«Вона любила всіх навколо, але не себе», — я щосили стиснула телефон у руках. Серце забилося так сильно, що відчула його десь аж у горлі. Переді мною була відкрита в Threads сторінка колишнього із цим текстом. Дідько! Це точно про мене! Він не раз мені казав, що моя проблема в тому, що я себе не люблю. Але як гарно написав! Козел.
Саме в цей момент я згадала пораду психологині: написати лист колишньому, сказати про все, що думаю, що хотіла сказати, але змовчала, про свої почуття, а потім спалити цей лист.
Але мені здається, що кращим варіантом було б спалити його будинок. Та не можна — стаття ж.
От козел! І я не знаю, як почуватися після цього його допису. З одного боку, написано гарно, він думає про мене, якщо написав це, і наче щось добре про мене сказав, що люблю всіх, хоча це й не так — я просто добра людина. Але ж для всіх своїх ста підписників він заявив, що я себе не люблю. А це вже неправда, точніше, не зовсім правда. Я на шляху до змін.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я встала з ліжка, подивилася на бутерброд, який не змогла доїсти через колишнього з його дописами, взяла пачку Winston, рожевий Clipper і пішла на балкон. Запальничка спалахнула, я втягнула нудотно-солодкуватий дим, і він обпалив моє горло.
Осінь була в розпалі. Я любила спостерігати за граційним листопадом. Відчувати на шкірі вже прохолодний, але такий затишний вітер. Одягати теплий одяг, який з ніжністю обіймає тебе.
Пронизливий осінній вітер став гратися моїм волоссям, а я не заперечувала. Тому перехилилася через огорожу свого незаскленого балкона й дала вітру шанс видмухати всі тривожні думки з моєї білявої голови.
Минуло вже пів року з моменту, як ми закінчили стосунки, що тривали п’ять років. Я давно вже його не люблю, якщо взагалі колись любила, але мені важко. Ми разом будували життя, мали свій графік, свій режим життя, спільні хобі, а потім різко все життя розвернулося на сто вісімдесят градусів. Я загубила себе. Почувалася, наче мене виселили з дому, де я мешкала багато років, і тепер час іти вперед, а я нічого не маю із собою і не знаю, з чого почати.
Після декількох місяців курсу психотерапії мені полегшало, але гроші на щотижневі консультації в мене закінчились. І тепер знову все тільки в моїх руках. Психологиня казала, що моя основна біда в тому, що я не люблю себе. І це клята правда. До стосунків з ним я вважала себе найвродливішою жінкою в місті, а після нього на моїх плечах наче тягар лежить із сумнівів, тривоги, неповаги до себе, який не дає розправити плечі та гордо підвести голову. Хоча вона каже: якщо я так легко втратила любов до себе, то її й до цього не було. Можливо, вона має рацію. Я завжди вважала себе гарною, але не розумною. Тому частіше старалася мовчати. Уже й не пам’ятаю, хто змусив мене сумніватися в собі.
Вітер закружляв біля балкона моєї сірої дев’ятиповерхівки, підіймаючи до мене один осінній кленовий листок. Той вправно перелетів через огорожу балкона й упав простісінько перед моїми ногами. Помаранчево-багряний, з гострими кінчиками, листок дивився на мене, а я на нього. Він був витвором мистецтва на фоні старого лінолеуму на
2 из 5
балконі. Щось усередині мене клацнуло. Думки понеслися колом, танцюючи палке танго, а потім зібралися лише в одне слово. Я набрала повні легені повітря й викрикнула:
— Досить!
Голуби, які сиділи на підвіконні мого кухонного вікна та грілись одне об одного, умить розлетілися врізнобіч, заплескавши крилами.
Дійсно — досить. Досить сидіти в чотирьох стінах та просто жалітися на своє нещасне життя! Досить не любити себе! Досить мучити себе! Час брати все у свої руки! Надворі моя улюблена пора — пора, коли я хочу змінити не тільки себе, а й увесь світ. Та щоб змінити світ, треба найперше почати із себе.
Я схопила кленовий листочок, який став поштовхом до мого нового життя, і вбігла назад у квартиру в пошуках телефону. Знайшла його в згинах ковдри, білизна на якій не мінялася вже три тижні й пахла втомою. Узяла телефон до рук і завмерла. А що далі? Чи маю якийсь план? З чого, власне, починати? Думай, Марго. Фізичне простіше буде, ніж ментальне. І фізичне є поштовхом до рівноваги всередині. Але що саме… Я поглянула на помаранчево-багряний листок, і та сама лампочка над моєю головою засвітилися.
