофеїв не знайдеш!
Гладенький, лискучий, темний, мов антрацит, камінчик лежав на лопушині біля вогню. Тишко таких гарних зроду-віку в руках не тримав.
– Дай помацати, – попросив він і прикипів до нього уперше торкнувшись.
– Хай дістанеться кращому оповідачеві між нас, – вирішив Юрчик.
У нього тих морських камінців ціла коробка з-під печива, а цей – зайвий. Не вліз у коробку. Ось чому він стоїть на кону і просить історій. Страшних. Найстрашніших.
– Слухайте уважно, панове, – пафосно розпочав був Тишко, – і тримайтеся.
Юрчик з Ромчиком приготувалися слухати і, доки багаття тріщало й диміло, вони не боялися, годували вогонь сухим хмизом.
– У ніч, коли зійшлися разом Місяць, Сатурн і Нептун, небо затягло чорним серпанком. Холодно стало, ніби літо гулькнуло в осінь, а дід Капітон і дід Харитон розхристані поверталися додому з шинку. Налигалися старі оковитої, ледь ноги переставляли, спирались один на одного і нічого перед собою не бачили…
Вогонь розгорявся, а Юрко з Романом сиділи, як миші.
– Ну, от, – провадив далі свою оповідь Тихон, – забулькані куми щось варнякали, допоки вперлися в кладовище. Тут, на межі двох світів, дід Капітон раптом протверезів. «Не піду, – каже, – навпростець, не проси». Харитон не повірив, що той боїться мерців, і нумо вмовляти його скоротити шлях, бо коротшого ніж через кладовище, нема. “Ну, гаразд, – згодився Капітон, – чорт з тобою!” Пролізли вони крізь пробиту в паркані діру і потарганилися поміж хрестів та могил…
– Я теж боюся ходити на цвинтар вночі, – раптом зізнався Юрко.
– І я боюся, – прошепотів Тихон, – але дід Харитон не боявся. Безстрашним був, як ото наш Роман.
Ромчик знітився і пробурчав:
– Я той, якщо вночі, то тільки вдвох з Каспером.
– Ага, – схопив його за язика Тихон, – а ще вчора казав, що ні відьом, ні упирів не боїшся. З Каспером і я найхоробріший! Він же як гавкне, злі сили та й повтікають.
– Не відволікайся, розказуй, – повернув його до оповідки Юрко.
Той збадьорився, зрадів, що зацікавив цих двох, бо вони і самі хвацько брешуть, а тут – слухають.
– Темно на цвинтарі, для живих людей небезпечно. Капітон скимлить і хреститься, а Харитон з нього кепкує. “От дивлюся, – каже, – на тебе і думаю, це ж ти історію про вампірку Маню не чув.” Не встиг Капітон слова сказати, бо лика не в’язав чи то від страху, чи від міцної горілки, як Харитон пообіцяв йому розповісти цю балачку. У нього ж бо навпаки, язик розв’язався і лупаки розплющилися, аби бачити під ногами стежину. “Дошкандибала, – каже, – вампірка до свого останнього дня і гадала, що життя її і після смерті триватиме. Не збиралась прощатися і забиратися з цього світу. Знала дієві вампірські фішки, готувалася сотати живу кров з-під землі. Віддала Маня старшій онуці усе майно в спадок, натомість слово з неї взяла, що поховають її, як звичайну, добропорядну людину. “Тільки не спалюй мене після смерті!” – наказувала їй бабуся-вампірка, бо ж вампіри бояться світла й вогню так, як ми з тобою, Капітошко, темної ночі. Але життя внесло свої правки – не дотримала онучка даного слова…” Тут, дід Капітон з остраху перечепився об якусь кривеньку гілляку, але Харитон його втримав. І пішли вони далі. Дізнався Капітон від Харитона, що спалила рідня бабу Маню. Знали вони чи не знали, скільки душ згубила їхня стара, але вчинили з нею, як вона з іншими – знищили.
Юрчик з Ромчиком аж підстрибнули.
– Ааа! Злякалися, хоробруни? Спітніли?
Ті лише напнули пледи на голови.
– А що ж від злої Мані залишилось? – наважився запитати Роман.
– А залишилася від неї купка попелу, – відповів Тишко і знов поворушив палицею багаття, яке майже вже догоріло.
Юрчик як уявив собі, що вони оце зараз стару вампірину спалили… Ледь не зірвався з місця й не втік, та щось невидиме його зупинило.
– А що сталося з Харитоном? – спитав він, тримаючись міцно за плед.
– І з Капітоном? – докинув наляканий Ромчик.
– Так вони досі бродять тим кладовищем. Ні живі, ні мертві. Шукають виходу й не знаходять.
– Чому? – ошелешено скрикнули хлопці.
– Бо вихід там, де і вхід – крізь кладовищенську хвіртку, а вони ж пролізли в діру у паркані й потрапили у міжпланетний портал. Місяць, Сатурн і Нептун – це вам не айн, цвай, драй!
Хлопаки нервово розреготалися і Тихон голосніше за всіх. Вечір страшних історій перейшов у ніч гумору. А от камінець раптом зник. Може, їжачок пробіг повз і зачепив лопуха, може ящірка або… руде бісеня втрутилось – поцупило гладенький камінчик. Але Тишко цьому навіть зрадів, хоч і виграв його за обопільною згодою друзів. Міряв покласти у свою маленьку скарбничку, та це ж чарівна ніч, Купальська, коли нечиста сила кругом. То краще вже морський камінець їй віддати, аніж кращих друзяк, Ромчика та Юрка.