Я відкрила контакти й заходилася шукати номер тату-майстра, закоханого в мене ще з підліткового віку. Два гудки в слухавці — і я почула радісний і водночас схвильований чоловічий голос.
— Алло, Дімко, привіт!
— Маргошенько, як я радий тебе чути! — щебетав той у слухавку. — Як ти?
— Облишимо зайві розмови. Діло в мене до тебе.
— Для тебе все, що завгодно! — я знаю, тому й телефоную.
— Татуху треба зробити.
— Кому? — насупився той.
— Мені!
— Здивований. Ескіз є? І коли треба?
— Ескіз є, але не зовсім ескіз. Треба зараз!
— Зараз? — завовтузився Дімка. — У мене клієнт, а потім робочий день закінчується. За пів години приїжджай, чи тебе краще забрати?
— Скоро буду! Чекай.
Я поклала слухавку, не почувши прощання від хлопця, та побігла до гардероба. На вулиці вже був початок жовтня. Сонце ще світило, але вже переставало гріти. Як і в наших з колишнім стосунках.
Одягнула коричневий в’язаний светр, теплі джинси скіні. І мені все одно, що вони вийшли з моди, я хочу одягнути саме їх, як й у дві тисячі сьомому. Зняла з вішака драпове бежеве пальто, таке важке, наче в кишенях лежить кілька цеглин. Накинула його й відчула на собі затишну осінь. Натягнула на ноги кеди та глянула на себе в дзеркало. Довге волосся струменіло по плечах, виблискуючи під світильником.
Мені згадалося, як у дитинстві батьки не дозволяли мені робити гривку, бо я займалась танцями, тож волосся мало бути гладенько зав’язане. Потім колишній не давав мені стригтися, бо казав, що довге волосся без зачіски й фарби — це природно, і якщо я надумаю все-таки зробити гривку, то він піде він мене, а я на це велася. Тож досить слухати когось! Час слухати себе!
Я забігла на кухню, схопила ножиці, які мені слугували і канцелярськими, і кухонними, і повернулася до дзеркала. Піднесла леза до білявого тонкого волосся та відрахувала:
3 из 5
— Один, два, три, — металічний звук лез роздався в коридорі, відбиваючись від світлих стін, а на стару сіру плитку, яка колись була білою, впало волосся, виграваючи всіма відтінками свого кольору.
Я заплющила очі — боялася побачити себе в дзеркалі. Я зробила те, що мені завжди забороняли. Усередині одночасно кублився страх і здіймалося полегшення. Наче з волоссям я відрізала старі переживання, які довгий час тягнула за собою. Але страх, що мене будуть сварити батьки чи колишній, досі глибоко сидить всередині.
У дзеркалі побачила нову жінку. Гривка їй пасувала, а плечі самі вирівнялися разом з піднятим підборіддям. Така я собі подобаюся більше. Я схопила ключі від автівки, помаранчево-багряний листочок обережно вклала між сторінками книги, закинула її в сумку та побігла з квартири.
Старенька BMW, вік якої виказував тільки техпаспорт, чекала на мене. Весь темно-синій капот був під брунатною в жовту крапинку ковдрою з листя. Важкі хмари хоч і затягнули все небо, але яскраві барви навкруги запалювали вогонь всередині. У повітрі витав аромат осені й нового життя. І хотілося вдихнути його якомога більше. Я натягнула комірець в’язаного светра вище й відчула затишне тепло осені.
Дизельний двигун одразу ж відгукнувся на оберт ключа й замуркотів, як кіт. Я виїхала з двору й поїхала знайомими вулицями, де я знаю кожну ямку, кожну плиточку й вивіску на магазині. Радіо тихенько грало фоном, а я повністю занурилася у свої думки, не помічаючи, яка саме пісня грає. Усередині мене світилося світло, якого я вже давно не помічала. Світло турботи про себе, світло любові до себе. Воно гріло мене зсередини й нагадувало, що я заслуговую на любов, повагу й самоцінність.
Машина звернула в провулок, де дерева обабіч утворювали багряно-жовті хмарки десь на рівні четвертих поверхів. І одразу ж сірі будинки перестали бути похмурими. Життя поверталося назад у серце разом з листопадом.
Я припаркувала авто та швиденько вбігла в студію, у якій так давно не була. Де був той, який ладен кинути все й допомогти в будь-який час, але, на жаль, це не взаємно.
— Маргошенько, який я радий тебе бачити! — Дімка поклав тату-машинку, зняв рукавички й пішов до мене з обіймами. — Ох, ти пахнеш так само, як і сім років тому, коли ми бачилися востаннє.
— Так, Cherry in the air від Escada — досі мої улюблені парфуми, — сухо відповіла я й випручалася з обіймів.
Від нього пахло знайомими парфумами, які повертають назад у спогади, невзаємним коханням і цигарками.
— Ти ще зайнятий? — тихо спитала його, кинувши погляд на клієнта.
— Буквально пару хвилин — і я закінчую. Тут нічого не змінилося, тому ти знаєш, де можна зробити собі кави. Там є твоя улюблена.
— Дім, ти що, зараз осінь, я п’ю лише чай, — спробувала всміхнутися.
— Точно, як я міг забути? Там є ягідний, як ти любиш.
Діма пішов працювати, а я — робити собі чай і дивитися на нього. Він змінився, змужнів, нова зачіска та стильна борода йому личать. Діма був красунчиком, завжди біля нього крутилися дівчата, але він весь час чекав на мене. Вік йому пасує, як гарному віскі. Але чомусь моя душа ніколи до нього не лежала. Можливо, мене дратувало, що він ладен все зробити заради мене, що він завжди погоджується зі мною, і завжди такий лагідний. Але що мені самій насамперед потрібно? Емоційні гойдалки? Неповага? Покладений на мене хрест? Бо наразі я знаходила тільки це, а отже, і шукала цього сама. Це все через те,
4 из 5
що я сама себе не поважаю? Так, психологиня мені про це й намагалася сказати, та я вперто не хотіла вірити.
— Марго, проходь, — витягнув мене з думок Дімка. — Сідай і показуй, що ти хочеш зробити.
Як дивно, він наче став холоднішим. Можливо, тому що й сама зараз повелася з ним холодно та грубо. От дурепа. Він же нічого поганого мені не зробив. Я похитала головою, відганяючи думки, і простягнула йому книгу.
— Книга? Не зрозумів, — Діма поглянув на мене з-під лоба своїми бурштиновими очима.
— Розгорни її, — чомусь саме зараз мені захотілося подарувати йому лагідну усмішку й теплий погляд. — На ліву руку, будь ласка.
— Який цікавий варіант. Ну що ж, обирай на планшеті, що ти хочеш подивитися.
Поки Дімка копошився з фарбами, я спостерігала за ним. Він, видно, почав займатися в залі, бо м’язи на руках грали під натягнутою футболкою. Сьогодні мені захотілося не дивитися щось на фоні, а розмовляти з ним. Він змінився, я змінилась. Та й, власне, це єдиний чоловік, з яким я почуваюся наповненою любов’ю й повагою.
— Усе готово, можемо починати. Ти обрала, що тобі ввімкнути? — на його обличчі вже була медична маска, тому я бачила лише очі, які дивилися на мене.
— Я хочу поговорити, а не заглушати думки якимось фільмом, — усміхнулася до нього, заглянула в бурштинові очі, зніяковіла й відвела погляд.
— Я буду дуже радий, — вогники надії засвітилися в його очах.
Діма обережно взяв мою руку та ніжно намастив якимось кремом. Уперше від його дотику усім тілом побігли мурахи. Тату-машинка тихенько загуділа, і я відчула перші поколювання на руці.
— Я так розумію, ти закінчила стосунки з тим… — Діма прикусив собі язика, щоб не сказати зайвого.
— Дім, пробач мені. Ти знаєш, як це буває: закохалася, гормони заграли. Він попросив не спілкуватися з тобою через ревнощі й оцю невпевненість в собі, а я й повелася, як завжди.
— Усе добре, Марго, я розумію. Бачу, ти на етапі змін?
— Як ти це зрозумів? — підняла я брови.
— До речі, тобі дуже пасує гривка. Радий, що нарешті ти послухала себе та постриглася. Ще й татуювання робиш зі своєю улюбленою осінню.
— Ти, як завжди, маєш рацію. Дякую. Гривку щойно зробила, сама.
— Та у вас талант, Марго Юрієва, — усміхнувся він. — Тобі не боляче?
— Ні, ти знаєш, я люблю робити татуювання, особливо в тебе.
Ох, та що відбувається? Я фліртую з Дімкою? Щось у ньому змінилося, що мене так раптово потягнуло до нього. Чи ні? Наче він такий, яким і був завжди. Але що змінилося? Чи це щось усередині мене?
— Я щасливий, що ти нарешті почала любити себе, — оксамитовий голос ніжно доторкнувся до моїх вух.
— Не зрозуміла? — а я дійсно не зрозуміла.
— Ти змінилася. Ти стала більш впевненою в собі, визнаєш помилки й робиш те, чого хочеш саме ти. Це правильний шлях, Марго.
Я замислилась. А я дійсно змінилася. Мій шлях почався тоді, коли стала щодня займатися йогою й пілатесом, і це додало мені впевненості. Знайшла гарну віддалену
5 из 5
роботу, на якій заробляла більше за колишнього. І завдяки цьому нарешті прислухалася до себе й пішла від нього. Пішла від нещасливих стосунків, де мене ніколи не поважали, де я була виключно зручною. Дала йому час зібрати речі до вечора, поки сходжу на каву й по магазинах. Було важко, бо життя змінилося дуже різко й кардинально. Але психотерапія допомогла мені, моя сила в собі допомогла мені, я допомогла собі. Спочатку всередині тиснув і різав біль, але потім він обернувся на мотивацію рухатися вперед до змін. Ми робили різні вправи: казати собі щодня дякую за кожну дрібницю, бо дрібниць не буває, хвалити себе частіше, не забувати ставити собі запитання «чому?», балувати свою внутрішню дівчинку. Вибір піти до спеціаліста однозначно був правильним. Не соромно просити про допомогу — соромно не обирати себе й не допомагати собі. І сьогоднішні події — це вже результат шляху майже з рік завдовжки. Я мусила сама прийти до цього, сама подолати цю дорогу. І, здається, мені вдалося.
— Готово. Приймай роботу, — почула я такий рідний голос.
На моїй руці лежав помаранчево-багряний кленовий листок, але він був уже частиною мене. Листочок здавався справжнім. Дімка — майстер своєї справи. Для мене кленовий листок став поштовхом до змін, символом нового життя. І коли я знову надумаю опускати руки, це татуювання буде нагадувати мені про те, що я вже подолала і що мене чекає попереду. Майже рік тому, коли я почала цей шлях любові до себе, також була осінь. Після сварки з колишнім сама гуляла в парку й роздивлялася кленове листя — і відтоді я й почала змінюватися. Того дня я себе жаліла, десь глибоко всередині мені боліло, допоки не зрозуміла, що так жити більше не хочу. Я не хочу бути там, де мене не цінують, та робити те, що насправді не хочу. Й ось сьогодні знову осінь.
Пригадую ту останню сварку з колишнім. Він тоді мав погану роботу, здебільшого проводив час удома, заробляв копійки, спав до обіду, днями грав за комп’ютером, а я працювала, щодня з дев’ятої до восьмої. Мені подобалась моя зручна робота, бо я була вдома. Ми жили в мене, бо свою квартиру мала тільки я. Я зібралась піти на каву зі знайомою, аж раптом він наголосив, що нікуди не піду, допоки не приготую йому вечерю, бо я жінка, а отже, мушу. Я запитала, якою частиною тіла готують вечерю і чи він її не має. А далі сварка, крики, але я мовчала, бо нарешті все збагнула. А далі — парк, той самий кленовий листок, осінь, теплий светр і рішення на користь себе.
Вікно відчинилося від сильного пориву вітру, миттю урвавши всі мої думки. У ніс вдарив запах осені та віри в краще. За вікном літало сміття, яке носив вітер. Діма підвівся зі свого робочого місця й потягнувся до вікна, як у кімнату залетіло щось жовте й маленьке. Я встала, підійшла й побачила на підлозі кленовий листок. Підняла його та простягнула Дімі.
— Тепер у тебе теж буде свій.
— Повішу його просто на цій стіні, — розсміявся він.
— Ти досі любиш лате з кленовим сиропом? — я зробила паузу, щоб набратися сміливості. — Дім, а не хочеш випити кави разом?
— Тільки, якщо це буде твоя улюблена кав’ярня, — усміхнувся він, подарував мені ніжний погляд бурштинових очей і простягнув моє бежеве драпове пальто, таке важке, наче в кишенях лежить кілька цеглин, але яке дарує затишне тепло осені.